Вона у тузі за школяриками, за щебетанням дитячих голосків, без яких її ошатність, на тлі гарних пейзажів, не може не видаватися вже навіть неприродньою. Ну, якось організувати б поселення у маєтковому селі Ушинського, де нема сьогодні навіть жодного телефону, хоча б з десяток молодих сімей, ще щось придумати, аби бодай один невеликий, бодай символічний класик-комплект таки в цій школі функціонував, аби, попри те, що відкрито тут любовно оформлений музей, ожила поряд з ним і хоча б одна класна кімната… Ну, та ж ніяк це не в’яжеться – відкрити школу Ушинського в роки царату і втратити її вже в незалежній Україні! Більшої образи пам’яті педагога годі й уявити…
Втішаюся, одначе, з того, що розуміння того, про що наразі мовлю, виявили і керівники Шосткинського району та Сумської області, які були на згаданому святі і завдяки зусиллям яких, власне, і засвічено цей ще один духовний світильник в Україні – музей К. Ушинського у Богданці. Це і голова Шосткинської райдержадміністрації В. Цимбал, і завідуюча районним відділом освіти С. Петренко, і керівники гуманітарної сфери з Сум О. Неселевський та М. Баранов. Хоча моя зустріч з цими людьми тривала лише кілька годин, я встиг пройнятися до них довірою. Віриться, що за якийсь час і отой хоча б єдиний класик у маєтковому селі Ушинського запрацює, і що й загалом вогникові української духовності у цьому краєві, спираючись на таких ентузіастів, як згаданий В.Терлецький (до речі, він активний діяч "Просвіти"), ці люди не дозволять пригасати. Я не міг, до речі, не запримітити, що відкрита в Богданці експозиція розповідає про К. Ушинського як про українського педагога, як про українця, а не діяча, розчиненого в "общерусском море".
А друга моя втіха в тому, що отих діток, нащадків дітвори, яку вчили колись Ушинські, я таки побачив. Хай те сталося вже і в примісті Шостки – селі, де функціонує середня школа і де продовжувалося свято Ушинського. Колись, у роки ранньої своєї юності, на Шосткинському заводі "Хімреактив" я починав свій трудовий шлях, і то добре пам’ятаю, як у цьому зросійщеному середовищі шукав я у ті роки українського продиху, але, фактично не виявивши його, заходився організовувати по змозі масштабний Шевченківський вечір. Навіть, пам’ятаю, хор, що заспівав пісні на слова Т. Шевченка, тоді зібрав, заохотивши до нього дівчат і хлопців зі свого цеху замовних реактивів. Тим вечором я і досі втішаюся, він став майже подією. Для мене, для моїх тодішніх друзів – точно…
І ось тепер – ці дітки, які добре знають, що вони – українці, які вже назавжди затямили, що духовні світочі з їхнього краю – це і К. Ушинський, і П. Куліш (містечко Вороніж, де він народився, – поряд зі Шосткою), дітки, українська вимова яких, цілковито позбавлена отих "шчьо", "шчястя", "нічього", дає тільки насолоду. Як натхненно і талановито розігрували вони українські народні сюжети з "Рідного слова" К. Ушинського!
Захопив, отже, Шосткинщину, яка недалеко від кордону з Росією, процес національного відродження, іде в цьому краї поглиблення засад української освіти. Й одна з опор цього процесу – К. Ушинський. Крези з розкиданими, розвіяними, експропрійованими багатствами, сьогодні ми збираємо їх на власний пожиток.
23. "Чим більше неукраїнської мови, тим менше України"
Інспірована одним з моїх дописувачів тема діяльності К. Ушинського та того значення, якого надавав цей педагог навчанню в Україні українською мовою, асоціативно пов’язалася у мене з публікацією газетою "Факты и комментарии" (1997, 11 грудня) матеріалу під збурююче-провокативним заголовком "Я русский бы выучил. Но скоро будет негде…"
Де, запитуєте, "негде"? Та хоч би і в столиці України. Так бо вже взяла її, усіх нас за горло "насильственная украинизация", що представники російської общини міста, як повідомляє публікація, вже "вдруге (згодом втретє і, здається, вже вчетверте – А. П.) вийшли на Хрещатик", аби "привернути увагу столичної адміністрації до дій Головного управління освіти міста". Страхітливі ці дії, належить читачеві зробити висновок! Чому? Тому, що кількість російських шкіл у Києві становить нині "тільки" вісімнадцять…
Граючи в об’єктивність, навіть науковість підходу, газета залучила до коментування "ситуації" трьох осіб, що їхні "громадянські й професійні інтереси стосуються царини мови". Коментатори різні, одначе у головному їх висновки майже збігаються, хіба що хтось з них мовить у гарячці, а хтось обережніше, ухильніше.
Два перші з них жодної моєї цікавості не викликали, оскільки їх погляди відомі. Ну, чим новим міг би розкритися мені голова російської общини міста Києва Костянтин Шуров, чиє відверте українофобство я добре запам’ятав з того часу, коли ми обидва – у 1990–1995 роках – були депутатами Київської міської Ради. Навіть майже поряд сиділи у сесійній залі. Отож не голова, а я сказав би – імперголова! Гляньте: вже два пікети організував. Старається. Ну, точно так , як знаний нардеп Моісєєнко, котрий вже укотре проголошував вусрівську "всеукраинскую стачку трудящихся". К. Шуров, точно переконуюся, – також типовий вусрівець, хоча у питанні ставлення до державної мови і він сам, і його група "страшно далеки от народа", сиріч від переважаючої маси росіян, що мешкають у столиці, й поза її межами (дещо нижче я це проілюструю).
Так саме годі було шукати якихось нових акцентів у позиції професора Олександра Білодіда. Це що – уперше він обстоює офіційний статус російської мови в Україні? Це що – когось може подивувати те, що ось і в цьому коментарі він обстоює ту точку зору, що "нарушать этот баланс неразумно" (тобто "баланс", який в умовах СРСР склався між українською та російською мовами")? Я, правда, не запідозрював, що недавній професор української мови в Національному університеті ім. Т. Шевченка, чиї студенти – українські філологи, як стверджує він, спілкуються між собою по-російському (не інакше, як приклад взяли з професора), буде наполягати в цій публікації, буцімто українська та російська мови "вышли из одного корня – древнерусского языка". А я то думав, колего, що на сьогодні вже й кури, не те що професори, знають про вигадану колонізаторами – великодержавниками "спільну колиску"…
Ні, категорично мені не цікавий і цей коментатор, категорично! Ліпше йому бесідувати по душах – як з ідейним спільником – з тим же К. Шуровим.
А от вже третій коментатор мене вразив. Чому? Бо то – не приватна персона, якій вільно будь що говорити. То – офіційна особа, покликанням якої було на той час відповідати за загальноосвітнє шкільництво у масштабах всієї держави, а саме: заступник міністра освіти України О. Савченко. А заявила вона, що викладені у заяві російської общини факти (стосовно "примусової українізації") … "вызывают беспокойство" та що з керівником головного управління освіти м. Києва (Б. Жебровським), як і з керівником російської общини, відбудеться розмова…
Про що мало говоритися? Ну, увочевидь про те, про що сказано державною особою з міністерства освіти України кореспондентові "Фактов и комментариев" М. Євграшиній, яка й вела бесіду з трійкою коментаторів. А сказано ж їй було вельми "тривожні" речі: як виявляється, "Київ – не єдине місто, чия освітня мережа інтенсивно змінює мовну орієнтацію". Наприклад – цитую —"з 824 шкіл на Волині російськомовною залишилася одна. По одній – в Івано-Франківській, Київській, Хмельницькій, Черкаській областях. З 1032 шкіл Вінницької області російська мова навчання збереглася у трьох школах. По три школи – в Житомирській і Закарпатській областях. У Рівненській і Тернопільській не залишилося жодної". Усе це – ілюстрації до того факту, що "вже минулого навчального року співвідношення шкіл з українською та російською мовами навчання не відповідало етнічному складові населення".
Отак-то, панове-патріоти! Печалитеся з приводу нашої мови, а не помічаєте, що насправді вже зарвалися, вже перестаралися, що пора вже україномовній експансії в царині освіти давати відбій та і в столиці, і в згаданих областях привести все до "норми", – так належить розуміти сенс висловленої "озабоченности".
Людині, котра спеціально не уникала в сутність справи, на котру просто звалюють циферію на кшталт щойно наведеної, і справді, навіть природньо перейнятися певними підозрами. Мовляв, а чи не занадто? Чи не зафорсовано? Декому ж навіть уявляться – і жаль та співчуття проймуть чиюсь душу – сотні, якщо не тисячі батьків-росіян, котрі домагаються для своїх чад російського класу, але його їм анізащо не дають. Отже, що то – не жорстокість, не натуральне порушення прав людини та конституційних норм? Не дивиною, до речі, стало те, що в деяких областях, дізнавшись про стурбованість службових осіб з міносвіти, і почали виявляти тих, котрі "зарвалися". Чому ж би й ні – в нас це недовго! Добряче бо звикли в тоталітарні часи стояти вструнку перед начальством, та вже з пів-слова, навіть з пів-жесту вгадувати, чого він хоче…
Але вся річ у тому, що ні в Києві, ні в згаданих областях ані сотень або тисяч, ані навіть десятків таких батьків-протестантів не існує. Працюючи у 1992-1994 роках у міністерстві освіти, я завжди цікавився: є скарги з того приводу, що в даному населеному пункті росіяни не мають змоги вчити свою дитину російською мовою, чи нема? Ні, таких скарг за весь час своєї праці я не зафіксував. І на прийомах громадян їх не було. І керівники освітою з названих областей повсякчас підкреслювали: утвердження у своїх правах державної мови відбувається цілковито мирно, з розумінням; юрби росіян, котрі, мовляв, штурмують кабінети посадовців, оскільки не можуть задовольнити своїх освітніх прав, – не більше як виплід фантазії політиканів. А от скарги з багатьох регіонів держави з приводу неможливості влаштувати дитину в українську школу, дійсно, були масові.
Такою була ситуація вже кілька років тому. І засвідчувала вона єдине: переважна більшість росіян вже тоді проймалася розумінням, що державну мову треба знати, що в найбрутальніше поросійщеній Україні навіть смішно говорити про загрозу втрати росіянами своєї мовної ідентичності. Де вже й говорити, коли й українці знатимуть російську мову як мінімум з запасом на все третє тисячоліття – навіть і в тому випадку, коли б вона спеціально в школі не вивчалася.