Але з цього постало велике непорозуміння: якщо колишній власник хоч трохи щось на господарстві розумівся, то, з другого боку, політичний комісар був у цих справах повним неуком.
"Коли англійців виженуть з Індії — Індія зникне. Наша роля в Росії має бути аналогічною до англійської в Індії . ..
"Німецький селянин творить поступ в ім'я поступу. Він думає про своїх дітей. Український селянин позбавлений почуття обов'язку.
"Ми будемо постачати зерно всій Европі, скільки б вона його не потребувала. Крим дасть нам південні овочі, бавовну, гуму (100 000 акрів плянтацій вистачить, щоб забезпечити в цьому нашу незалежність).
"Ми будемо постачати українцям хустинки, скляне намисто і все; що люблять народи колоній.
"А що основне — німці мусять і надалі тримати між собою найтісніший зв'язок, бути ніби фортецею. Останній з наших хлопців на стайні має бути вищим за кожного тубільця".
Кому належить ця цинічна казуїстика? Вже з першого слова видно, що нікому іншому, як творцеві "міту двадцятого століття" про створення тисячолітнього райху "народу панів" на теренах Европи. Це він так мріяв у гурті своїх найближчих співробітників, у своїй головній квартирі "Вольфшанце", в лісі біля Растен-бурґу, що у Східній Пруссії, з ночі з 17 на 18 вересня цього самого руку. Адольф Гітлер, автор "Майн Кампф", титан титанів, Юлій Цезар, Кортез, Наполеон і філософ в одній особі, якого небо послало на цю грішну землю, щоб він нарешті навів на ній порядок.
Це уривки з його так званої застольної розмови, яку він виголошував кожної ночі перед своїми "соратниками". Появилося воно в друку геть пізніше, але ми знали його наміри вже тоді, коли читали його "Майн Кампф". І взагалі це не була ніяка таємниця — всі ті їх наміри, "дранґ нах остен". Саме тому ми так наполегливо настоювали заохотити наше населення інтересами господарства. З точки погляду західноєвропейського спостерігача Східня Европа господарсько порожнє місце, і його треба заповнити. Не заповнимо ми самі — заповнять інші. Головне — місто, комунікація, індустрія, виробництво, торгівля. Не лише ринок, не лише споживання, не лише Індія.
Зрозуміло, що більшовизм зробив для ворога прислугу, він заглушив народну шіціятиву. відобрав волю мільйонам творчих одиниць і передав її сотням нетворчих бюрократів, позбавив населения власности, а тим самим створив з нього ггролетаріят, який "не має батьківщини". Пропаганда, що людина є власником держави, не переконує, бо на ділі це виходить навпаки, а тому кожний ворог, що воює, воює не з народом, а з державою, тобто рабовласником народу. А кому хочеться захищати свого рабовласника, — ця війна дуже наглядно довела.
Господарство більшовизму з точки погляду економіки ніяке господарство, воно не в силі дати людині хліба, мешкання, штанів, ґудзикіє; посилання на тяжку індустрію були б тільки тоді переконливі, коли б вона пропорційно входила у цілість економіки держави, а не творила якесь "деус екс махіна", що споживає всі соки народу, не даючи йому ніякого задоволення.
Економіка, після політики і культури, перша основа держави, і створити її може лише народ. Весь народ. Кожна його одиниця. Не партія, не плянувальне бюро, не резолюції державних органів, а воля, ідея, ініціятива кожної живої і діючої одиниці всього народу. У народі є мільйони одиниць, які можуть створити, кожна зокрема, більше, ніж плянувальне бюро якої хочете держави.
Наш народ віками господарсько був пасивний, але останні десятиліття показали, що його пасивність не природна, а штучна. Російська система господарства, колись кріпоснича, а тепер колгоспна, позбавляла маси можливості вияву своєї інціятиви. А в господарстві пасивні маси, — це лише зайвий, небезпечний тягар, який рано чи пізно потягне корабель держави на дно.
Маючи за собою досвід праці на селі, маючи гарний приклад власної родини, я був переконаний, що наш народ культурно і господарсько може дуже швидко відродитися і догнати в цьому відношенні народи Заходу, а тому мені хотілося про це говорити при кожній нагоді, на кожному перехресті, з кожної бочки. Лише ніяк не засобами колективної волі, а особистої ініціятиви. Колективна воля — обман, фікція. Це поле полису для демагогії і ледарства. На місце колективу має бути суспільство, тобто збірнота вільних одиниць, об'єднаних інтересами одиниць, а тим самим і інтересами цілости суспільства.
Тому й моя перша промова перед учителями мала саме такий характер. І мені здається, що вони мене розуміли. В кожному разі після цього я негайно дістав запрошення на ще одну таку промову перед учительським доростом на 23 число цього ж місяця.
Треба було адміністраторів, фахівців, учителів, ми сиділи на купі руїн з голими руками.
Але вибачте. Ми не сиділи. Ми їздили, ходили, промовляли, писали. І завжди квапилися. Були короткі дні. У одній напіій редакції повно діла, черга відвідувачів, але ще більше їх поза рег-дакцією. По цілому місту, по області, по всій країні ... І поза нею. Почала напливати пошта. Поштових урядів ще не було, але пошта різними дорогами завалювала редакцію. І все вимагало відповіді, і завжди якоїсь поради, а то й допомоги. Дошкульно відчувався брак комунікаційних засобів, які надолужувалися імпровізацією, часто гротескового характеру.
Наприклад, пригадується одна така подорож до Луцького в товаристві Степана Скрипника та Івана Власовського. Відомий наш "фіят" по часі зовсім відмовився виконувати свої обов'язки, і ми були примушені віддати його на довшу консультацію з відповідними експертами цього діла. Для цієї поїздки невтомний організатор Степан Іванович організував одного знайомого, який посідав дуже музейного вигляду "форда", десь з років двадцятих, якого він сам зремонтував і змусів рухатись. Той "форд" виглядав, як звичайне корито на колесах, не мав накриття, але їхав.
І от ми їдемо. Другого дня після мого виступу на з'їзді учителів — четвер, 21 серпня. Не дуже погожий день, на небі хмари, які погрожують дощем. У дорозі двічі нас мочить дощ. В Луцькому ми відвідали архиепископа Полікарпа, зустрічалися з діячами міста, там ночували, а другого дня через Дубно підвезли Власовського до його Крем'янця.
По дорозі, у Смизі, заїхали до нашого доброго знайомого, директора деревообробної фабрики Мокія Нестеровського, перекусити. І сам директор, і його прекрасна дружина дуже гостинні люди, а тому перекуска затягнулася. Ми попросили шофера завезти Власовського, а самі лишилися чекати на місці, щоб пізніше їхати далі до Рівного. Завтра у мене важливий виступ перед учительським доростом.
І от ми чекаємо ... Минають години . .. Але шофера нема. Надходить вечір, темніє, а його нема. Ми хвилюємося, це ж усього п'ятнадцять кілометрів дороги, що могло статися? Розуміється, з таким автом могло статися багато, а тому терпляче чекаємо, Нарешті, десь біля десятої вечора шофер з'являється. Вигляд у нього пригноблений. Що сталося? Коли він вертався з Крем'янця, по дорозі зустріли його німці, викинули в авта, забрали "форда" і поїхали. Назад він ішов пішки.
Справи, як у нас казали, махорка. Розуміється, мусимо ночувати у Нестеровських, а рано він відвіз нас тягаровим автом до Дубна. У Дубні начальник округи з великим трудом, але дуже охоче організує свою "емку", яка виглядала, як карета гоголів-ської поміщиці Коробочки, і мала дуже підмочену репутацію щодо її виконних спроможностей. Поїхали далі. О другій годині у мене виступ. Отже треба квапитися. Але десь зараз за Дубном наша "емка" несподівано зупиняється і стоїть. Шофер негайно врізується до її мотора, криє його "на чому світ" матом і по певному часі "емка" їде. Але не довго. У одній долині, вже перед Рівним, вона зупиняється знову. За пів години мій виступ. Нерви мої гуляють. Голова шофера знов у моторі, його зад агресивно звернений до нас, вириваються скретоти. матюки, але ніякого руху. Мій терпець рветься. Бачу, їде військове авто, механічно підношу руку, авто зупиняється, прошусь підвезти, дістаю дозвіл, і за чверть години я в Рівному. На виступ я спізнився лише на нормальну академічну чверть години, що в наших умовах вважалося абсолютною точністю. Моїх подорожніх колеґ, разом з "емкою" привезли пізніше на мою інтервенцію засобами міської управи.
Так приблизно виглядали наші транспортові гаразди, але, як сказано, ми все таки не сиділи. Не було справ, до яких ми не мали б відношення. І драматичний театр Демо-Довгопільсько-го, і "Сільський Господар" Петра Колісника, і сільсько-господарська школа в Басовому Куті, і управа цукроварень Сапі ги, і міський відділ освіти А. Ковальського. Навіть такі справи, як залізниця, пошта, банк, судівництво, поліційний батальйон. Усе це тим чи іншим способом переходило через нашу редакцію; я приймав начальника залізниць, начальника пошти, ходив на засідання дирекції банку, просвіти, Жіночої служби Україні, Червоного хреста, шкільних урядів. До того прийшли інтервенції перед німецькими урядами, посередничання за дозволами, перепустками, посвідками.
А ще до того багато гостей і відвідувачів з різних сторін України і поза нею, подорожуючих з заходу на схід, зі сходу на захід, поетів, письменників, агентів політичних угруповань, відпо-ручників церков, сільських делегацій.
Розуміється, склад нашої редакції, адміністрації і співробітників швидко побільшився, уже з перших чисел газети до редакції був прийнятий здібний молодий журналіст Василь ІІІтуль, талановитий графік Ніл Хасевич, невтомний театрал Демо-Довго-пільський, пізніше несподівано прибув зі Львова Євген Лазор, який на рекомендацію Ольжича увійшов до складу редакції, місцевий культурний діяч Петро Зінченко почав організацію дитячого журнала "Орленя", сільсько-господарський діяч Петро Колісник підготовляв журнал "Сільський Господар". Започаткували і книжкове видавництво, першою появою якого була "Марія", яка дуже швидко розійшлася. Збільшилась і адміністрація, якою почав завідувати Олександер Петлюра, рідний брат Симона Петлюри.
Дуже зріс попит на газету. Луцьке зимагало 7 500 примірників, Ковель 5 000, Дубно 3 000, Крем'янець 3 000, Мизіч 2 000 . .. І так далі, всі міста і села Волині, а згодом і поза Волинню. Один Дермань відбирав 1 200 примірників, а Тилявка 120.