— Байстрюк, бродяга і голодранець! А нині — найліпший гравер лаврській, стовп друкарні, чудотворець і любимець його величності Аполлона!
— Воістину путі господні несповідимі! — розвів руками великомученик.
Тарас аж дихать перестав, слухаючи цю дияконову мову. Невже той славний маляр був таким горопахою? Пройшов тернисту путь сироти від домівки під тином до палат друкарні лаврської! Тарас був певен, що книжки друкують у найкращих в світі палацах.
— Дайте поглянути, — попросив тихенько диякона.
Диякон гмикнув, поставив чарку, яку збирався перехилити в свою бездонну горлянку, й подав Тарасові книжку. А той уп'явсь очима в перший кунштик, який потрапив під руку, і не міг відірватись...
— Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею! — сердито кинув Богорський.
Микита-великомученик тільки хіхікнув і потягся до пляшки. Один диякон придивлявся до Тараса з цікавістю.
— Ти, може, теж малюєш? — спитав він раптом, як здалося хлопцю ласкаво.
Тарас хотів було про все йому розповісти й попросити поради, але Богорський став на заваді.
— Тож вип'єм! — вигукнув він.
— За альма-матер! — додав Микита-великомученик.
— За славетний малярський цех! — гукнув диякон захоплено, і задзвеніли чарки.
— Смирися, хлопче, — сказав сердито Богорський, коли Тарас узявся перегортати книжку.
Тарас поклав її на вільне місце перед дияконом.
— Ну що ти, дяче! — заступився диякон. — Він смирний отрок...
— Ви спитали б краще в нашого економа! — посмикав вус Богорський і розповів, як падав шляхтич з коня.
— Гайдамака! Справжній тобі гайдамака! — опустив диякон руку Тарасові на плече. — То, кажеш, пан економ з коняки сторч головою?
— Не іскушай, — втрутився великомученик. — На все єсть воля божа. І пан, і слуги вірні його — від господа...
— Або від чорта! — сердито кинув диякон. — Диявол теж не дрімає.
— Не плюй в колодязь... — примружив очі великомученик.
— Бо що?! — подавсь до нього диякон.
— Позбавлять сану...
— А це ось з маком! — підсунув під самий ніс великомученика прездоровенну дулю. — Я чхать хотів! — Але на кого він збирався начхати, диякон так і не сказав. Хильнув чарчину горілки, вкинув у рот огірка й, підвівшись, набрав у груди повітря і рявкнув так, що погасли свічки: — Многая лєта, многая лєта, мно-о-огая лє-е-ета!
Замовк, а голос його ще довго гримів у Тарасових вухах, аж поки Богорський не простягнув своє багатозначне: "Да-а!"...
— Отож-то й є! — промовив гордо диякон. — Такі горлянки не валяються по дорогах! Навіть коли вони і плюнуть часом у колодязь... — додав навмисне для Микити-великомученика...
Той немов і не чув. Лупив кресалом об кремінь й раз у раз роздмухував трут.
Дяки лишилися на ніч. Микита-великомученик було зібрався додому, але одумавсь згодом і теж зостався. Власне, він повернувся з ночі по тій простій причині, що десь поділась клята його Тарасівка. Так ось чому дячок був схожий на Микиту-великомученика! То маляр сам себе змалював!
Доки дячок мостився на двох ослонах, Тарас при тьмянім світлі недогарка уважно стежив за ним. Уперше ж бачив живого маляра. Він їв і пив, кресав вогонь і ось тепер лягає спати, як кожен смертний! У нього навіть руки такі ж звичайні, як і в людей, хіба що трохи тендітніші...
Тим часом диякон удвох з Богорським прибрали посуд зі столу, і стіл тривожно зойкнув під важучим гостевим тілом.
— Х-хох! — зітхнув диякон і погасив недогарок. — А пропади ти пропадом! Отак і вдома, хоч цілий вечір рота не роззявляй... Наказаніє суще! Ох-хо-хох... Що ж то діє там моя благовєрна?.. Воістину за шматком кишки сім верст пішки! —Тягнутись з Лисянки до Вільшаної, щоб узрєть і услишаті... Вже досі втяв би дві богородиці!..
— Не богохульствуй, — крізь сон промимрив маляр з Тарасівки.
— Та спи, таранько нещасна! — огризнувся диякон, проте затих.
Тарас лежав на свиті, кинутій на черінь, і згадував увесь вечір від тієї хвилини, коли в дверях з'явився Богорський і дужий голос гукнув: "А йди-но, хлопче, сюди!" Велична постать маляра з Лисянки геть закрила собою дячка з Тарасівки і його "Івана-воїна" та "Микиту-великомученика", якими вславивсь він по всьому, мабуть, повіті. А голос, голос! Тарас немовби і досі чув, як б'ється дияконів голос у затісній хатині, мов птиця в клітці... І серце, видно, в диякона добре, щире та щедре. Бач, чарку дав, і хліба, і сала... Богорський вік прожив би, а до цього не додумався б! Йому аби напхати власну пельку та завалитись спати на полику... Хропе он — ніби свиняка рохкає... А той, що кози солому смикали! Байстрюк, бродяга... А нині — стовп друкарні лаврської! В книжках малює... Й паперу в нього, напевне, скільки загодно, і фарб, і пензлів...
Думки пливли й пливли... Стелились спершу веселим сонячним маревом, а потім їх поволі пойняв туман...
Співали другі півні.
А третіх уже Тарас не почув...
...Голод, кажуть не тітка. Хто був хоч раз голодний, той знає, яка то мука — думать тільки про кусень хліба. Весь світ тоді стає людині не більший від паляниці.
Вже другий день Тарас никав селом в такому стані. Богорський щез напередодні вранці, як він ще спав. Опохмелившись, пішли і гості. Як не шукав Тарас в обох кімнатах і навіть у сінях — не роздобув і крихти. Одні пляшки порожні та чарка, забута кимось. (Дяки ходили завжди при чарці, як козаки при шаблі: бувають різні-бо несподіванки!). Поткнувсь додому, та довелось тікати, спіймавши облизня. У хаті мачуха саме чинила суд і розправу над дітьми. Подався в поле, де сіяв гречку Микита, але і там не пощастило: прийшов запізно — Микита вже пообідав. Так голодним і спати ліг. І встав з одною думкою: чим би десь поживитися?
Нарешті, на другий вечір припхавсь додому Богорський. Обійшов Тараса стороною, немов боявся, що той укусить, і, сито гикнувши, щось вийняв нишком з-за пазухи й поклав у підпіччя, закривши заслінкою.
— Отак-то краще, — зашепотів ласкаво, обдивляючись, чи немає де щілини. — А то сидиш на сливі... Лисиці ж ходять і прочі різні тварі! Ну, ну! Посидь спокійно до ранку, а там нізидеш в царство небесне... І ні печалі тобі, ані воздиханія!
3 підпіччя киркнула курка.
— Та тихо ти! — притулив до рота палець Богорський і промовив вже заспокійливо: — Які там в біса в тебе гріхи! Та й завтра встигнеш покаятись...
Дяк глянув скоса на Тараса, що сидів на лаві біля вікна, й пішов навшпиньках до полика.
— Ну й хрестини господь послав! — обізвався згодом захоплено. — Коли б щодня хоч трохи схожі на ці, то можна жити було б... Дарма що шляхтич, а нашим братом, бач, не гордує. І знає толк. Не встигнеш випить, а вже грядущая — суща!
В підпіччі поралась курка, й Тарас вслухався в мову дяка лише краєчком вуха, а всю свою увагу й голодний погляд не міг одвести від печі. Та раптом дяк сказав таке, що хлопець миттю насторожився.
— А я й кажу... Який же в біса з тебе шляхтич, що ти з коняки сторч головою?! "Псякрев! —як схопиться він. — Коли б дізнався, яке це бидло!.." Матка боска! — додав Богорський по-польськи. — Розійшовся — ледве всі гуртом вгомонили... Спи спокійно, хлопче! — додав він, трохи помовчавши... Ми теж не ликом шиті, і душа в нас не з лопуцька...
Невдовзі дяк захропів. Тарас сховав у кишеню кресало, відтулив підпіччя й, забравши курку, подавсь бігом до печери.
Немов у сні розклав багаття, приніс води із ставка, попатрав курку й поставив варитися. Лише тоді відчув якийсь неспокій у серці. Що не кажи, а курка все-таки крадена... Підкладав дрівця в огонь і ніяк не міг заспокоїтись. Здавалось, все у ньому розділилось рівно надвоє, засперечалося. Один Тарас не міг дивитись на казанок, з якого стирчали жовті курячі ноги, страждав від того, що взяв чуже. А другий — не міг діждатись, коли вже курка звариться, й кричав, що взяти крадене — півгріха! Богорський вкрав, хоч був по горло ситий. А він же стільки часу не їв!..
Не міг терпіти пахощів, що йшли, як хвилі тирсою, від казанка, й, підклавши хмизу, вийшов.
Після печери так легко дихалось на повітрі. Пах терпко терен, що вже готовий був зацвісти. Здавалось, навіть зорі пахли в безкраїм небі... В селі співали хлопці.
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди., вийди, дівчинонько моя вірная!
А десь від ставу, із ще прозорих затінків, злетів урочистий і журний спів дівочий:
Рада б зірка війти — чорна хмара наступає;
Рада б дівка вийти, так матуся її не пускає...
Коли б співали аж до зорі, стояв би, певне, й не ворухнувся б. Сам знав пісень багато, а цю любив найдужче. Не міг сказати, коли уперше її почув. Здається, що й народився із нею в серці...
Ой зіронька зійшла, усе поле й освітила
А дівчина вийшла, козаченька та й звеселила...
Від ставу долинув сміх, дівочі зойки, басисті вигуки парубків...
Наївшись, присипав жар, позгортав кістки та пір'я і вийшов з печери. Було за північ. Великий Віз от-от готовий був перекинутись на безконечному Чумацькому Шляху. Леваду вщерть заповнив білий туман. Немов русалки, порозпускавши коси і задивившись сумно на жовтий місяць, купалися в ньому верби. Десь у садках за левадою завзято тьохкали солов'ї. А над зануреним у сон ставком співали нову журбу дівчата... Тарас не чув раніше цієї пісні.
В кінці греблі шумлять верби,
Що я насадила...
Дівчата й хлопці сиділи справді біля греблі під вербами, і Тарасові здалося, що самі вони складають пісню.
Нема того козаченька,
Що я полюбила
Підкрався ближче і причаївся за кущем бузини. Мелодію вловив одразу. Тихенько почав і сам підспівувати, й терпка жура поволі лягла йому на душу. Жаль козака і дівчини його покинутої... А ще йому здавалося, що то дівчата тужать найбільш за волею...
Плачте, очі, плачте, карі,—
Така ваша доля...
Коли скінчили пісню, сиділи довго тихо.
Витьохкував десь соловей.
— Мовчан вродився, — промовив згодом котрийсь із хлопців.
— Напевне, наш економ.
— Коли б то йому заціпило!
— Псякрев! — хтось крикнув економовим голосом, і хлопці дружно зареготали.
Сміялися недовго, правда. Згадали, мабуть, що з сонцем їм на панщину. Звелися мовчки із моріжка й пішли в село.
Коли дівчата й хлопці були уже по той бік ставу, Тарас тихенько вийшов зі схованки. Пішов до греблі, не поспішаючи, щоб не наткнутись часом на закохану пару, що могла притаїтися в тіні між вербами. Побачать і кепкуватимуть, що й він вже ходить парубкувати...