Побачивши Платона, ступив кілька кроків назустріч і тихо сказав:
— Я привіз тобі, Платоне, дочку… Вона в хаті.
Хлопець щось відповів і побіг. Зупинився в сінях, не наважуючись відчинити двері. Що це значить: "Я привіз тобі дочку?" Невже вона приїхала назавжди.
— Наташко! — Платон відчинив двері.
Великі Наталчині очі стали ще більшими. Дівчина потяглась до Платона.
— Я, я… приїхала до тебе…
— Назовсім?
— Так…
Гайворон пригорнув Наталку і відчув, як вона вся тремтіла.
Увійшов батько. Платон метушився по хаті, не знаючи, за що взятись. То діставав зі скрині скатерку – і рушники, то витягував з печі баняка з гарячою водою, то розставляв на столі чарки.
Нарбутов приніс кошики з продуктами:
— Допомагай, Наташо.
Поступово замішання, викликане таким несподіваним приїздом, минуло, і всі троє почали готувати не то обід, не то вечерю. У вікно заглянуло заплакане обличчя Васька. Платон вийшов:
— Чого ти, Васю?
— Глечика розбив з молоком…
— Ну нічого, віддамо.
— А що вона пити буде?
— Купимо ще.
Васька теж посадовили до столу, налили чарку солодкого вина і частували чимсь таким, чого він зроду не їв. На булку з маслом Наталка поклала цілу ложку чорних, солоних дробинок, а потім — червоних. Перед ним лежали тоненькі сухі ковбаси, рибки в баночках, шинка, солодкий червоний перець і ще таке, що Васько й не знає, як воно зветься. "От добре бути полковником",— думає хлопчик.
Полковник знову налив чарки і не сказав просто, як дядько Кожухар: "Дай боже", а говорив довго, звертаючись до Платона і Наталки…
А коли пообідали, то полковник з Платоном пішли на подвір'я, а Васька залишили з гостею. Вона прибрала зі столу і сказала, щоб називав її не тіткою, а Наташею, бо вони будуть друзями. Потім Васько допомагав дівчині заносити до хати речі: чемодан, туфлі, чобітки, пальто і якісь вузлики.
Хлопчик довго не наважувався, потім все ж запитав:
— А ти хіба у нас залишишся?
— У вас.
— А що ти будеш робити? — До життя він підходив по-діловому.
— Я не знаю.
Наталка налила в баняк води і ніяк не могла засунути його в піч.
— Рогачами треба,— сказав Васько.
— А я не вмію.
Розсміявся: от чудна!
— Не вмієш? Давай навчу.
…Нарбутов з Гайвороном ходили по садку.
— Ти розумієш, Платоне, що Наталка зважилась на відчайдушний крок… Але її ніхто не міг би зупинити. Я хочу, щоб ви були щасливими. Це залежить від вас обох і від того, як Наталка почуватиме себе… Все це дуже складно, мій друже.
Платон і сам розумів складність становища. Він боявся, що буденність, невлаштованість сільського життя пригнічуватимуть Наталку, яка всі роки прожила під материними крильцями. Та найбільше непокоїла Платона її хвороба. Що він робитиме, якщо дівчину звалить недуга? Гайворон відганяв ці думки, але вони настирливо лізли в голову, витісняючи радість зустрічі. Картав себе: а на що ти сподівався, коли в кожному листі писав про свою любов, їздив і чекав?
Нарбутов збирався додому. Наталка не затримувала батька, розуміючи, як тяжко йому.
— Ми проведемо тебе, тату, за село.
— Проведіть.
Сіли в машину. Їхали мовчки. Полковник загальмував, поминувши останні хати.
— Ну, десантники, злазьте.
Наталка обняла батька, поцілувала.
— Ти не гнівайся на мене, тату, за те, що поїхала від вас,— прошептала.
— Ми будемо чекати листів, Наташо.— Нарбутов поцілував дочку і Платона.— Я хочу, щоб ви були мужніми і… чесними. Перед вами — життя…
Поїхав. Ось і все. Треба було двадцять два роки ростити, вчити, страждати, коли вона захворіла, недосипати ночей, щоб отак привезти дочку і залишити в чужій хаті… Це і був, напевне, отой закон життя, якого ніхто не міг змінити. Перед ним відступила навіть батьківська любов і, може, смертельна недуга…
"Москвич" розтанув у вечірній млі, а з ним і вся реальність дотеперішнього Наталчиного буття. Все залишилось тільки в споминах.
Платон з Наталкою ішли по вулиці під допитливими поглядами. Перешіптувались біля криниць молодиці.
— Іде, як пише…
— Видно, з гонором…
— А ноженята рівненькі.
— І при талії… Не роз'їжена на батьківських харчах.
— В пазусі, правда, малувато, кумо.
— Як народить з четверо, то…
— Кажуть, що на серце дуже хвора.
— От бідна…
— І зубки рівненькі. Привітна…
— Довго Платон вибирав.
— А кажуть, Степка за ним у смерть побивається…
— І я чула, кумо… Цій до Степки не рівнятись.
— Дмитро Кутень має Степку брати.
— То хлопець видний.
— І платтячко на ній славненьке, по хвасону.
— Якби ж трохи довшеньке, а то світить колінами. Хоч-не-хочеш, то подивишся…
— Куди ж це Платон опреділить її?
— Може, до нас в ланку піде?
— Куди їй…
— Посадить на покуті та й молитись буде. До нашої роботи вона не привчена.
— О, о, дивіться, як липне до нього… Кіно!
— Зараз у містах така заведенція пішла… Я оце, кумо, бачила, як на базар їздила. Сидять у палісаднику двоє. Він її, вірите, руку у пазуху засунув і цілує, при всіх людях. А вона тільки ногами соває, стерво…
— Наче з тобою такого дива не було.
— Щоб ти, Марійко, вчаділа! Було, та не при людях…
Платон привів Наталку до своєї кімнатки.
— Це буде твоя… наша… Подобається?
— Мені все подобається тут, Платоне. Тільки оці паперові квіти ми познімаємо зі стін… Не заперечуєш?
— Їх робила мати…
— Тоді хай висять… Пробач…
Наталка порозвішувала у шафі свої плаття, з вузликів повиймала постільну білизну, ковдру, килимка.
— Бачиш, я бідна наречена, Платоне.
— Зараз ми найбагатші з тобою… Я не вірю, що ти приїхала, Наташко!
Васькові видно в щілинку, як Платон цілує Наталку. "Це, мабуть, буде його жінка",— вирішує Васько. Тепер він не буде чистити картоплю і мити підлогу. Прийшов зі школи, зробив уроки і — гуляй собі!
— Васю, розпалюй у печі! — гукає Платон.
— Чого це ми будемо на ніч палити?
— Наташі помитись з дороги треба, та й нам з тобою.
От тобі й маєш! Ні, не дадуть вони Васькові спокою. Хай собі миються, а він при ній не буде…
Усю піч Платон заставив величезними, як їх мама називала, весільними баняками, вніс ночви та балію. Поки Наталка купалася, вони з братом сиділи у кімнатці.
— Це буде твоя жінка? — відважився Васько.
— Ти ще малий, помовч,— відмахнувся Платон.
— А весілля буде? — цікавиться Васько.
— Ти он краще уроки пильнуй.
— Я хочу, щоб музика в хаті грала… весело…
Як не противився хлопчик, але все ж з нього зняли штанці і посадовили в ночви. І Наталка купала його. Потім Васька загнали на піч, і вона мила голову Платонові, хоч він теж відмовлявся.
Не встигли й повечеряти, як прийшов виконавець і сказав, що Гайворона викликає Підігрітий.
— Я скоро повернусь,— пообіцяв Платон. Васькові було хороше з Наташею. Вона розповідала йому про великі міста і про підводні човни, про скелю, на якій любив сидіти Коцюбинський, коли жив у Вінниці, і про те, як пишуть музику…
Васько в боргу не залишався і також якомога точніше охарактеризував сусідів, розповів, у якій криниці найсмачніша вода і де в Русавці водяться отакенні карасі.
Хлопчик засинав з думкою, що Платон вибрав собі хорошу жінку. І коли Наталка не гриматиме на Васька, то вони будуть друзями. І ще Васько вирішив: він приноситиме щодня по двоє відер води з найкращої криниці у Сосонці…
Будильничок показував дванадцяту годину ночі, а Платона все ще не було. Наталка застелила своїми простирадлами ліжко і поклала дві подушки, але потім, соромлячись себе самої, одну віднесла на тапчан… Там буде спати Платон. Чому його так довго нема? Закутавшись у халатик, прилягла на тапчан.
Не чула, як зайшов до кімнати Платон. Прокинулась від дотику його рук.
— Де ти був так довго? Я чекала і заснула…
— Ти стомилась, Наташо. Я перенесу тебе.
— Не треба. Я сама, Платоне, сама, не треба…
— Наташко, добре, що ти приїхала… Ти врятувала нашу любов…
— Погаси світло, погаси,— ледве ворушила дівчина пересохлими губами.
24.
Ніколи не хочеться так спати вдосвіта, як ото в років дев'ятнадцять-двадцять або і в двадцять три… Тільки ж, здається, прийшов від дівчини, заплющив очі, а вже будять. Маму рідну віддав би, тільки б зайву годинку поспати.— Дмитре, вставай,— торсає Маланка агронома,— сонце вже зійшло.
— Ой, ще трошки, Маланко,— натягує ковдру Дмитро.
— Іди в поле, бо знову тобі очі колотимуть… Гайворон уже давно пішов, і жінка молода не втримала.
Дмитро ходить по кімнаті, натикаючись на стільці, як сліпе кошеня. Повільно одягається і крекче, ніби старий дід.
— Яка ж це тебе тримала до третіх півнів? — ллє Маланка холодну воду на шию Дмитрові.
— Усе вам треба знати, Маланко.
— Дивись, щоб Чугай ноги не поперебивав за Степку.
— Як ви не боїтесь Фросини, то чого ж мені труситися? — викручується Кутень.
— Ти не вигадуй, чортова шлиндо,— сміючись, оперізує рушником Дмитра молодиця.
— Гадаєте, що я не бачив, чиї чоботи в сінях під драбиною стояли?
— Мої!
— Такі чоботи носить лиш один чоловік у Сосонці.
— Добалакаєшся в мене! — погрожує Маланка.
У Дмитра з Маланкою стосунки дружні. Їй подобається цей не дуже вибагливий Кутень, якби ще не був скупим, то кращого квартиранта і не треба. А то копійки не переплатить. Поїде в Косопілля на нараду чи до батьків, то вже за обід або за вечерю не заплатить. Усе в нього записано в книжечці, як у Горобця в бухгалтерії… І старий Кутень, видно, такий, бо недавно приїхав, то й пиріжки черстві, що їх Дмитро не поїв, забрав.
Маланка була в курсі всіх душевних справ свого квартиранта. Галина йому не сподобалась, бо мовчазна й на вдачу горда. Тоді почав до Світлани Підігрітої містки стелити. Хоч і не писана красуня, та придане добре має. Сосонські хлопці вже й не знають, що то за придане, а цей не забув звичаю. Хазяйська дитина. По всьому видно. На роботу в старих штанах ходить і в чоботях гумових, а хромові щоразу в мішечок ховає, щоб пилом не припали. Шкірянки свої оксамитовим клаптиком натирає. Завжди блищить, як нова копійка.
До Світлани теж недовго ходив. А оце прикипів до Степки. Маланка бачить, що закохався Дмитро, як чорт у суху грушу. Прийде до хати, то тільки й мови про неї. Після того як привіз його Коляда назад у колгосп, ходив Дмитро до Чугая миритись. Шипучого вина купив і побіг. Не знає Маланка, про що там вони говорили, але повернувся Кутень і мало навприсядки по хаті не пішов.
— Тестя вже маєш,— сказала Маланка,— зосталось тільки Степку вмовити.
— За цим діло не стане.
— Ой дивись, бо та не хилиться… Та й не один ти до неї стежку топчеш.
— Топчуть багато, Маланко, а ходити буду я.