Приречені на щастя

Валентин Чемерис

Сторінка 45 з 51

На великій карті зоряного неба, що займала всю стіну в залі засідань, у сузір’ї Центавра спалахнув червоний пульсуючий індикатор — це означало, що там зник або терпить біду зоряний корабель Землі.

Тепер усе буде залежати від того, яке рішення прийме Вища Рада. На орбітальній Станції Далекого Зв’язку щоденно знаходиться в готовності Нуль потужний рятувальний зореліт з досвідченим екіпажем на борту, головне завдання якого, знаходячись на орбіті Плутона, чекати сигналу тривоги.

Так вечорами, коли вони сиділи на каменях біля печери і дивилися за звичкою на сузір’я Кассіопеї, на шосту її зірку, говорив Адам. І Єві навіть починало здаватися, що вона сама була присутня на засіданні Вищої Ради і бачила той тривожний індикатор, що пульсує на зоряній карті в залі засідань.

— А раптом спецкорабель, що чергує на Плутоні, вже встиг кудись полетіти, де хтось теж терпить біду? — нараз з тривогою запитала Єва. — Що тоді? Що, Адаме?

І завмирала, боячись дихнути, — чекала од нього заспокійливої, утішливої відповіді.

— Рятувальний Космічний Флот Землі має кілька спецкораблів. Зрозумій, ми прилетіли сюди не просто подивитися, що та як у системі зірок А і Б сузір’я Центавра. Адже ми не космічні мандрівники, які літають заради цікавості, — таких взагалі немає. Ми прилетіли сюди за планом Гендопралола, щоб знайти планету, придатну для життя людей, для майбутньої її колонізації людьми Сонця. І ми знайшли її, планету Леонія, і про те "Геліос" встиг передати на Землю по каналу О. І що б з нами не трапилося, а Земля вже не відступиться од сузір’я Центавра, де є така зручна для життя людей планета. Отже, сюди прилетить не просто рятувальний корабель, він заодно привезе і експедицію для дослідження Леонії. Через п’ять років тут висадяться спеціалісти різних галузей і займуться Леонією, а рятувальники тим часом будуть дошукуватися причин загибелі "Геліоса". Експедиція збудує тут кілька станцій різного профілю, автоматичні маяки тощо. І тільки спеціалісти підтвердять, що Леонія справді придатна для колонізації її землянами, як сюди почнуть один за одним прибувати кораблі з обладнанням, технікою, людьми. Очевидно, першими колоністами стануть учені та спеціалісти, а вже потім, як вони обживуться, почнуть прибувати і перші космічні переселенці… Звичайно, все це триватиме не так швидко, як я розказую, але так буде. В недалекому майбутньому. І нам з тобою просто треба набратися терпіння й чекати, чекати, чекати…

Адам вимальовував перед Свою таку вражаючу картину майбутньої колонізації Леонії, що у неї дух захоплювало. Залишалося чекати. Лише п’ять років чекання і — тоді все зміниться.

У такі вечори їм здавалося, що в чорному небі яскравіше од звичайного сяє сузір’я Кассіопеї, особливо його шоста зірка. І здавалось, що вони відчувають на своїх обличчях навіть тепло проміння, що, долаючи морок Космосу, йде до них від рідного Сонця. Недарма ж земляни гордо називають себе Людьми Сонця!

Схвильована і збуджена, Єва тулилась до Адама, лащилась, шепочучи:

— Може, хоч одну Людину Сонця обнімеш, га? Май на увазі, вона не така й погана порівняно з іншими представниками Людей Сонця. До того ж любить тебе!..

— А… син? — озивався Адам і рвучко притягував її до себе.

— А я і не сплю, а я і не сплю! — зненацька лунало дзвінко, і до них із сміхом біг Адамчик. — Я все чув, що ви говорили.

— Ось я тобі зараз!.. — удавано сварилася Єва. — Де моя лозина? Кому давно вже пора спати?

Адамчик верещав од захоплення. Батько схоплювався і піднімав сина високо на руках, а мати, вдаючи, що не може дістати малого, підстрибувала, ганялась за ними, і всі троє здіймали такий веселий гармидер, що навіть сонні чайки на прибережних скелях починали обурливо галасувати…

Набігавшись, навеселившись, всідалися на каменях під зоряним блиском і дивилися на темне море, у якому спалахували різнобарвні світлячки. Адамчик починав дрімати у матері на руках, а вона, схилившись над сином, стиха наспівувала улюблену пісеньку про соловейка, яку колись співала на далекому Памірі його батькові:

Фіть-фіть-фіть,

Тьох-тьох-тьох,

Ая-я-я, ох-ох-ох!

Там соловейко щебетав…

Пісню підхоплював батько, і вони вдвох, посхилявшись одне до одного, співали теж одне для одного.

— А на Землі люди вміють так співати, як ви? — запитував син, і сон утікав від нього геть.

— Так, як я, уміють, — неквапливо озивався батько. — А ось так, як твоя мама… так нікому не дано співати. Так співає у всьому Всесвіті тільки вона одна.

Єва щасливо посміхалась.

Тоді вона і гадки не мала, що її чекає попереду…

Після сніданку Адам лаштувався у Мідні гори, а мати з сином бралися за навчання. Хоч Адамчика тягло з батьком у гори (там було цікавіше, аніж займатися математикою чи на скелі виводити малахітом літери), але мати наполягала:

— Я не хочу, щоб мій син повернувся на Землю первіснообщинним дикуном печерного віку! Доки прилетять земляни, ти будеш знати все те, що знала я у твоєму віці. І навіть ще трохи більше!

Через кожні три дні мати робила вихідний од навчання. Для сина то було святом — батько брав його тоді з собою у гори, вчив володіти луком, вистежувати здобич, збирати мінерали. О, які то були незвичайні походи!

У такі дні Єва лишалася "вдома", тобто в печері. Й тоді до неї приходила меланхолія, що переростала в ностальгію. Вона металась у печері, не знаходячи собі місця (постарілий Нявкунчик прожогом вилітав з печери й ховався у скелях, і тільки чути було, як він там жалібно нявкав). У відчаї Єва гамселила кулаками в стіни печери, вибігала на майданчик, а знесилившись, падала й непорушно годинами лежала, тільки зрідка стогнала крізь стиснені зуби.

Там її і заставали батько з сином, які поверталися з Мідних гір, поверталися веселі, збуджені, задоволені — з мінералами та дичиною. Адам ніжно піднімав Єву, заносив до печери і вкладав на лежаку. Розмовляли вони з сином пошепки, ходили навшпиньки, аби не потривожити матір.

Але одне для Адама було добре: приступи ностальгії в Єви швидко минали. І неодмінно закінчувалися приступами любові, тоді вони обоє бували неймовірно щасливими…

4

І настав час, коли батько з матір’ю вже змушені були ховатися від сина зі своєю любов’ю. А любов ще була такою молодою і так багла усамітненості. І хоч планета безлюдна, та, як невдовзі з’ясувалося, сховатися від Адамчика бодай на годину було не так легко.

А печера була одна на трьох.

Іноді вдень, коли вдавалося Адамчика на годину приспати, хутчій бігли з печери і падали у високі густі трави.

Якось після отакої втечі в густі трави і трапилося… Повернулися до печери, а сина немає.

Оббігали всю бухту, кликали, гукали, кричали — тільки чайки у відповідь жалібно кигичуть та мартини регочуть.

Адам збігав до річки, там метався і кричав до хрипоти, у відповідь — ні звуку.

І тоді він одчув неспокій.

Єва заголосила:

— Ой, чуло ж моє серце! Ой, біда ж прийшла!.. Ой, немає ж мого синочка!..

— Що з ним могло трапитись? Гуляє десь…

— Він же нікуди раніше не ходив. Та й куди може піти на безлюдній планеті?

— За метеликом погнався, а там якусь пташку побачив чи жучка, а там… — невесело фантазував Адам. — Він зараз у такому віці, що все йому цікаво, все манить.

— І це говорить батько, у якого пропала… щезла дитина?

— Хто тобі сказав, що вона пропала та щезла?

— Але ж немає нашого синочка, нема-ає-є!..

— Зараз немає, а через півгодини прибіжить…

Та Адамчик не повернувся ні через півгодини, ні через годину.

В одну мить Єва зів’яла, постаріла, поникла, як підрубане під корінь дерево. І голосила, не бачачи світу білого. Такого голосіння Адам ще не чув за своє життя.

Час од часу Адам з’являвся біля печери, питав на ходу "Немає?.." і біг по ширшому колу, намагаючись утекти від Євиного голосіння. Але втекти від нього було неможливо.

— Помовч! — прохав він Єву. — Дай хоч хвилину подумати, прикинути, знайти якісь версії, перебрати варіанти…

— Що версії?! Що варіанти?! Його схопив печерний ведмідь.

— Печерні ведмеді живуть у Північних горах і сюди, до моря, приходять рідко. За дев’ять років було лише два випадки.

— А це третій…

— Не наговорюй!

— А раптом… він захотів скупатися в морі?

— З наших розповідей він знає історію про спрута, який колись на тебе напав. Ні, в море він сам не піде.

Не встигав Адам обдумати одну версію, як Єва миттю висувала іншу. І голосила, голосила, голосила…

— Та помо-овчи-и!!! — крикнув він, бо урвався терпець, і пригорнув її до себе.

Єва притулилась до чоловіка і, схлипуючи, знеможено затихла.

— Це нам кара за любов! За наше щастя! От і втратили сина, — знову забідкалася Єва. — Чує моє серце… Укра-али сино-очка, укра-али!..

— Та хто його міг украсти! Привиди, чи що?

І тільки-но вихопилось в Адама те слово "привиди", як його наче струмом обдало.

— Стривай, стривай! Дай подумати!.. Ми водили Адамчика до чорних привидів на хребет? Водили, — відповів він сам собі. — Вони йому сподобались? Точніше, заінтригували. Так? Так. Просив він нас забрати ті привиди до печери, щоб нам усім разом було веселіше? Просив?

— Особливо маленького привида-хлопчика, тобто своє відображення, — пожвавішала Єва.

І обоє, не кажучи більше й слова, кинулись у Мідні гори. Не бігли, а наче летіли, не відчуваючи грунту під ногами.

Адамчик, живий і неушкоджений, стояв на гребені хребта і мирно "розмовляв" з таким же, як і він, маленьким хлопчиком, котрий стояв на протилежному хребті.

— Я з ним балакаю, балакаю, а він мовчить, — зустрів він батька з матір’ю скаргою на маленького чорного привида. — Я його до себе в печеру запрошую — не йде. Такий гарний хлопчик, а мовчить і мовчить. Я хочу з ним гратися…

Єва заголосила і накинулась на батька:

— Чув?.. Йому потрібні люди!

— Давайте заберемо чорного хлопчика до себе. Йому погано самому в горах. Він хоче з нами жити.

— Чому погано? — запитав Адам. — Адже у нього є тато і мама. Ось вони зараз з’являться.

Ледве Єва з Адамом ступили на хребет, як по той бік біля маленького привида з’явилися два дорослі.

— Прийшли!.. — заплескав у долоні Адамчик. — Тато й мама прийшли! Тепер він не сам! І він теж у долоні плеще, бо зрадів, що тато й мама прийшли.

Єва схопила сина на руки, обціловуючи його, промовляла:

— Синочку мій, я тебе більше не залишу самого ні на хвилину.

— І дарма, — озвався Адам.

45 46 47 48 49 50 51