— В руках у нього була газета. Тонкий, з багатьма складками, бувалий, видно, не в одних руках, папір м'яко шарудів навіть при слабкому подиху. —"При міцній, організованій партії — знову зазву чав тихий голос читця, — повстання в окремій місцевості може розростись у переможну революцію..."
Лариса Петрівна заглянула через стіл: "Искра". А нижче, меншими літерами: "Россійская соціалть-демократическая рабочая партія".
— "Перед нами стоїть у всій своїй міці ворожа фортеця, звідки засипають нас хмари ядер і куль, що забирають кращих борців. Ми повинні взяти цю фортецю, і ми візьмемо її, якщо всі сили пролетаріату, який пробуджується, з'єднаємо з зусиллями російських революціонерів в одну партію, до котрої потягнеться все, що е в Росії живого і чесного... — Читець зробив паузу і закінчив: — І тільки тоді збудеться велике пророкування російського робітника-революціонера Петра Алексеева: "Підніметься мускулиста рука мільйонів робочого люду, і ярмо деспотизму, захищене солдатськими багнетами, розлетиться в порох!"
Чириков випростався, закриваючись долонею од світла, що падало йому прямісінько в очі.
Лариса Петрівна підсунула до себе газету, що лишилася лежати на столі. "Насущні завдання нашого руху", — прочитала на першій сторінці і почала переглядати передовицю.
— Отже, ми не повинні цуратися економістів? — почувся голос.
— Дивлячись у чому, — поправив інший.
— Гасло "Організовуйтесь!" є і нашим, соціал-демократичним гаслом. — Чириков одсунув лампу набік. — Але економісти мають на увазі товариства взаємодопомоги, страйкові каси і тому подібне — тільки не політичну партію, мета якої — боротьба проти самодержавства, проти капіталістичного світу взагалі.
Маленький, у золотому пенсне чоловік, що сидів поруч Лесі, невдоволено засовався.
— Чи не вельми абстрактно? — кинув. — Самодержавство... капіталізм... Присутні загомоніли.
— Робітникові потрібні матеріальні блага, — вів далі сусіда. — Вони визначають свідомість. І, наприклад, мені зовсім байдуже, хто створить ті блага — економісти чи так звані соціал-демократи. — Чоловік попустив краватку, що, мабуть, стягувала йому шию. — Чи не можна обійтися без так званої революційної політики, яка лише псує людей?
"Так званої..." Знайома фраза. Де її чула, від кого? Сусіда витягнув хусточку, почав витиратися. На Ларису Петрівну війнуло гострим запахом медикаментів. "Та це ж фармацевт! — зраділа несподіваній розгадці. "Ваш так званий рецепт, — пригадалося, як вона вперше прийшла до аптеки з нестандартним Еліасбер-говим папірцем, — ми могли б не прийняти..." Він, він. Ну, що ж, добродію, стережіться. Розпалили ви мене своєю так званою теорією. Суперечка буде гарячою. У війні духу не можна допускати ні ласки, ні милосер дя, ані скидки на особисті взаємини".
Лариса Петрівна попросила дозволу висловитись.
— Як же все-таки насправді: політика псує людей чи, навпаки, люди псують політику? Скажіть мені, добродію, — нахилилася до сусіда, — як би ви розцінили такий факт: ви працюєте, з вами трудиться ваш колега. Добрий, ввічливий, навіть гостинний. Минає рік, два, три. За цей час відбуваються зміни: ваш колега стає підприємцем. Робить він — ви це бачите — менше, а життя його куди краще. У вас сім'я, вам трудно. Ви просите свого патрона збільшити частку прибутку, а у відповідь одержуєте, вибачте, не частку, а дулю. Що б ви на це сказали? І хто, по-вашому, зіпсував тут стосунки, тобто в даному разі — політику?
— Я не маю на увазі окремих осіб, — заперечив фармацевт.
— Чому ж? Даремно! Саме з них складається суспільство. І те, що виникає між двома людьми, може статися між багатьма, між певними соціальними групами. А щоб підтвердити це, звернімося до життя. Хіба відносини між робітниками й капіталістами не те саме? По якому праву ця кількісно незначна каста присвоює собі "й труд, й собственность" мільйонів? По якому, скажіть, праву обкрадає їх, тисячами гноїть на каторзі, у казематах? З любові, чи що, до ближнього? І що ж у такому разі лишається робити народові? Просити милостині? Дайте, мовляв, мені більше, бо в мене діти голодні? Згляньтеся, пани-капіталісти?
Ні! Час уже покласти край цьому свавіллю! Трудівник — ось хто єдиний і повноправний господар на землі. Бо він — творець, бо все, що довкола нас, — витвір його енергії, його невтомних рук.
— Правильно!
Шепіт, у якому вона вгадала схвалення, шелеснув між присутніми.
Від неї чекали — це вона бачила по зосереджених обличчя — продовження.
— Як це зробити? — повторила їхнє німе запитання. — Тільки не методами панів економістів і їм подібних. Тільки шляхом революційної боротьби. — Леся надпила трохи із склянки, яку підсунув їй Чириков. — Для цього робітникам і селянам треба поєднатись межи собою. Повсюдно закладаються нині такі об'єднання і товариства. Є вони і в нас — у Києві, Мінську та по інших містах.
— Еге! А як же їм спілкувалися? — вихопився моложавий чоловік, що сидів на розі столу навпроти. — Я, приміром, тутешній, мінський, а ви — з Києва. Не їздити ж нам туди-сюди, а їздити, то хто за нас хліб зароблятиме?
— От-от! — підтакнув інший.
— Багачі якось спілкуються, щоб душити пролетарів? Нехай же й пролетарі знайдуть вихід. — Вона згадала тільки що прочитане в газеті. — А вихід цей, товариші, є. Він у партії. В міцній, добре зорганізованій робітницькій партії, яка мала б свій центр, свої кошти, пресу. Спробу утворити такий центр ми вже мали кілька років тому тут-таки, в Мінську. З'їзд наших товаришів, як сказано в цьому виданні, — Леся підняла "Искру", — правильно поставив завдання. І ми повинні рішуче взятися за здійснення його.
— У багачів гроші, — зітхнув білорус. — 3 ними цар. А в царя поліція, військо.
— Є така примовка: "Вовків боятися — в ліс не ходити". Військо, яким уряд намагається залякати маси, — це ті ж самі робітники, селяни, одірвані од свого діла та зодягнуті в солдатські шинелі. Соціал-демократи мають допомогти їм уяснити мету революційного поступу, і тоді військо піде за ними. Гвинтівки і гармати самі не стріляють. Для цього потрібні люди. Коли ж вони, ці люди, відмовляться стріляти в страйкуючих або, ще краще, повернуть зброю проти спільного ворога — тоді вже нічого не вдіють ні цар, ані герой. Усю цю роботу і повинна здійснити партія.
— Одна для всіх? — скептично глянув з-під пенсне фармацевт. — Щоб росіянин, українець з поляком чи жидом? Містика!
Ларисі Петрівні стало погано. На мить вона мовби знепритомніла, але це тривало лише мить ("Я ж сьогодні майже не їла", — скинулась думка), наступної хвилини вона вже опанувала себе і сказала:
— Перед лицем смертельної небезпеки люди усвідомлять свою єдність і свою силу і подадуть одне одному руки. І тоді прийде велике визволення. Цей час гряне! Тим-то для кожного має бути священним гасло:
"Робітники всіх країн, єднайтесь! Єднайтесь, як вільний з вільним, рівний з рівним! " — Вона зробила паузу і докинула: — Чия правда, того буде й сила.
Збуджені її словами, присутні загомоніли, підводились. Дехто, дійшовши до порога, закурив, і гіркуватий, їдкий димок незабаром повис під стелею.
— Ви стомилися? — запитав Чириков. — Валю, — звернувся до дружини, — налий Ларисі Петрівні склянку чаю. Та міцнішого! — Він ширше розчинив кватирку. Свіжий потік повітря приємно остудив лице.
Подали чай з цитриною. Косачівна сьорбнула ложечку-другу, а потім випила весь одразу. В голові прояснилося, стало легше.
...Сиділи, знову читали, гуторили. Виявляється, є уже й центр російських соціал-демократів. Тільки не тут — за кордоном. Володимир Ульянов (Ільїн), Плеханов, Мартов, Засулич. Це ж, здається, про них розповідали колись у Львові Франко і Павлик? Так-так... А статтю Ільїна "Капіталізм у сільському господарстві" навіть читала. Торік, як була в Петербурзі... Еге ж, у тому номері "Жизни", де її переклади Стефаникових оповідань.
Слухала, а думками витала у Києві, де друзі, де чекають її палкого слова. "А я за "Ткачів" ще й не бралася", — дорікнула сама собі.
...Додому дісталася пізно. Зайшла на подвір'я Нарей-ка, прислухалась: як там у хаті, тихо, спокійно? — а вже потім до себе. Витягла з-під ліжка великий важкий чемодан, добула — аж з дна, з-під речей — невеличку тоненьку книжечку, зверху на палітурці якої чужими літерами було витиснуто— Dіе Wеbеr".
VIII
Хворий опритомнів лише увечері, та й то ненадовго. З обривків фраз і слів, які він над силу видавив, Леся зрозуміла, що вночі між батьком і сином відбулася неприємна розмова чи й суперечка. Тепер їй стала зрозумілою ота ранкова Сергієва відраза до старого. Очевидно, користуючись тимчасовим відступом хвороби, Костянтин Васильович вирішив знову погомоніти з сином. Про що саме — вона знала. Якось Мержинський проговорився: рідня не може простити його революційних переконань. Себе загубив і нас, мовляв, занапастив... Навіть її звинуватили. За те, бачте, що не відмовляла його, а й сама виявилася такою ж... Зрештою, для неї це було зрозуміло ще восени, коли вперше приїздила сюди. З отих-таки натяків і косих поглядів тіточок. Ну, та лихо з ними! Коли б тільки його, Сергія, не дратували...
І от — весь день напад за нападом... Як не гарячка, то кашель, не кашель, то спазми. Знову була кровотеча. Хворому без кінця давали хіну, антифібрин — аби хоч пал його не палив. Кілька разів вводили морфій. Зрештою і ліки збезсиліли і не могли вже стримати цього оскаженілого вулкана нелюдських мук. Хворий метався, непритомнів. Важко було зрозуміти, коли кінчався і починався напад. Мордування ішли одне за одним з якоюсь невмолимою послідовністю, якимись пекельними хвилями. Людські руки вже не могли будь-що зарадити — ні зупинити їх, ні бодай зменшити. Лишалось — терпіти. І тут уже не можна було напевне сказати, кому важче: хворому чи тому, хто доглядає за ним. Обоє розуміли, що це кінець, у всякому разі, його зримий початок. Більшого Лесина голова уже не сприймала. Голова до того отупіла, що видобути з неї будь-яку іншу думку було неможливо. Сил ставало тільки на те, щоб усвідомити фатальну неминучість смерті.
Виснажена цілоденною мотаниною, і не так нею, як марністю всіх тих турбот, Лариса Петрівна жадала хоча б хвилинного спокою. Розв'язка, видно, настане все ж не сьогодні, пізніше — ще ж не до дна випита чаша! — то хоч би мить, бодай капелиночку забуття.