Але колекціонери, як правило, вимушені вкладати в свою пристрасть і власні кошти, а Безтурботний пе витрачав жодної копійки. Всі товариства добровільні, але членство в них обов'язкове! — ось лозунг, який проголосив Безтурботний, примусивши правління колгоспу зробити колгосп "Дніпро" членом дванадцяти добровільних товариств і сплатити колективні внески в сумах, які відраховувалися з річних прибутків колгоспу. Сам Безтурботний, хоч пе платив ні копійки, не мав і зиску від цього людної копієчки! Він працював за ідею і для ідеї, він горів, кипів, клекотав на громадській роботі безкорисливо і самовіддано.
Віп сподівався тільки на одне: його помітять, повинні помітити й палежпо оцінити його запопадливість так само, як помітили колись швидкісні методи Самуся.
І віп не помилився. Його помітив той самий товариш Багато-галасу, що підняв колись Самуся, але чи то вже Багатогаласу постарів, чи злякала його енергійність Безтурботного, яка перевершувала все бачене й знане високодосвідченим вічним райоппим уповноваженим, чи, може, не хотів він втручатися не в своє, але Багатогаласу не став ВОЗПОСИТИ славу Безтурботпому, а передав його заступникові голови райвиконкому Крикливцю, на якого, крім основних його обов'язків, покладено керівництво сорока двома комісіями. Там були комісії по охороні, по боротьбі, по розвитку, по стримуванню, по освоєнню, по роботі з жінками, по роботі з молоддю, в справах пенсіонерів, у справах культів, по культурі, по обрядах, по торгівлі, по дорогах і містках, по радіофікації й електрифікації, по боротьбі з хуліганством, по боротьбі з пияцтвом, по охороні природи, по виловлюванню бездомних псів і котів, по обов'язковій організації добровільних товариств, по вивчеппю дедалі зростаючих потреб, по підтримці того, що народжується, і по виявленню того, що мас народитися. Посада заступника голови сільського райвиконкому, мабуть, найуніверсальніпіа в діях людства. Але Крикливець, як і сотні його колег, не губився, не демонстрував світової скорботи, не иідиускав до себе ні інфарктів, ні інсультів, мужньо ніс увесь огром своїх неймовірних обов'язків, був бадьорий, оптимістичний, привітний, дивився па життя з надіями і ніколи не втрачав перспективи і пе впадав у відчай. Коли провалювався десь у районі місток, Крикливець будував два нових, коли завалювалися два сквернейькі — споруджував один, але такий, що аж дзвенів! Коли Крикливдю казали, що в Стамбулі щороку виловлюють усіх бездомних псів, а в Римі всіх нічиїх котів і їх за рік стас ще більше, Крпклпвець тільки всміхався таємниче, бо вірив, що вже коли він виловпть, то ніхто так пе вгіловіп ь. Він пробував навіть іюєдпатн иепосдпувапс: з одного боку, боровся за розвиток торгівлі, який неминуче включав і продавання "Екстрп", а з другого, боровся проти пияцтва, яке ця иродапа "Екстра" чомусь викликала, бо хто її купив, той випивав, і якось піхто пе знайшов для клятої горілки ніякого кориснішого застосування.
Отже, як видно з цього коротепького опису, Криклпвсць приречений був жити й працювати серед суцільних протиріч, у майже безнадійній перевантаженості, без ніяких сподівань на те, що з'явиться чоловік, який візьме на свої плечі бодай часточку його тягаря.
І тут з'являється Багатогаласу і безвідповідально заявляє: є такий чоловік! Де? В Світлоярську! Хто такий? Звідки? Місцевий вихованець. Звуть Іван Безтурботний.
Крикливець метнувся до Світлоярська. Поїхав, розпитав, переконався. Безтурботний хоч не вразив його грамотністю, зате зачарував здоровою напористістю, а ще більше (як і автора свого часу) плескачами своєї матері. Крикливець, якпй, до речі, відповідав також і за розвиток системи громадського харчування в районі, одразу ж подумав, що добре було б у райцентрі поряд з чайною і вареничною відкрити ще й плескачну, запроспвшп туди шеф-поваром тітку Вустю. Але Івап Безтурботний і слухати не хотів, щоб тягти її за собою до райцентру.
— Давайте так,— заявив він з усією рішучістю і відвертістю, якими відзначався,— коли берете меие в район, то беріть самого! Батьків зруїпатн з місця пе хочу. Вони тут приросли. Берете мене?
— Беру,— сказав Крикливець.— Нам треба організувати товариства у всьому районі.
— Все організуємо, і буде блиск! Мспі аби квартира в районі.
— З квартирами трудно, але знайдемо.
— Ну, й зарплатня.
— Це просто. Зробимо тебе відповідальним секретарем якогось товариства.
— Товариства? — засміявся Безтурботний.— Та ви шуткуєте? Ото б я ради якогось товариства кинув материні плескачі? Та ще — секретарем? Хоч би вже головою.
— Голова в пас — па громадських засадах. Без зарплати. Ми зобов'язуємо відповідальних працівників очолювати добровільні товариства. Хоч, правду кажучи, вже в районі не вистачає й відповідальних працівників.
— Гаразд,— зітхнув Безтурботний,— коли вже секретарем, то всіх товариств, які є. І щоб скрізь зарплата.
— Л фінансова дпсцппліпа? — пагадав Криклпвець.
— Яке мені діло до фінансової дисципліни? Хочете, щоб я вам підняв діло, я й підніму! Аби гроші! А ви вже знаєте, як там зробити...
— Та знаю,— почухав потилицю Криклпвець, згадуючи, що він, крім усього іншого, очолює також комісії по якості й ефективності, по режиму економії, по внутрішніх резервах, по скороченню адміпістративно-управлінського апарату, а також комісію по затиканню дірок, хоч де б воші виппкали і хоч які великі були. Bin уявив, скільки дірок наробпть у районнім бюджеті Іван Безтурботний, і все ж таки вигукнув:
— Ну, хай буде! Беру!
Так Іван Безтурботний опинився в райцентрі, став власником двокімнатної квартири, мав у своєму розпорядліенні мотоцикл добровільного спортивного товариства "Урожай", одержував зарплату в товариствах охорони пам'ятників, охорони природи і книголюбів, мав вільппй доступ иа всі бази райсиожнвсиілки, володів правом полювати й рибалити в усіх заповідниках і заборонених угіддях, знайомство водив не тільки з райопними керівниками, а й з усіма, хто приїздив з області й столиці, автора цієї розповіді пе впізнав і по помітив, автор жо його хоч і помітив, але не впізнав попервах, так змінився Іван Безтурботний, таким розкішним і поваяхним чоловіком став за якогось півроку! Коли ж, упізнавши Безтурботного, автор спробував йому нагадати про себе, той довго тер собі лоб, марно намагаючись зобразити на добре вгодованому обличчі те, що зветься думанням.
— А-а,— нарешті сказав він.— Прппоминаю, прнпомииаю. Це я вам колись розказував про Товариство по охороні пам'ятників.
— Навпаки, пе я тобі розказував.
— Не може буть! Я перший усім розказую, а мепі ніхто пе може!
— Ми ще їлп плескачі в твоєї матері,— пагадав автор.
— Плескачі? А що це таке? Я оцо в столиці на семінарі був, так севрюгу по-московськн їв, а ви — плескачі! Мене солянкою вгощав знаєте хто? Он на качок мало пе сам міністр приїздив, а рибу — так боже ж ти мій! — з ким я вже її тут не ловив! Навіть з отою народною артисткою — як її? І фотографувався теж. Які вже тут плескачі!
Автор хотів був спитати, чи не фотографувався Безтурботний з Ллексапдром Македонським, Юлієм Цезарем, Ярославом Мудрим і Брпжітт Бардо, але побоявся, що той пе тільки ствердить факт фотографування, а й покаже знімки,— такою нахабною всемогутністю дихала вся постать цього продукту нашої соціальної поблажливості.
Скажуть: Іван Безтурботний — це суцільна авторська вигадка, бо такого ніколи не може бути!
Але відтоді, як світ розпався на слова, весь час хтось щось каже, а Безтурботні виипкають, як бульки від дощу.
52
Дванадцять прпмірпиків "Королеви Марго" Іван Безтурботний роздобув не для якихось незаконних махінацій, а тільки щоб показати розміри свого організаторського таланту. От ніхто пе мон*е дістати, а я дістав! І не вимагаю ні похвал, ні нагород, ні підвищення зарплатні (бо куди я; підвищувати!). Все чсспо, ніяких приховувань, ніякого роздавання дефіцитної книжки по знайомству, з цілями підлабузницькими, з намірами нечесними. Кожен, хто здасть стільки н стільки кілограмів макулатури і одержить відповідну кількість талонів, матиме у довічно користування примірник "Королеви Марго"! Ясна річ, зважаючи па особливу цінність роману, норми здачі макулатури в районі вмить підскочили до рекордних розмірів.
Макулатура й рекорди — співвідношення пе зовсім природне, але не забуваймо, що в нашій розповіді згадувався чоловік, званий Рекордистом, тож лемко здогадатися, що діялося в його душі, коли він довідався про дванадцять примірників "Королеви Марго", про норми здачі макулатури і... про можливість встановити небувалий рекорд: здобути стільки талонів, щоб захопити всі дванадцять примірників роману Дюма. Все це пе має ніякою відношення до тваринницьких комнлексів у радгоспах, ні до підвищення загальнокультурного рівня сільських трудівників. Рекордист Іванович взагалі ні до чого не мав відношення, бо трудової діяльності цурався, весь вільний час прогаював у катанні на мотоциклі або па новому "Москвичі", в ганянні по району, в пошуках друзів по неробству, гультяйству, пустомельству і марнуванню життя. 1 це тоді, коли батько його Іван Іванович Несвіжий трудився в поті чола, всі сили віддавав колгоспові, десятиліттями був на постійних роботах, коли ні вихідних, ні свят, ні перерви, ні перепочинку. Як міг у такого працьовитого чоловіка народитися і вирости (оце головне! Бо народитися може будь-що, але ж виростав те, що виховують батьки) Рекордист Іванович? Це запитання слід класифікувати як риторичне, нонросту кажучи, дурне. Бо Рекордист Іванович перейняв саме від Івана Івановича, свого батька, весь генотип і гепоряд, весь характер і всю систему поглядів на життя.
Десь автор уже несміливо натякав, що Івап Іванович теж походив з роду Самусів (хоч і з бокового коліна), прізвище його було Самусь, а Несвіжий — прізвисько. Прізвисько Несвіжого заробив пе сам Іван Іванович, а батько його Іван Іванович ще до війни, коли вони з Щусем (лісниковим батьком) відбували в Яресь-
5сах територіальні військові збори (в Карповім Яру це звалося ["відбувати терчасті"). Про Яреськи багато розповідати немає потреби. Це те само село, де Довженко знімав свою славетну "Землю" і куди щоліта їздять з Полтави і Харкова їсти вареники з вишнями. Відомий літературний слідопит ходить в Яреськи пішки...