У нас були гроші, і ми зовсім не хотіли їхати без квитків. Але для цього нам треба було взяти гроші в зуби ще надворі, бо годі було й думати залізти зараз у кишеню. Куди там! І рукою ворухнути не можна. Вперше в житті ми їхали "зайцями" мимоволі.
Незважаючи на штовханину, у людей був добрий настрій і вони весь час весело перегукувались і з кондукторкою, і між собою. З окремих вигуків, таких як: "Накладемо ми сьогодні торпедівцям", "Глядіть, щоб нам не наклали", "А я вам кажу: Базилевич не менше трьох штук загилить", — ми зрозуміли, що більшість пасажирів їхала на футбол. І справді, на передостанній зупинці
біля Жовтневої лікарні нас винесли з тролейбуса, і ми опинилися у бурхливому потоці людей, який, вируючи, плинув до Центрального стадіону
Несподівано чоловік, що йшов перед нами, метнувся вбік до підворіття, де товкучився тісний гурт людей. Штовхаючись, вони схилилися над кимось. Нам спершу здалося, що когось б'ють. Але коли ми й собі пробилися туди, то побачили, що в центрі гурту стоїть баба і торгує насінням. Вона дуже поспішала, сипала неповні склянки і весь час злодійкувато оглядалася. Потім раптом схопила свого кошика і подріботіла вулицею. І весь гурт, як бджолиний рій, не розпадаючись, клубком перекотився слідом за нею з підворіття в підворіття. Ми перезирнулися: що за дивина! Тільки потім уже дядько нам сказав, у чому річ. Виявилося, що без насіння кияни футболу собі не уявляють, хоч у звичайні дні насіння вони майже не лускають зовсім. У день футбольного матчу за дві години болільники вилускують цілі вагони соняхів.
І звичайно, дуже засмічують стадіон. Тому міліція не дозволяє продавати насіння біля стадіону. Але все одно перекупки з усіх київських базарів збираються до стадіону і нелегально у під'їздах і підворіттях торгують своїм забороненим товаром. Вони добре вивчили розклад ігор і не пропускають жодної. А деякі баби навіть стали болільницями. Попродавши насіння, вони йдуть з порожніми кошиками на стадіон і там хрипкими базарними голосами галалакають на футболістів.
Ми пробиралися до музкомедії, дивуючись, чого то люди влаштовували оцю малакучу так рано — ще аж сорок хвилин до початку. А штовхаються так, ніби вже почалося.
Ми думали, що нам доведеться чекати Будку і його братію (ми трохи перестаралися і прийшли на десять хвилин раніше). Але раптом я почув над самісіньким вухом пронизливий свист і голос Будки:
— Вони вже тут!
Тієї ж миті нас оточив знайомий гурт хлопців. Але тепер на обличчях у них не було ніякої погрози, а лише цікавість.
— Так, — заклопотано промовив Будка, риючись у кишені. — Ось вам квитки... Ні, ні, грошей не треба — ми вгощаєм, — і він застережно виставив уперед руку, хоча ми зовсім і не збиралися давати йому гроші... Очевидно, ці слова були заздалегідь продумані і розраховані, як жест благородства.
— Спасибі, — з підкресленою чемністю сказав я, — але квитки у нас є! — і витяг з кишені квитки. У гурті хтось захихотів. Будка знітився... Але вирішив не здаватись.
— Ану покажи! Мабуть, якісь вхідні... Га... Сектор "А"! Ну тоді, звичайно... Нам ще краще, ми ці зараз заб'єм у секунду... — І несподівано голосно він вигукнув: — Кому квитки?
Мить — і Будка щез з наших очей: десятки бажаючих навалилися на нього. Це були ті нещасні, з розпачливими обличчями люди, яких ми, проштовхуючись до стадіону, зустрічали на кожному кроці і які весь час жалібно питали, наче старці:
— Зайвого квиточка немає?
— Немає зайвого?
— У кого зайвий квиток?
Ті, хто мав квитки, гордо й незалежно проходили повз них, штовхаючи і наступаючи їм на ноги.
За півхвилини ми нарешті знову побачили Будку — він був такий скуйовджений, наче його побили.
— Продавати квитки на футбол небезпечніше, ніж кидатися під трамвай, — криво усміхаючись, сказав він і махнув рукою. — Ходім на стадіон! А то ще й на свої місця не втрапимо!
— А коли ж... балакать? — спитав я.
— Потім, потім! Після матчу. Зустрінемось на цьому місці.
Сперечатися було безглуздо.
Мабуть, легше перейти державний кордон якої-не-будь маленької країни, ніж без квитка пройти у Києві на стадіон. Разів п'ять перевіряли у нас квитки, поки ми добралися до того сектора "А"...
Коли ми сіли, на полі футболісти вже бухкали м'ячі. Але ми знали, що то ще не гра, а тільки розминка. М'ячів було багато, на кожного футболіста не менше як по одному, і бідні воротарі метушилися у воротах, мов мишенята в кутку, раз у раз пропускаючи "штуки".
Прийшов дядько (одразу стало тісно!), хитро глянув на нас і мовчки підморгнув. Ми для годиться опустили очі — хай що хоче думає.
Розминка закінчилась, поле спорожніло. Минуло ще кілька хвилин, і на поле вийшли троє: один посередині, з м'ячем, двоє по боках, з прапорцями, — судді.
Поставив головний суддя м'яч посередині поля, засюрчав. З-під центральної трибуни вибігли команди. Стали, привіталися. Потім раптом на поле з публіки побігли якісь люди з букетами — вручили футболістам. Потім футболісти покидали ці букети фотокореспондентам, що сиділи на лавці (нащо тоді було вручать!). Суддя ще раз засюрчав — гра почалася.
— У-у-У-У-У-у! А-а-а-а-а-а!
— Канєва, давай Ка-нє-ва!.. А-а-а-а!
— Серебро, давай, давай, давай, Серебро!.. О-о-о-о...
— Базілю передай! Передай Базілю-у-у! У-у-у-у-у-у!
— Дай Бібі! Дай Бібі! І-і-і-і-і-і!
Величезне корито стадіону кипить, аж булькає. Пара йде вгору і збирається там у хмарки.
Біля нас сидів якийсь чи то професор університету чи то артист цирку. З одного боку, він був дуже схожий на професора — інтелігентне обличчя, окуляри, борідка, портфель під пахвою. З другого боку, він був абсолютно циркач — весь час підскакував, мекекекав, свистів, ігагакав, як жеребець. А коли кияни забили гол, він підкинув свого портфеля мало не до хмар, а потім ловко піймав однією рукою — так не кожний циркач
зможе! І не змовкав професор-циркач ні на мить. Коли якийсь футболіст з м'ячем проривався вперед, він підганяв його пронизливим:
— Пашов-пашов-пашов-пашов!!!
Причому верещав таким одчайдушно-страшним голосом, яким навіть "рятуйте!" кричати соромно. І верещав доти, доки в того футболіста не одбирали м'яча. Тоді досадливо махав рукою:
— Так я й знав! Передати було б! Базилевичу було б передати!
І тої ж миті переносив увагу на іншого футболіста:
— Ну ти диви! Іде, як пасеться... Чого ти йдеш?! Бігати треба, бігати! Ти ж футболіст, а не корова!
Ніби тому бідному захеканому, засапаному, засмиканому футболістові й секунди перепочити не можна. Такий безсердечний болільник!
Поряд з ним сиділа, мабуть, його дружина — гладка, у великому саморобному капелюсі з газети. Вона переживала мовчки, але так важко дихала і сопіла, що свіжого повітря над стадіоном, здавалося, з кожною хвилиною меншало й меншало. Професор-артист раз у раз заспокоював її:
— Рибонько, не хвилюйся! Не хвилюйся, рибонько! Все буде гаразд. Наші виграють.
Ява підморгнув мені і стиха сказав:
— Якби ту "рибоньку" у воду кинути, ото звук був би, от би ляснуло!
Але і професор-артист, і "рибонька" недовго привертали нашу увагу. На полі діялося таке цікаве, так блискавично змінювалися події, що врешті ми забули про все на світі. Ми вже не були Явою і Павлушею, хлопцями зі своїми характерами, смаками й уподобаннями... Ми були якоюсь мізерною часткою величезного організму, який звався "стадіон" і який тіпало, мов у лихоманці.
І коли суддя несправедливо, як вважав стадіон, не присудив одинадцятиметровий у ворота торпедівців (а "рука" була точно), ми разом з усіма завили, загорлали, надриваючи пупа:
— Суддю на мило! Суддю на ми-и-ло!
Як оті кровожерні гицелі... І не існувало в цю мить на світі нічого, крім одинадцятиметрового удару.
Велика штука — футбол. По-моєму, футбол міг би навіть бути лікувальним заходом. Наприклад, для лікування нервовохворих. Та й від усіляких неприємностей і від поганого настрою футбол дуже помагає. В усякому разі, я на час матчу всі свої неприємності забув. І згадав лише тоді, коли матч закінчився. Треба було знову спекатися дядька.
— Ну, дядю, ви йдіть додому, а в нас ще тут справи... — сказав я, наче ми були дорослі, а він хлопчик.
— Ой, глядіть мені з цими справами! — сказав дядько. — Рано ви почали женихатися. Піядіть, щоб батьки ваших Дульциней вуха вам не нам'яли.
Але оскільки кияни виграли в торпедівців 3:2, дядько був у чудовому гуморі і нас відпустив.
Цього разу нам довелося чекати. Хвилин з десять, або й більше. Причому це було зовсім не так легко, як ви гадаєте. Бо ми не просто собі чекали, а боролися. Весь час боролися з нестримним бурхливим людським потоком, що намагався нас змити і вихлюпнути кудись на Бессарабку або навіть на площу Калініна. Це вимагало страшних зусиль. Нарешті показалися хлопці.
— Ходімо! — скомандував Будка. І ми, полегшено зітхнувши, попливли за течією.
— Ну? — нетерпляче спитав я, підрулюючи до Будки.
— Потім! Тут не місце... От же тягне жили!
Ми випливли на Бессарабку і пірнули в якийсь прохідний двір, що вів на Печерськ. І тут, у темному підворітті, Будка спинився.
— Значить, так, — сказав він тихим конспіративним голосом, озираючись на всі боки. — У нас була розмова з тим чуваком. Ми ледве його вмовили. Скажіть, хлопці!
— Гур-гур-гур... — безладно, але ствердно прогули хлопці.
— Він погодився віддати годинник, — вів далі Будка. — Але... тільки вночі. Причому сьогодні. Завтра буде пізно. Бо вранці він чухне з Києва — його шукає міліція.
— Ну? — у мене стислося серце.
— Желєзно! Годинник у нього в схованці... у печері... біля Лаври. Вдень туди не можна — ганяють... Отже, домовилися зустрітись опівночі біля церкви Різдва Богородиці, біля могил. Знаєте?
Ми з Явою перезирнулися. Дурять чи ні? Невже дурять? Але який їм сенс? А хоч би просто так... То що ж робити? А що ж ти зробиш?
— Боїтесь? — презирливо прижмурився Будка. — Ну, якщо боїтесь, як хочете. Годинник ваш, а не наш... Самі ми, звичайно, не підемо, нащо нам треба...
— Гаразд, — сказав я. — Ми прийдемо.
Якби це був справді мій годинник, я б ще подумав, іти чи ні. Але ж ви знаєте, що то був за годинник!
— До зустрічі, — весело сказав Будка. — Глядіть не проспіть!
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ. Козацькому роду нема переводу. Кошовий Карафолька. Лист запорожців. Ніч на кладовищі (спогад)
Вечір.