зв. країни третього світу) 20 тисяч чоловіків та жінок віком від 21 до 50 літ і ось що виявилось.
В число лідерів країн, чиїх громадяни і громадянки, виявляється, сексуально задоволені аж-аж, Україна не просто увійшла, а зайняла серед них перше місце!
За нею — Аргентина, потім Бразилія та Угорщина. А ось групу секс-невдах склали — і хто б міг подумати — Німеччина та Італія.
Але ось що цікаво. І — симптоматично. За даними соціологів "Рупер старч", чим вище сексуальне благополуччя країни (себто її громадян та громадянок), тим нижче у тій країні матеріальне благополуччя. І — навпаки. Чим вищий рівень економічного розвитку, чим заможніше в країні живуть люди, тим більше в тій країні сексуально… незадоволених. Диво та й годі! Благополуччя в тебе є, а сексу немає. Секс у тебе є, а ось благополуччя катма! Виходить якесь зачароване коло: погано живеш — добре в сексі, добре живеш — із сексом кепсько. Як кажуть: Клим дома, Хоми нема, Хома дома — Клима чортма! У світлі цих фактів напрошується мало престижний для нас висновок: мабуть, ми тому й зайняли перше місце по любострастях, що ми чи не найгірше в Європі живемо. Одне слово, не було б щастя, так нещастя допомогло. Отож і виходить, як у тому анекдоті, що за есесесерівських часів був у нас вельми популярним.
На передовий завод прибула японська делегація. Їй показали все — від цехів до заводського дитячого садка. Японці кивали і ввічливо посміхалися. Коли ж їх запитали, що їм найбільше сподобалося, відповіли посміхаючись:
— Діти у вас дузе-дузе холосі.
— Ну, а в цехах, що вам запам’яталося?
— Діти у вас дузе-дуза холосі.
— А що ви скажете про нашу продукцію?
— Діти у вас дузе-дузе холосі, а все, що ви робите руками, знацно хузе…
Громадяни України! Брати і сестри! Парубоцтво і дівоцтво! Чоловіцтво та жіноцтво! Дорогі співвітчизники! Вітаючи вас із першим місцем у світі по любощах, закликаємо і далі докладати всіх зусиль, аби втримати його і в наступні роки. Не ликом же ми врешті-решт шиті! А тому давайте з любов’ю трудитися на любовній ниві, щоб у нас у цій… гм-гм… галузі і надалі все було "дузе-дузе холосо" (приклад тому — наші чудові дітки, а вони в нас і справді чудові!). Уміємо ж ми ударно трудитися на інтимному фронті, чого ж пасуємо на інших, менш романтичніших та приємніших? Тож давайте так трудитися, аби і те, що ми робимо руками, у нас було не гірше за те, що ми робимо іншими… гм-гм… своїми органами.
Зайняли перше місце по любові, давайте займемо таке ж місце і в інших галузях (не сексуальних) життя нашого. Наприклад, у сільському господарстві, на виробництві тощо. Ось тоді нам і справді буде кругом "дузе-дузе холосо".
ХВОРОБА ПІД НАЗВОЮ ЛЮБОВ
"В муках любові стою край вікна".
В. Сосюра.
Ні, ні, мова у нас піде не про ту любов, що її так палко й самовіддано оспівав колись (чи змушений був?) Максим Рильський ("І в дійсність радісну, як юність і любов, Він (Комсомол) учнем Партії коханим увійшов")., і не про ту любов, що за свідченням Олеся Гончара "рухає наші арії вперед" ("Гаряча братерська любов до всіх трудящих людей на землі"), — ні і ні.
А піде у нас мова-розмова про ту любов, що прозаїчно, але точно тлумачиться як "почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, кохання". ("Поранив козак серце не в хороброму бою, а в нещасливому коханні; замутили любощі та ревнощі йому голову" — І. Волошин). Одне слово, про "стосунки між чоловіком і жінкою, викликані сердечною прихильністю…"
Стривай! Сердечні? Хіба сердечні, хоч традиційно так споконвіку і вважається, а тому всі пертурбації стійко валять на бідне серденько? Адже у світлі нових даних науки любов — це щось трохи інше, аніж звичайна сердечна прихильність. Ось новітнє (най-найточніше!) визначення учених спеців: "Стан прострації, незбагненна ейфорія — все це чіткі ознаки хвороби під назвою любов".
А далі — більше. Британські біологи дійшли висновку, що любов — це не що інше, як специфічна активність головного мозку.
А як же тоді з порадою Поета: "Кохайтеся ж, любітеся. Як серденько знає". Виходить, серденько якраз і не знає, бо воно у цій справі взагалі ні при чім. А що ж тоді (чи хто?) при чім?
Під час експериментів піддослідним показували фотографії їхніх коханих. І миттєво в них (при погляді на фото своїх симпатій) активізовувалися чотири ділянки головного мозку, які залишалися у спокої при погляді на фотографії із зображенням просто друзів, знайомих. І пожвавлювалися ті ділянки в частині мозку, яка зазвичай активізовується при вживанні "веселеньких таблеток".
На основі цих даних специ з антропології дійшли висновку, що любов ділиться на три етапи: хтивість (жадоба володіти), романтизм, симпатія (прихильність). На першому етапі задіяні гормони, подібні до тестостерону. Романтичні відносини пов’язані з такими хімічними реакціями в головному мозку: сфокусуй свою енергію на одній людині. Третій етап зумовлюється речовиною скитосином. Досить його штучно ввести в організм, як піддослідний, котрий до того і думати про любов і не думав (та й предмета для любові не мав), відразу ж відчує, що він… закохався. Якщо ж речовину блокувати, піддослідному краще стає, коли він самотній.
А тепер щодо "вічного кохання". Один професор Корнельського університету запевняє (досліди його в цьому переконали): коли з’являється любов, у головному мозку спостерігається різке збільшення концентрації трьох хімічних речовин: допаміну, фентилтиламіну і скитосину. Цитуємо: "Під час спостереження за кількома тисячами пар вдалося з’ясувати, що концентрація цих речовин досягає свого максимуму протягом 18–30 місяців знайомства. А потім… зменшується. Любов, з хімічної точки зору, стає просто звичкою". От вам і "вічне кохання".
Ще цитата (слабосилих просимо не читати): "Але існує ще більш вражаючий результат досліджень, встановлений вченими: характеристика любовних емоцій ідентична найсильнішому психічному… розладові". Недарма ж про закоханих кажуть: "Сходять з розуму від любові". (Згадаймо Котляревського: "Енея так вона любила, Що аж сама себе спалила", — оце любов, цур їй, пек!). Ще цитата: "Справді зійдеш (з розуму), якщо кров закоханої людини втрачає до 40 відсотків протеїну — необхідного препарату, що допомагає другій хімічній речовині — серотоніну забезпечувати обмін інформацією в нервових клітинах". (А без такого обміну вони працюють не в загальному злагодженому "оркестрі", а кожне по-своєму, що й веде до розладу психіки". Виявляється, серотонін у роботі головного мозку відповідає за багато аспектів його діяльності: регулювання сну, сприймання болю, врівноважує емоційну та сексуальну поведінку. "Нестача серотоніну викликає в закоханих безсоння, готовність до фізичних і психічних болів. А це веде до дисфункції, тобто порушення нормальної роботи головного мозку, що згодом переростає в захворювання".
Ух! Проте італійські вчені пішли ще далі. (Хоча куди вже далі?) Отже — досить взяти лише краплю крові, і якщо в результаті аналізу виявиться нестача відповідних протеїнів, то ви вже точно закохані. І можна навіть встановити, до якого ступеня.
То, виходить, любов — бодай і най-найпалкіша — це всього лише хімія?
Чи не тому І. Франко колись "скаржився" на нерадісну свою любов? ("Я теж люблю. Палка, важка, нерадісна моя любов; Вона, мов слабкість десь яка, Ввійшла мені вже в кість і кров").
Жах, жах! То що ж нам (вам) робити, якщо любов виявляється лише хімією, реакцією її речовин у головному мозку? Наявністю різних там протеїнів (фентилтиламінів, допамінів, скитосинів тощо). А те, що радив Поет: "Кохайтеся ж, любітеся. Як серденько знає". Перевірено (хоча міни — можуть бути). Доведено: інших порад людство поки що не знає.
Не беріть прикладу з героя І. П. Котляревського, який "жінок любов’ю не морив". Моріть! Це далебі краще, ніж не морити взагалі.
Як казала одна з практичних героїнь Ю. Яновського: Любилася я з моїм так, що швидко вже почала сподіватися на вагітність".
На здоров’я! Бо якщо любов це й справді хімія і, взагалі, хвороба, то хвороба, смію вас запевнити, одна з най-найкращих, та хвороба, від якої Боже вас борони видужувати.
Хворійте собі на щастя, на радість, на світлу днину у вашому житті!
КОЛИ ТЬОХКАЛИ СОЛОВЕЙКИ І ЧОЛОВІКИ КОХАЛИ ЖІНОК…
Полюбив якось один класик української (тоді — радянської) літератури та просту селянську жінку… Ні, ні, ви не думайте, що, мовляв, якщо він класик, так уже йому й до жінок — бодай і до чужих — зась?.. Хе! Не на того натрапили! Від простого народу класик ніколи не відривався — особливо, від того, що в спідницях.
Та й що з того, що він класик? Вона, може, теж молодичка — клас!
Звали її Настею. Проста-простісінька жінка, а бач… Самого класика рідної літератури полонила. Чоловік її, правда, на той час кудись завіявся — до Росії подався на лісорозробки чи що? І доки він там за довгим рублем ганявся, Настя його тим часом і влаштувалася до того класика покоївкою — прибирати там, постіль йому стелити тощо. Та, зрештою, треба ж було і їй гроші заробляти — підробіток для сім’ї ніколи не зайвий. А дача того класика була неподалік їхнього села — скільки там ходу! Як кажуть, і дома, і замужем.
Ну, стелить вона йому постіль, стелить місяць, другий. І одержує не менше, як її чоловік на клятих лісорозробках. Платив їй класик (хоч і казали, що він взагалі скупий) добре — спершу, правда, самими лише грошима. Він добряче заробляв, серед письменників України вважався багатієм. Мабуть, так воно й було. До всього ж класик і з себе вдатним був. Можна сказати, навіть гарним, п’ятдесяти з чимось літ, а на вигляд) ледь за тридцять. Одне слово, в розквіті — і слави, і всього іншого. Зжавши відзначався елегантністю та галантністю, завжди гарно зодягнений — як надіне білий костюм, так жінки й липли до нього. А був він тоді удівцем, тож скаржився на самотність, що постіль у нього, мовляв, холодна…
Ну, постеле йому Настя постіль, він коньячок поставить імпортний, французький чи що? — ще дещо виставить і запрошує її "розділити з ним його скромну удівцеву трапезу". Настя й ділила — а що бідна жінка мала робити? Шкода було класика української (тоді ще й радянської) літератури з його самотністю. Тим більше й вона була тоді самотньою.