Шкода, що проїдемо вночі Страсбург і я зовсім не побачу Ельзасу! Ну, та не можна ж бачити всього, що є на світі. І так вже боюся, що швидко все переплутаю, така сила вражень.
Ні, таки добре я зробив, що розпочав свої записки!
— — —
2-е Червня,— Швейцарія.
В Базелі ми затримались всього на півтори години. Може його й цікаво було б подивитись, але ж нема часу, та й містер О’Фонель каже, що Базель "найдужче знаменитий тим, чого в ньому тепер нема, а саме: тут народився Беклін, який вже вмер" .
— — —
Через три години ми вже приїхали до Берна. Це,— перша столиця європейська, якої я в своїх мандрівках не обминув. Але, по правді кажучи, радість не велика, тільки-що ніколи писати.
В 6 годин увечері будемо в Лозані, а на ніч — в Женеві, де ночуємо й пробудемо цілий день, аж до завтрашнього вечора.
— — —
Знову я сиджу у вигідному плетеному "шезлонгу", дивлюся на зелену й прозору воду Лемана (Женевського Озера), таку чисто, як в Ізарі, й спокій та журна туга наповнюють мою душу.
Справді, озера в Швейцарії — це щось таке чарівне, що його не можна й змалювати словами. Сказати б поетично: це — якась пісня природи, чи її радісна усмішка, яка тим більше сяє щастям, що бачиш її на такому похмурому обличчі темно-фіолетових гір, вкритих чорно-зеленими лісами. Взагалі, коли б не озера, особливо чарівно-казкове Женевське,— то Швейцарія мені б зовсім не сподобалась. Спочатку я навіть боявся в цім голосно признатись, але ж зо мною цілком погодились і мої попутники, бо їм вона теж не до душі. Такі тяжкі ці похмурі, темні й грізні гори, неначе вони гніваються на все; такі вони незграбно-великі, що за ними ніде не видко світа Божого. Немов би втрапив у якийсь велетенський колодязь, з якого ніде не можна видряпатись на широкий простір, побачити обрій, безмежну блакитну просторінь крайнеба.
Але, власне, мені не тільки це не подобалось. Якесь прикре враження роблять на мене й тутешні люди, особливо швейцарські німці: незграбно великі, вайлуваті й,— як мені здається, невиховані. А вже жіноцтво,— то просто напрочуд погане й з такими величезними ногами, що, коли б якась тутешня пані захотіла купити собі калоші, то мусила б купувати в двох крамницях по одній штуці, отій, що завше стоїть у вітрині на рекламу!
Взагалі тут, в Європі, багато великих на зріст жінок: чешки, німкені, але найбільшими видалися мені швейцарки (теж німкені). Француженки чепурніші, але ж і ті противні; принаймні одна, яка налякала мене так, що в мене аж бриль поліз з голови.
А було це так. Коли ми їхали від Берна до Женеви, то в мене,— мабуть від цілого дня їзди по тунелях, в яких неможливо смердить чадом з кам’яного вугілля,— трохи почала боліти голова. Я пішов до вагону, а містер з Давидом зостались на площинці. У вагоні було порожньо, лише проти мене через один рядок лавок сиділа якась панночка: невелика й пристойна на вигляд. Коли я сів,— то вона враз засміялась, просто дивлячись мені у вічі, а потім якось страшенно неприродно скривила обличчя. Спочатку я нічого не розібрав; потім глянув на неї ще раз, а вона мені знову — те саме. Й такі якісь страшні пробігли корчі у неї на обличчі, що в мене аж мороз покотив поза спиною. Я одвернувся до вікна, але ж не міг утриматись і глянув на неї знову, так скоса, на пів-ока. В неї палали очі, рот був розтулений, губи трусились, і мені здалося, що вона, як кішка націляється, щоб плигнути на мене. Я неможливо злякався, бо побачив, що вона — божевільна; схопився й прожогом кинувся до дверей, ще й по дорозі добренно вдарився коліном об лавку.
Коли ми через кілька хвилин всі втрьох заглянули у вагон, то побачили, як вона гірко ридала, рвала на собі брилик, волосся й шалено скреготала зубами. На першій станції ми сказали про те кондукторові й він кудись її повів.
Мені було незвичайно погано на серці.
Але ж протягом цього дня ми вже бачили кількох так званих "кретинів", тобто — дурників, з довгими руками й величезними, як кавун, головами. Зустріли також трьох з такими волами, як добрий кулак. Кажуть, що в Швейцарії взагалі чимало всяких хворих, що несповна розуму...
Не зробив на мене враження й Берн. Він так зветься через те, що нібито, коли швейцарці хотіли заложити це місто, то ухвалили його назвати іменем того звіря, якого вони зустрінуть першого в лісі. Цей звір був ведмідь. Вони його й вбили на тім місці, де тепер стоїть їхня столиця. Тим-то знаком (гербом) кантона Бернського й тепер є ведмідь, і цього ведмедя в різних зображеннях бачиш на кожному кроці.
Мало того, тут, недалеко біля Нідекського мосту й досі є ведмежатник. Це — глибока кам’яна, вимурувана в землі, яма, в якій тримають кількох бурих, брудних і обдрипаних ведмедів.
Було якесь свято, а через те біля тої ведмежої барлоги згромадилась сила-силенна бернців, які стояли над ямою, сміялися з тих нещасних ведмедів, що ловили хліб, моркву та інший харч, який їм кидали люди, або вилазили вгору по стовбурах дерев. Мені та Давидові ця картина видалася й нудною, й сумною, але місцевим "тубільцям", очевидно, така забавка дуже до вподоби, хоча від неї й гидко тхне.
З будівель мене зацікавили лише старовинні міські ворота з вежею, на якій знаменитий "орлой" — дзиґарі. Коли приходить повна година, вони дуже мелодійно дзвонять в дзвони, а лицар та знов-таки ведмеді починають робити всякі рухи.
Цікаві ще старовинні "аркади", що почасти нагадують краківські Сукениці; величній будинок парламенту; старовинний і гарний костьол "Münster", вежу якого видко зо всіх кутків міста, а над костьольним входом цікаво виліплено картину раю й пекла.
Але що мені дійсно подобалось,— це пам’ятник "Поштової міжнародної спілки", що стоїть в якомусь парку біля невеликого ставка. Після київського Богдана та дрезденського Бісмарка це — найкращий пам’ятник. Навколо велетенського глобуса, тобто земної кулі — летять, взявшись за руки п’ять жінок: Європа, Азія, Африка, Америка й Австралія. Постаті такі легкі, що не віриться, ніби їх висічено з каменя! А внизу, під земною кулею сидить велика постава, здається,— "Швейцарія"...
В цім парку знаменитий і ставок. Восени до нього злітається видимо-невидимо диких качок, що й живуть тут, посеред самої столиці Швейцарії.
Ми обідали тут в досить добрім ресторані, але ж не подобалось мені й те, що кельнерка, коли подала страву, то сіла з нами за столика. Я рішучо не знав, що з нею говорити, а мовчати теж якось незручно, бо вона може подумати, що вважаєш її за нижчу від себе. Далі,— при сусідньому столику сиділи якийсь панич та панночка, а потім затулились газетою й почали голосно цілуватись. А вже в Лозані ми бачили в кафе, як гості сажали собі на коліна кельнерок. Мене це все дивує, бо в Німеччині я нічого подібного не бачив. Ми з Давидом почували себе ніяково, а містер О’Фонель навіть голосно плювався...
Ах, ще забув записати одну цікаву річ. У Берні є крамниця листівок з малюнками всього світу. Я тут знайшов цілу низку українських карток з малюнками Амвросія Ждахи, який з’ілюстрував пісні М. В. Лисенка. Це — картки київського видання. Я купив всі три серії.
Я дуже цьому зрадів і розповів м. О’Фонелю про свою втіху, що знайшов хоч що-небудь українське навіть в Швейцарії. А він каже, що в Європі є чимало наших пам’яток, і розповів дуже цікаву легенду про українця, яка існує в Аахені, в Німеччині.
Аахен — це одне з найстаровинніших міст Німеччини, де жив і помер Карл Великий. Там є знаменитий собор, в якому коронувалося аж 37 німецьких королів. І от, є така легенда, ніби біля того собору Карл власною рукою посадовив трояндовий кущ. Минуло кілька століть (бо Карл Великий помер у 814 році), а той кущ все ріс та ріс, розкидаючи на всі боки свої віти, що розповзались по соборових мурах. Коли це, не знать з чого, почала та троянда всихати. Що з нею не робили — нічого не помагало. І от, тоді міський магістрат ухвалив викопати куща, щоб його посохлі віти не псували вигляду собору. Але ж соборний дзвонар ніяк на те не згоджувався: він бо дуже любив той кущ і йому було шкода з ним розлучитися. Через те він раз-у-раз прохав, щоб куща лишили ще трохи: може-таки він відійде. Тим часом якось вночі завітав до того дзвонаря невідомий захожий чоловік-чужинець і попросився переночувати. Дзвонар його пустив. На другий ранок той подорожній почав просити, щоб дзвонар дозволив йому у нього жити, а він за те йому служитиме. Пристав дзвонар і на те. А була в того дзвонаря дуже гарна дочка й полюбилася вона чужинцеві. От, він і почав її сватати, але ж батько рішучо відмовив, бо це був чужинець, слов’янин, не католицької віри, а з походження "русин", тобто українець. От, тоді захожий, бачачи, як дзвонар побивався за кущем, і каже, що, коли старий віддасть за нього свою доньку, то він зробить так, що троянда оживе й знову буде цвісти. На це вже дзвонар не міг не пристати. Тоді той українець і заходився коло куща, тільки наперед умовився, щоб у нього не питали жодного слова, хоч би й що він з тим кущем не робив. А потім пообрізував віти, понавозив відкілясь землі й — диво! — на весну кущ почав рости, а потім на ньому, зацвіли й троянди. Тоді старий дзвонар впорядив бучне весілля, а потім, як помер,— то той захожий українець став замість свого тестя, дзвонарем Аахенського собору.
От, такі-то наші українці!
Мабуть це був один з тих козаків, що турки продавали їх в неволю по всьому світі!
Я, жартуючи кажу колезі Давидові, що той чоловік, певне, читав книжку Є. Чикаленка — "Сад"!
Ну, припиню писати: заграло сонце й ліворуч розтопленим сріблом блищать верхів’я Монблану. Кажуть, його видко дуже не часто, а тому всі пасажири дивляться на цей найбільший шпиль швейцарських гір. Треба дивиться й собі!..
— — —
Ні, нам рішучо не щастить в Швейцарії!
Мали сю ніч таку халепу, що ледве вискочили. Але почну з прикрості, що трапилась мені ще в "Уші", біля Лозанни.
Насамперед: мене не вразила й Лозанна. Місто, правда, досить мальовниче, особливо, коли дивитись від університету вниз на провалля, де розкинулись будинки та масивний віадук; або, коли поглянути на розкішне Женевське озеро. В самому ж місті якось нема нічого такого, щоб вбирало в себе очі. Може ми не добре роздивились, бо, властиво, тільки об’їхали місто трамваєм та дуже небагато походили пішки.