Це смішно... Ніколи не було. Іван з хутора Морозівка, що над Дніпром, Нестор з лісів Волині, що над Горинем, звільнена рабиня з Києва, джіпи з майстерень Детройту Америки — от вона справжність. Та хіба ще он ті, під небом, жайворонки в їх оригіналі, предки яких ще знали Ґете, який напевно не раз дибав з Шарльотою цими стежками під захід цього самого сонця, що он спливає до низу огненною краплею.
Таку вам лірику розвів Нестор, він був п'яний, то ж випили "на колеса" по добрій чарці з Миколою Івановичем, а Іван мовчав, щось йому не до ґусту, його Віра готова до танцю і це непокоїло. Щось в тому скрегоче... І не конче до ладу.
— Знаєш що, дочко, — почав він, було, щоб щось сказати, — фантазія фантазією, а он бачиш, — вказав він на автостраду, — джіпи!
— Але ж, батьку! Тут Ґете, Шарльота, а ти джіпи— казала Віра з докором.
— Що було — прогуло. Тримаймось того, що є, — говорив Іван невдоволено. — Від Дніпра почалось, на Дніпрі скінчиться, — додав він по хвилі.
— А чи знаєте, друзі, що цей самий Ваймар і ваш Канів на одній паралелі? — докинув до цього Нестор.
— Ну от бач. А ви мені Шарльота, Шарльота. Та Дніпро, а тут Ільм. Порівняй. Історія шукає більших просторів, а вони там, — говорив Іван.
— Питання лишень, що та історія з цим зробить. Кого поставить хазяїном, а кого наймитом, — говорив, ніби байдуже, Нестор.
— Поки ми там — ми там. Залишимо — прийдуть інші. Порожнечі земля не зносить, — парирував Іван.
— Буває, що ми там, а разом не там. "На нашій не своїй землі", як казав один канівець, — наступав Нестор.
Іванові не збувало іншого, як замовкнути, але по ньому видно, що він не думає здаватися, має свою думку і при ній лишається, хоча їх погляди на ці явища не багато розходились, а їх суперечки походили скорше з престижу, як також з упередження. Інколи бути з кимсь близько, але не могти переломити в собі особистого упередження, робить з людей непоєднальних противників, яким тяжче узгіднитись, ніж ворогам справжнім.
Доходили до автостради, по якій шугали ті самі джіпи, що їх бачили лишень здалека і які видавалися механізмами, що бігають самі від себе, як заведені дитячі забавки, але тут зблизька було видно живих хлопчиськів у одягах захисної барви і кепках з широкими, загнутими до верху, козирками, які тими механізмами правлять. Деякі з них, здавалось, щось жують, ось там один мав підняті до самої керівниці коліна, ніби йому не хватає для ніг місця, а один, побачивши мадрівників, весело викрикнув; — Гей, фолькс! Гав ар ю? — і викинув їм під ноги якийсь предмет.
— Цигарки, — озвався Нестор, підняв пачечку з написом "Камель" і подав Іванові.
— Що ж... Америка, — резюмував на це Іван.
— Його розриває якась радість, — відповів на це Нестор.
Переходили автостраду, відкрилась долина, виринув Тавбах, спустились вниз, перекрочили Ільм, вийшли на шлях насупроти граничного каменю, на якому Нестор знайшов Віру. Знайома, освоєна дорога, як завжди, проходять втікацького вигляду люди, трапляються й знайомі —Христос воскрес — воістину воскрес! Не обійшлось і без, як велить звичай, великодних цілунків.
— А, що? Не чудовий мій батько? — питала весело Віра Нестора, коли з обома прощалися, бо їй ще три кілометри далі до Мелінґену.
— Не чудовий, а пречудовий! — відповів на це Нестор.
— Слухайте, молодий народ, я не ворона з байки, мене на лестощі не візьмеш, коли що — ремствуй на себе. А тепер добраніч! Спати! — говорив пригашеним тоном Іван.
Прощались, розходились, Нестор подався вверх вуличкою, виложеною округлим камінням з назвою ,,котячі голови", по яких пройшло поколінь з десяток, мав добрий настрій, за брамою двору погладив кудлату голову пса з ланцюгом на шиї, увійшов до будинку, але замість прямувати до себе, повернув до кухні, де, звичайно, "Телефункен" подавав останні вісті. Застав там лиш господаря дому у надто розпачливому вигляді. Гер Візер! Що сталося? — запитав Нестор. — А! Нема про що говорити, — відповів той з серцем. — Здалися! Фарфлюхте людер!
Надходила година вістей з Лондону і Нестор довідався, що цього дня, о годині 2.41, у головній кватирі штабу Айзенгавера в Реймсі, представники німецького головного командування, під проводом генерала Йодла, підписали акт безумовної капітуляції перед силами аліянтів США, Великої Британії, Франції і Совєтського Союзу, і що завтра опівночі має зупинитися вся стрілянина на фронтах європейських воєнних дій.
— Ви перемогли! Їдьте додому! — кричав Візер.
Нестор дивився на цього бідного чолов’ягу і пригадав того вояка з джіпу. Ось воно те. Переможені й переможці. Хто, як, і для чого поставив їх у ці відмінні становища? Одного — бути щасливим, радісним з бажання обняти світ і зробити щось приємне, навіть коли це буде звичайна пачка цигарок і другого — бути в розпачі, прибитим горем на краю повного упадку духа. Яка сила керує цим розподілом ролей і яке їх призначення? На обличчі Оскара Візера було виразно видно відбиток болю його душі. Болю дошкульного, справжнього, що обернув це просте, тверде, селянське обличчя у вираз незрозумілого страждання.
— Їдьте додому, — демонстративно казав Візер до Нестора.
Нестор дивився на нього з тією самою, злегка іронічною, посмішкою, з якою вступив до цієї кімнати, б не мав інших висловів, щоб сказати йому свою думку. Щоб він тепер не сказав, той його не зрозуміє. У ньом залито огонь його розуміння.
— Тепер мені все одно — руси-не-руси, хай вони забирають весь світ. Американці! О! Це вони! Вони нас віддали їм! Але одного разу. Прийде час і на тебе, дорогенька Америко. О, прийде! Я знаю — прийде! А ви, ви їдьте додому! Тут вам нема місця. Бачите! — казав з розпачем Візер.
—•Пане Візер, моя війна ще не скінчилася, — відповів на це Нестор.
—•Ваша? Яка ваша? Що за війна? — говорив пристрасно Візер.
— Моя війна. Зі Сталіном. З СССР, — відповів спокійно Нестор.
Візер подивився на Нстора, мов би на божевільного, але враз схаменувся. — Скільки ви маєте дивізій? — враз запитав той зовсім поважно.
— Жодної, — казав Нестор.
— А Сталін має триста п'ятдесят, — говорив Візер.
— На днях повідомляли, що з концентраційного табору випущено відомого патера Німоллера, який воював з Гітлером, не маючи ніяких дивізій. А скільки дивізій мав Гітлер? Хто з них переміг?•— говорив Нестор.
Ця така розмова мала всі дані розгорнутися, але до кухні увійшла господиня дому фрау Гільда у своїх, на босу ногу, патинках з дерев'яними підошвами, підперезана якимсь рушником, яка шепелявим, тюринґським діялектом сказала Несторові, що там до нього прийшла якась фройляйн.
Нічого дивного, до такого Нестор звик, до нього заходять часто і також фройляйн, але це трохи пізно. Він залишив кухню і в малому, півтемному коридорчику побіля сходів, побачив жіночу постать, у якій одразу пізнав Віру. Не встиг сказати слова, як вона кинулась назустріч і схвильовано казала: — Не сваріть, не сваріть! Наперед вислухайте! Я лиш на хвилинку!
Нестор вказав сходи, вийшли наверх і коли опинились у його темній клітині, Віра кинулась йому на шию, схвильовано горнулась, гостро, уривно шепотіла: — знаю, я знаю! Але я не не могла. Зрозумійте! Сваріть, але зрозумійте! Я так бігла... Боялася!
— Але ж, Віро — намагався сказати щось Нестор, вирвався з обіймів, засвітив світло. — Та заспокойтесь... Сідайте... Отут, отут. Що сталося?
— Два дні! Цілі два дні! От що сталося! Несторе. То ж я не могла... То ж не можу. То ж це мука. Ви мене зрозумійте, — говорила вона швидко.
— Вірочко... Вірочко... Все це зрозуміле. Але ми.. Не забуваймо де ми... Що ми. Це ж, Вірочко, фронт. Ми з вами в бою. Боремось за життя. І все, що в нас — почуття, пристрасть .. Я знаю... Можливо ми мусимо чимось ризикувати, але... — говорив Нестор збентежено, він тратився, не знаходив справжніх слів, Віра його відчула, її це разило, вона зірвалась, кинулась ниць на ліжко, її плечі здригалися плачем.
— О! Вірочко! То ж не треба... Нічого не сталося, то ж усе добре, — говорив Нестор, присів до неї, гладив її волосся.
— Бо я... бо я... Я знаю... — бурмотіла вона в подушку крізь сльози. — Ви бачили... Я трималася... То Ірина... Ви її любите... І такий день... І батько, і тітка. Я знала, що це ви... Тітка Таня каже: подякуй за все Несторові. Звідки ви знали?
— В лікарні ми виповняли запитник, а до того це підтвердив і батько, — відповів Нестор.
— Той мій чудовий батько... А я стратилась... Несторе! Дорогий! Я вас люблю... Ви це знаєте... У мене ніяких надій — я це знаю також, але тут... Може це така примха, але я б вас хотіла просити — не співчувайте мені, я ніяка не жертва, звичайна жінка, яка закохалась, кажете, на фронті. Ну й на фронті... То ж моє ціле життя — фронт, а роки біжать. Знаєте, чому ви? — питала Віра і піднесла голову.
— Не будемо сентиментальними, — говорив Нестор.
— Я була бідна ...
— Ну... Катеринка... Кажете не співчувати ...
— Несторе! Я була бідна!
— Ну і що? Випадковість. Це вражає, розуміється... Але ми, наприклад, забули, що ви мій гість, що існує добра чашка чаю... Га?
— Ви маєте чай?
— Справжній, добрий ерзац.
— Почастуйте.
Нестор не пішов, а побіг вниз і не тривало довго, як він появився з тацею, чайником, двома чашками і навіть перекладанцями м'яса і сира. Віра не чекала його пасивно, встала, очистила від книжок столик, розстелила настільничок, що лежав згорнутий на підвіконню.
— Чудово! — викрикнув Нестор.
— Просимо до столу, — казала Віра з милою посмішкою.
Їли з великим смаком, настрій мінявся. Віра сиділа незручно на поруччі стільця, Нестор у стільці, права її рука на його плечі. Гомоніли, сміялись. Віра сміялася, як вона бігла, на порозі спіткнулася, гналась ніби в прірву.
— Це добрий знак, — жартував Нестор.
— Що я такий боягуз?
— Та прірва. Коміть головою... Щирість.
— Вам смішно.
— Саме в цьому вартість.
— У смішному?
— У тій грі. Така тобі симфонія.
— Вир. Такий вир. Глянеш — голова завертом. Ах, Несторе! Не потраплю сказати. І гарно, і страшно, і боляче. Я інколи себе питаю: чому я така? Що це за вибір? То ж я ганюсь за примарами. Мій розум протестує, але мій нерозум... Що ви на таке скажете? Колись казали серце, а що це тепер? Мені треба було родитися за мирного часу, щоб бавитись примарами, а тепер це лиш... Як би ви це назвали? — говорила захлинаючись словам Віра.
— Ви дуже в течії...