Вбіг служка. Вислухавши повелителя, низько, мало не до підлоги, вклонився і, вадкуючи, вислизнув за двері, й майже зразу ж увійшов Селім-бей. Він ступив кілька кроків ближче до батька, але, зустрінутий колючим поглядом, спинився.
Хан мовчки кілька хвилин дивився на сина. Важко, ніби вергаючи язиком каміння, він заговорив. Селім-бей, вислухавши батька, спалахнув, але нічого не відповів. Ханові уривався терпець, а син стояв наче вкопаний, весь його вигляд, палаючий погляд з-під тісно зімкнутих на переніссі брів, упертий нахил голови говорили лише про одне: вів проти! Він не згоден!..
Стефан не перекладав, але офіцери і без перекладу добре розуміли, про що говорить, чого вимагає хан від сина.
І тут на очах гостей, втративши самовладання, хан наказав схопити Селіма. На його знак до залу вбігло двое дужих нукерів. Хан процідив кілька слів і одвернувся: не міг, не хотів бачити, як слуги одберуть у сина зброю і виведуть, ніби злочинця. Але слуги не квапились виконувати наказа, вони не зважувались підійти до Селім-бея, майже такого ж повелителя, як і сам хан. Селім — старший серед синів їх нинішнього господаря, і якщо хана закличе аллах до себе, на його місце стане Селім. От коли б хан наказав кинутись на російських послів, нукери б не замислювались. А тут... Як можна відібрати зброю, позбавити честі ханського спадкоємця? Тим часом ханові здалося, що слуги вагаються, не квапляться виконувати його наказ. Ковзнув поглядом, скочив з-за столика, люто тупнув ногою, і тоді нукери підійшли. Селім-бей спідлоба, зацькованим вовком дивився на них, а вони відчепили в нього ятаган, вийняли з піхов ніж. Осатаніло блиснувши очима, Селім-бей мовчки крутнувся і, нахиливши голову, ледь присідаючи, наче готуючись до стрибка, вийшов; за ним вислизнули й слуги.
Хан почекав, поки зачинять двері, й важко опустився на стілець. Заплющивши очі, погойдувався з боку на бік, думаючи свої нелегкі думи, можливо, вважаючи, що поспішати тепер нікуди і нема за чим. У німій тиші палацу не було жодного звуку, наче все в одну мить вимерло до останньої людини, зовсім спорожніло. І це відчуття забивало дихання, сковувало.
І раптом — саме раптом, бо ніхто не сподівався цього — тишу пронизав крик. Тонкий, дикий, що переходив у хрипіння. І зразу ж усе завмерло. Але ненадовго. Уже хтось біг, чулися полохливі кроки, тупіт, голоси.
Хан підскочив, хотів бігти сам, але зупинився: ось-ось повинні відчинитись двері, і сюди, до залу, увійдуть слуги.
Офіцери тривожно перезирнулись: що б це могло значити? Невже знову — Селім? А може, щось інше? І мимоволі пожалкували, що зняли з себе зброю. У цьому палаці, зануреному в сонливу півтемряву, із кожної щілини визирає небезпека, кожна наступна мить може бути останньою.
Одне тільки заспокоювало: в сусідній кімнаті стояли, прислухаючись, готові до всього, ординарці, вони чекають на сигнал, і даремно ніхто свого життя не віддасть.
Тим часом до залу без дозволу ввірвався засапаний ханський служитель з широко розплющеними, білими від жаху очима.
Переступивши поріг, повалився на підлогу і завив, тихо, протяжно, наче побитий пес. Пальці його ворушились на килимі, згинаючи, і розгинаючи його край. Одне око — Котляревський помітив — було в служителя насторожене, за напівопущеною повікою воно здавалось чорною лискучою вуглиною.
Хан підбіг, перевалюючись, пнув його ногою, і служитель, не підіймаючи голови, не захищаючись, промимрив щось, процідив крізь зуби. Стефан, вловивши слова служки, потемнів обличчям, поривався щось сказати й слухав далі, боячись не все зрозуміти.
Коли служитель замовк, Стефан пошепки передав офіцерам зміст розмови, яку тільки-но почув.
Селім-бей, опинившись у тісному коридорчику, вихопив у вартового ніж і кинувся на нукерів: одного забив на смерть, другого — тяжко поранив. І кинувся бігти. Ханського сина ніхто не посмів затримати, він сів на коня, забрав своїх людей і виїхав з двору.
Лютуючи, хан наказав повернути Селіма будь-якою ціною. Але ж де вночі піймаєш одчайдушного шибайголову, розбійника, яким був і лишився Селім-бей? Звісно, марна річ шукати вітра в полі.
Слухаючи, офіцери мимохіть дивувались з цього, віддаючи належне сміливості ханського сина, його волі.
А хан, коли служитель вибіг із залу, повернувся до російських посланців, одним духом випив келих вина, відсапнув:
— Біда, панове посли. Більше вас не затримую. З вами, я сказав уже, поїде мій брат і пробуде у вас до призначеного вашим командуванням часу.
— Ми дякуємо, високошановний хане, за гостинність і за те, що так щиро й швидко відгукнувся на слово нашого командуючого.
Котляревський вклонився, приклавши руку до серця. Катаржі й Стефан зробили те ж саме.
— З вами поїдуть і мої люди. Вони проведуть вас до Бендерів. Дорога тепер неспокійна... Самі розумієте.
— Ми не із лякливого десятка, але коли твоя милість пропонує, ми не відмовимось. І ще раз дякуємо. Просимо, не забудь — відпусти людей, які супроводили нас до Каушан, — сказав Катаржі.
— Вони чекають на вас.
Хан підвів офіцерів до високого вузького вікна і відкинув штору. Внизу, у дворі, схожім на глибокий колодязь, стояли вершники, готові в дорогу.
Агаси-хан провів офіцерів у сусідню кімнату і попрощався з ними. Далі їх вів старий мовчазний дворецький.
У вузькому коридорі, ледве освітленому свічками, штабс-капітан пошепки сказав Стефанові:
— Спитай у нього, чи давно покинули палац турецькі гості.
Почувши запитання, дворецький злякано відскочив і похитав головою.
— Повтори запитання і віддай йому золотий. Одержавши монету, старий виявив ознаки зацікавленості:
— Що ти питаєш? Невже ти сам їх не бачив?
— Де б я їх побачив, ефенді? — Стефан передав старому ще одну золоту монету.
— Вони увійшли разом з ханом до залу прийомів. Але потім ваш посол попросив їх вийти. Вони плювалися й проклинали його і самого хана, безчесні.
— Звідки вони приїхали? Про що умовлялися з ханом? Знаєш про це?
— Я старий і немічний. Чи знати мені, про що вони умовлялись? Я в цьому палаці тільки дворецький.
Ще одна золота монета лягла в кощаву чіпку руку.
— Ти розумний, урус. Далеко бачиш. Звідки ти знаєш, що то були турки?.. Ти, однак, маєш рацію — приїхали люди Гасан-паші. Вони привезли моєму повелителеві фірман падишаха, але ви попередили їхню бесіду своїм раптовим приїздом... Вони поки що не домовилися.
— Дякую, ефенді! — гаряче прошепотів Стефан. — Затримай їх, як завгодно, але затримай. Зможеш?
— Спробую... У них, здається, коні розкувалися. А хто ж їздить цієї пори на розкованих конях? — Старий хитро примружився. Стефан, кивнувши старому, слово в слово передав відповідь дворецького офіцерам.
— Бережіться, — сказав старий. — Селім-бей вирвався, він як голодний вовк нині, а з ним його люди.
— Щиро дякуємо, ефенді! — Котляревський міцно потис легеньку руку старого. — Російський паша не забуде твоєї послуги.
Старий вивів їх на подвір'я, покликав сторожів і наказав відчинити браму.
Пантелій і Денис підвели офіцерам коней.
— Салам алейкум! — вклонився старий.
— Алейкум салам! — відповіли офіцери. Котляревський легко сів на коня і, ледь пригинаючись, проскочив у ворота.
Стрімголов промчали темною вулицею й усі інші. Навальний кінський тупіт розбудив сонні Каушани. Груддя мерзлої землі колотилися в глиняні стіни низьких будиночків. Розсувалися вулички й завулки, десь зліва на пагорку лишилася кузня, заблищали звалені під нею стерті підкови; маленька мечеть погналася за вершниками, але, зразу ж і спинилась та й лишилась за високим муром гіркою вдовицею, закутаною в чорну шаль.
Уже на околиці Котляревський озирнувся, побачив хаотичні купки хаток і на горі — застиглим громаддям ханський палац; відблиск місяця вихопив із мороку одне вікно, потім друге, і знову все погасло. Лише тепер Котляревський відчув п'янку свіжість повітря, простір, висоту неба й м'яке світло далеких зірок, і навіть хмари, що несли сніг і вітер, здавались добріші й жаданіші. Мабуть, такі ж почуття охоплювали нині і його товаришів.
У середині загону на вороному огирі мчав рідний брат хана. Пліч-о-пліч з ним трималися четверо слуг з нав'юченими кіньми. Похилого віку, мовчазний, відлюдкуватий, в башлику, насунутому на самі очі, в хутряній короткій шубі, брат хана тримався в сідлі, незважаючи на роки, досить легко; це привертало увагу Котляревського, і він деякий час стежив за ним.
Уже понад годину їхали не зупиняючи темпу, а татарські коні — з довгими гривами, присадкуваті — здавались свіжими, ніби щойно почали дорогу. Не було потреби їх підганяти, вони йшли розміреною, швидкою риссю, лишаючи за собою версту за верстою.
Поволі розвиднялося. Сіра смуга перетнула дальні могили від сходу на захід, і поступово весь степ, скільки око сягало, забарвився слабким сірувато-блакитним кольором. Сніжок майже перестав, але вітер не стихав, з силою підганяв загін, і здавалось — у вершників, які стали на диво легкими, раптом виросли пружні невидимі крила.
— Не зможу збагнути, як ти їх розпізнав? — спитав Катаржі, коли нарешті коням дали перепочити й перейшли на ступу.
— Кого?
— Турків, звісно, кого б іще?
Котляревський змахнув рукавицею сніжок, що обліпив кінську гриву, тією ж рукавицею потер обличчя: здалося, світанковий морозець приморозив щоку.
— То як же?
До розмови прислухалися й Стефан, і ординарці, що, як звичайно, їхали зразу ж за офіцерами. Шлях, устелений неглибоким снігом, дзвенів від доброї сотні підків.
Виїхали на пригірок, звідси степ видавався ширшим, рівнішим і зовсім безлюдним — ніде ні деревця, ні живої душі. Тільки натреноване око могло б відрізнити на видноколі легкі димки, що прошивали смугасті напливи туману.
— Так і не скажеш? Можна подумати, що ти одержав якісь відомості.
— Відомості? — Котляревський весело, від усієї душі засміявся. — А так, відомості в нас були як на долоні. Міркуй сам, які ж підлеглі хана будуть поводитись так пихато й так непривітно, немов вони ось-ось всадять нам ніж? Але головне не в цьому. Селім-бей дозволив їм увійти першими до зали. Так ставляться до високих гостей, у всякому разі, не до підлеглих, за яких нам їх видавали. Ось тобі й відомості.
— Правда! Як я цього не помітив! — Катаржі мимохіть зітхнув. — Ти уявляєш, що б заспівав хан, коли б ті яничари лишилися при нашій бесіді?
— Тому-то й довелось, хоч і незручно це було, попросити їх вийти.
— Ввічливо попросив, — зареготав Катаржі.