Не було тропи, він біг навпростець, через зарослі й чагарник, перестрибував потічки, трясовиння. Ліс аж гудів багряною зливою; сонце сідало; в обозо-вищі трублено в роги, немилосердно рвалися пси. Олелько аж упав і чиясь рука помогла йому підвестись. Це був Немирич, що вертався одним із останніх, разом з паном Яненком, і довгим Виговським та ловчими. Він мав, видно, кепську пригоду: в його куртці були пошарпані, покривавлені поли, сам він був забрьоханий аж по вуха, але понад міру спокійний.
— Що з вами, Олельку, куди ви так?
Олелько спинився, немов уритий, непритомно дивився на нього і раптом, як навіжений схопив Неми-рича за руку; його либонь починало трясти.
— Хіба ви не знаєте? Та ж там убито людину...
Обличчя Немирича було кам'яне, на ньому не можна було нічого вичитати. Олелькові здалось тільки, що він був блідий, а в його нестерпних спокійних очах реготали вогники недоброго глуму.
Он як, — сказав він, — чи не якийсь заблука-ний постріл?..
Пане Богдане, — прошепотів Олелько сам жахаючись свого шепотіння, вже зовсім не пам'ятаючи себе, — це ви його вбили, ви...
Та ви жартуєте, Олельку, — посміхнувся Немирич, — або у вас гарячка з пропасниці. Ви либонь набрались її в лісі...
Але Олелько вже біг наосліп далі в ліс.
... Це таки справді був Тріадо. Його вбила куля, звалила зразу ж на смерть, коли він перебігав просіку в Козаччині. Филимон розповів Олелькові, що вийти на світанку не повелось, бо котел із гучками і мисливцями вже огортав Козаччину і Тріадо з ним завернув на стежку у Смідинський ліс, намагаючись видертись з кола. В густому урочищі, вони просиділи до обіду, а коли ловці почали продиратися через хащу і сходитись на обід, вони метнулись знов у Козаччину. Там Тріадо попрощався з Филимоном і рушив через тряске болото у стару дубину, що її почали вже вирубувати, щоб спрямуватись до річки, а тоді берегом до залізничої станції. Ось там на порубі його й знайшов чийсь заблуканий постріл.
хххш
Пані Ольга стояла на ґанку, всі двері в будинку, за звичаєм, коли в хаті смерть, були відчинені. Пані Ольга сказала: "Нема вже нашого дідуся". Й дідуся вже не було. Він лежав в одній із кімнат, восково-чистий, зі своєю як завжди рівно підстриженою борідкою, в сірому сюртуку, якого зрештою ніколи не носив, з винувато-усміхненим обличчям, осяяним жовтим сяйвом скапуючих свіч. Олелько спинився на порозі й не відважувався підійти ближче; горло йому здавлювалось: от як це так, жив-був дідусь і вже його нема і ніколи вже він не вийде до ранішнього стола й не буде котити кульок із хліба; на ґанку не обсядуть його собаки; він був тихий, так неначе все життя його роблено йому кривду. В дійсності ж, — як потім довідався Олелько — дідусь був замолоду й ще довгі роки пристрасно веселий, навіть через міру, гуляв, бешкетував, мав незлічені історії, поривався до якихсь важливих справ, але потім чомусь стих і доживав майже непомітно віку, аж на прочуд тим, хто його раніше знав.
Проте було не до нього. В ліс з'їхались вже пристав, становий, стражники, слідчий суддя, прийшли десятські, викликано Василя Михайловича, допитувано ще декого з гостей, ходили вимірювати [а Тріадо лежав на порубі прикритий брезентом], одначе нічого й так не вияснено, справу залишено без наслідків, як сказав, приїхавши з лісу, заклопотаний і зовсім зажурений Василь Михайлович. Тіло наказано десятсь-ким поховати.
Й тоді почалося. Насамперед з ліса, можливо від Филимона, чи від когось іншого, пішла вість, що Тріадо це зовсім не варнак і не кручений беденик (так у Рославичах називано всіх божевільних від якогось, в цілій околиці відомого божого чоловіка, що
називався Венедиктом), а борець за народну правду проти кривди, за яким здавен шукали царські посіпаки. Може це навіть був один із тих, що рискуючи власним життям, поривався на самого царя. Інші поширювали чутки, що Тріадо це власне і е син Ґонти, який, так як і його батько, повстав проти панів, палив маєтки і економії та ховався в старому гайдамацькому яру', де мав наради із своїми однодумцями, нащадками коліїв. Саме за це пани і ляхи та царські жандарми його вбили. Всім чуткам вірили і вони немов пожежа ширилися скрізь, мутили і бентежили народ. Хвилювання серед селянства стало ще більше ніж у 905-ому році. В усій околиці внаслідок чиїхсь підшептів, від Рославичів до графиніного Заславця, від Волковців пана Шимановського до маєтностей графині Браницької, та й на цукроварнях, на бурякових полях, на парових млинах і на пивних заводах у Межиріччі, Звягелі, Острозі чи деінде ніхто не йшов на роботу. В кожному подвір'ї, по сільських кузнях наполегливо гострено коси і гартовано вила. А вогнестрільної зброї було у багатьох вдосталь.
Тітка Лара сама пішла у Козаччину, і одгорнувши брезента, довго, чи не зо дві години, вдивлялась у мертве обличчя Тріада. Олелько стояв оподалік; він побачив тільки рубець жовтавого чола й твердо-залізні, суворі щелепи, що надали Тріадові виразу ще сливе живої, непоконаної сили: здавалось, він сціплює уста й напружує всю свою силу, щоб підвестись. Міць стугоніла ще в ньому — мертвому як погаслий вулкан. Ціла постать його, витягнена на землі, була ще кремезніша ніж за життя. Пострілений смертельно, він, як видно було по слідах крови, ще декілька хвилин змагався зо смертю, поки не закляк ницьма, обличчям припавши до землі.
Повернувшись, Олелько й тітка Лара застали в дома моторошну крижаність. Ніхто не дорікав, а проте всі, вкупі з Оксаною Олексіївною, мовчазно визнали таке тітчине поводження вщерть компрометуючим, яке ще більше посилює недоречні поголоски, що зв'язували й її ім'я з Тріядовим. Василь Михайлович старався не дивитись на неї. Він ходив по гостинній великими кроками, морщив чоло й тільки раз озвався:
— Я тільки одного не можу зрозуміти: якщо цей варнак був справді таким, яким його малює легенда, то як міг він погодити свої ідеї, коли у нього вони були взагалі, я маю на увазі народні, революційні, та свої претенсії бути реформатором, а краще сказати палієм всесвіту, із своєю поведінкою не то скомороха, не то лакейського мудреця? І як можуть люди, що роблять з нього месника, мовляв за народну кривду, не добачити цієї ганебної і принизливої двоїстости? Невже наш мудрий народ втрачає міру речей, поняття моралі, яке йому здавен вроджене, а саме те, що до чистої справи треба чистих рук?
Василь Михайлович був при істоті проблеми. Всі погоджувались з ним.
— Це ніщо інше як крах, загибель вашої омани, — несподівано озвалась тітка Лара, — тобто вашої традиційної віри в абсолютну мораль, що начебто є категоричним імперативом кожної людини. Такої, тобто абсолютної моралі у світі немає. Існує тільки мораль ворогів і друзів, мораль фарисеїв, гугнявих лицемірів і мораль людей дії, що прагнуть змінити світ. Може навіть краще: мораль антагоністів. Одна мораль є у експлуататорів, а у визискуваних існує їхня мораль. В даному випадку — мораль Тріада і народу. Легенди і міти сторіччів прикривають серпанками аморальність переможців, а ганьблять кришталеву чистість переможених. Уае уісіів! Знайте, що до найчистішої справи можуть знадобитися найбруд-ніші засоби. Всі засоби оправдані, коли вони служать правій справі. І це головне. Міра дій Тріада — добро народу, за який він боровся і за який він напевно загинув. Якщо він чудакував, вдавав скомороха і варнака, значить цс було погрібно, не для нього, а для справи, якою він палав. Ні, панове, це не фальшива мораль слабодухів, розкаяних дворянчиків, янгольських декадентів, і це не облудна моралі" загибаючого, приреченого світу, якиіі аж нині, після сторіччів жорстоких війн, різні, катувань і "auto da te", після сторіччів наруги і лііііу хапається за якусь абстрактну мораль. Всупереч такій моралі існує мораль нових динамічних сил, мораль нового творчого світу...
Це мораль хижаків, мораль вовків, озвався Василь Михайлович.
Можливо, бо треба протистояти вовкам, які віками не голубину мораль нам пропонували. Дарма, що цієї голубиної моралі було у нас досить, бо бач, народ наш сумирний та тихий, усіх милував, любив, усім скорявся почавши від варягів і татар та й своїх княжат, всім їм ніс у ралець своє голубине серце, навіть і відповідну філософію викохав. І навіщо? Щоб з того серцелюбного холопа, що стелився до ніг литовським і польським магнатам та ще й під опікою наших аж надто милих нащадків козацької старшини та нобілітованої шляхти, які за шмат гнилої ковбаси, тобто за титули і маєтності продавали Україну королям і царям, які кожної хвилини готові були зрадити і віру і націю батьків, виховався у степах чорноземної України та у вишневих садках отой лінивий та покірливо-ідиллічний Солопій Черевик, оспіваний так солодко нашим таки добродієм Гоголем...
— Гоголь і про інше співав, озвалася пані Ольга, — і про Тараса Бульбу незломного лицаря...
У хвилини проясніння, — жорстко сказала тітка Лара, але миліші та й придатніші для його кар'єри у Петербурзі були саме оті Солопії Черевики, сини Малоросії-України, яка, мовляв, лише співає, гуляє та витанцьовує. Ні, дорогі, надходить час, коли того вже не буде...
А що, може якийсь Новий Град буде? — зтдли-во вкинув дядько Сашко, — новий Сіон, чи як?..
Не тільки може, але таки буде. Тільки не ви з Немиричем збудуєте той Новий Град. Збудують її сили тієї доби, що нехтує голубиним воркуванням нарешті, доби, яку, коли хочете, називайте вовчою...
Усе ж таки я волію нашу старовинну добу, голубину добу, сумовито промовив Василь Михайлович.
Всі замовкли і слухали цвіркуна, що заспівав під полом. А тітка Катря, що тихенько грала Патетичну сонату, лукаво позирнувши на тітку Лару, невинно пр оде кл я му вал а:
...Не цвіти ж, мій цвіте новий, Нерозвитий цвіте, Зов'янь тихо, поки твоє Серце не розбите...
Всі засміялись.
...Третього дня, під вечір, в рославицьку садибу, зараз після похорону дідуся-полковника, який пройшов скромно і тихо, бо приїхали тільки найближчі друзі і знайомі, наспіла вістка про жалобний похід із лісу. Пара круторогих волів везла труну, вкриту китайкою, квітами та вінками. Попереду йшли сільські діди, несучи хоругви, за ними поступали попи і дяки з довколішніх сіл, бо рославицький піп побоявся. Волів вели люди з-за шоси, а поряд з труною і за нею йшли старі і малі, парубки і дівчата, все село Росла-вичі та й з навколішніх сіл сунула непроглядна, мовчазна юрба, яка в міру того, як похід посувався, зростала.