Правда, одного дня накрапав дощик, та нам тоді якраз довелося приймати пологи. Покликали, як завжди, вночі. Пішли вдвох з Мишком, доктора не розбудили. Все пройшло нормально, а породілля була рада, що приймала я, жінка.
На жаль, швидко минули два тижні, за які я намагалася надолужити все те, що мені заборонялося статусом ворога народу.
Їхала назад сумна, гадала, чи буде цьому коли-небудь кінець, чи я назавжди позбавлена права, яке мають люди всіх країн світу, – права на повноцінне і вільне життя.
-16-
Поки я була у відпустці, в моїх "володіннях" нічого надзвичайного не трапилось, крім випадку із 12-річним Петриком. З самого ранку хлопчик скаржився на біль у животі, коли ж біль посилився і з'явилася нудота, його батьки вирішили покликати мою маму.
Мама оглянула Петрика і тут же поставила діагноз – гострий апендицит. Два роки тому, ще у Києві, їй робили апендектомію, тому симптоми вона добре знала з власного досвіду. Звеліла не гаючись везти до хірурга у Довгий Міст. Але як дістатися до лікарні? Возом розтрясе, пішки хлопець не дійде... Батько сів на коня, перед себе посадив малого, довіз обережно, об'їхавши лежнівку стежками.
– Ще б трохи затримались, і було б вже пізно, – сказав Борис Вахтангович, забираючи дитину в операційну.
При зустрічі хірург запитав мене, чи часом моя мама не лікар?
– Та ні, вона вчителька, – засміялась я, і розповіла мамину історію з апендицитом.
– Виходить, нам всім пощастило, особливо Петрику. Я вже дякував мамі по телефону. До речі, як ти провела відпустку? Там весь Хандальськ говорить про твоє плавання. В сибірських селах люди, тим паче жінки, не купаються. А ти що виробляла?
– А у нас в Києві всі купаються. Та й комендант, слава Богу, цього мені не забороняв.
До кінця серпня всі поспішали викопати картоплю. У нас знову був хороший врожай, і ми раділи, що зможемо допомагати новокапкаринцям взимку.
Попереду була коротка осінь, за нею довга-довга зима. Скільки ж ще таких зим мені тут бути? Роки йшли, а я ще хотіла вчитися. Єдина була у мене мрія – закінчити інститут. Спочатку інститут, а тоді вже сім'я. Це ж річ серйозна, і нема чого комусь морочити голови, коли в думках лише навчання.
А тут несподівано у мене з'явився залицяльник. Побував якось на прийомі і зачастив. Стас, поляк із Західної України. Та щось говірка у нього не польська і не західноукраїнська була, так вставляв іноді то польське, то українське слівце. Жив і працював у Новій Капкарі. Веселий, балакучий, моторний. В засланні, а мав мотоцикл, яким приїздив до нас, псуючи своїм оглушливим мотором одвічну тишу тайги. Роззнайомився з мамою, намагався залучити її на свій бік, тому ще з порога починав:
– Віра Йосипівна, скажіть, ну чим я не наречений?! Все вмію робити: готувати, прати, прибирати і, головне, гроші заробляти. Та я ж просто подарунок молодій хазяйці! Скажіть це Оксані, вона ж цього не розуміє!
Та мені цей Стас зовсім не подобався. Всерйоз його не сприймала, все перетворювала на жарт.
Якось в обідню пору поштарка принесла листа від… Георгія. Чому лист? Ми ж не листувалися – бачились кожного разу, коли я бувала в Довгому Мості.
Георгій дуже мені подобався – старший, розумний, начитаний. Десять років арешту провів у Московській шарашці, де разом з Борисом Васильовичем працював у сфері атомної енергетики. Разом з ним потрапив і в заслання. А тут була лише одна робота – лісоповал. Ось і написали вони прохання, щоб їх направили працювати за спеціальністю туди, де вони принесуть значно більше користі. Нарешті прийшла відповідь: через три дні їх забирали в Абакан. Тому Георгій написав мені листа, кликав, щоб прийшла і ми вирішили, як бути. Подивилася на дату – та це ж сьогодні минає третій день!
Виявляється, поштарка два дні не ходила в Довгий Міст, бо натерла ногу, а до мене не зверталася, і я не знала про це. Я негайно кинулась в Довгий Міст. Та як не поспішала, як не вкорочувала дорогу стежками, а подекуди навпростець, навмання тайгою, прибігла лише о шостій годині, вони ж поїхали о четвертій. Георгій затримував конвой, просив зачекати, думав – прийду. Єлизавета Володимирівна казала, що вони всі хвилювалися, а Георгій місця собі не знаходив. Та я ж не знала. І з Борисом Васильовичем не попрощалася…
Десь тижні через два прийшов лист вже з Абакану. Георгій кликав приїхати. Я розгубилася. Ми ж не поговорили відверто, не домовилися ні про що. А як же мама, робота, інститут? Я маю роботу, дах над головою, ні від кого не залежу, та й мамусі тут добре. А Георгій у листі ні слова не сказав про мою маму. Я ж тепер ніде і ніколи її не залишу. Може, це знак долі, що ми не встигли побачитися перед від'їздом?
Добре все зваживши, я зрозуміла, що не наважилась би вийти заміж за Георгія. Я все ще мріяла про героя-українця, який зі зброєю в руках виконував би клятву "здобути свою державу Україну, або загинути у боротьбі за неї". Мріяла про таких, як Богдан Хоткевич та Іванко. І хоча я заборонила собі про них навіть згадувати, серце не корилося моїй волі.
"Прощавай, Георгію, син російського народу. Щастя тобі й свободи у твоїй любій Батьківщині, яка так жорстоко вчинила з тобою. За ті знання і роботу у неволі, які десять років приносили їй велику користь, вона віддячила тобі довічним засланням", – написала я в прощальному листі.
Якось ніби раптово, бо так рано ніхто ще не очікував, у перших числах вересня випав сніг. Йшов безперестанку три доби – насилу відкопалися. Раніше завжди раділа снігові, та зараз чомусь все стало так байдуже…
А тут ще й Єлизаветі Володимирівні дали нарешті дозвіл переїхати в заслання до чоловіка (в Середню Азію). Коли прощалися, обидві плакали.
Я і раділа за неї, і журилася, що немає вже нашої компанії. Опустів для мене Довгий Міст. Залишилася одна старенька Марія Адольфівна. Мама запропонувала їй пожити взимку у нас, але та не захотіла покидати свою хатинку, збудовану руками її сина.
Залишилися, правда, колеги, з якими іноді зустрічалися в лікарні, здаючи квартальні, піврічні й річні звіти. Декому я навіть допомагала з написанням цих звітів.
При спілкуванні з Михайлом намагалась бути обережною, бо я знала, що він закоханий в мене, а я ж не хотіла даремно подавати йому надії, для мене він залишався лише другом. Микола, студент-медик із Запоріжжя, який познайомив мене з Іванком, чомусь зовсім мені не подобався. Українець, а ніколи не розмовляв рідною мовою.
– Забув, – казав.
– Так згадай! – наполягала я.
– А для чого?
От таким був цей Микола.
Аби вкрай не захандрити, треба було щось робити, а не сидіти склавши руки. Я задумала поїхати до Красноярська і дізнатися про навчання у медінституті. Сподівалася, мріяла, надіялась, що мені пощастить…
ЧАСТИНА ШОСТА
-1-
Твердо вирішивши шукати способи продовжити навчання, я відправила лист у медінститут Красноярська. Однак відповідь не прийшла. Очевидно, треба було самій потрапити до Красноярська і все там з'ясувати.
Порадилася з Борисом Вахтанговичем, і він підказав вихід: попроситися на консультацію до окуліста в Красноярськ. Негайно написала заяву до райвідділу МВС і, на диво, отримала дозвіл.
До Канська їхали автобусом. Два конвоїри супроводжували мене і ще одного спецпереселенця. Цей немолодий чоловік, сивий, у старій латаній тілогрійці, в стоптаних черевиках з обмотками, латаних штанях, з невеличким вузликом у руках мав такий жалюгідний вигляд, що мені зробилося якось незручно за своє зимове пальто з цигейковим комірцем, хутряної вушанки і білі катанки.
Хотілося з ним заговорити, підбадьорити.
– Ви куди їдете? – нічого розумнішого запитати я не придумала.
Чоловік глянув на мене злякано, вуст не розтулив, а в його очах з'явилися сльози.
– Це не твоя справа, куди його везуть і за що. Помовчи краще, – грубо обірвав конвоїр.
Їхали довго, нудно. Вікна в автобусі замерзли, пасажири мовчали, насторожено поглядали на нас. Мабуть, неприємно було їм їхати з в'язнями під конвоєм.
Поки добралися до Канська, вже зовсім стемніло. Далі нам потрібно було пересісти на поїзд до Красноярська. Коли зайшли в приміщення вокзалу, відпросилася до туалету, де з підкладки пальто вийняла 25 карбованців, завернула в носовичок і затисла в руці. Я ще в автобусі вирішила якось допомогти своєму попутчику. Він був таким пригніченим, нещасним. Дивилась на нього, і краялося серце – згадала батька, якому теж вже далеко за п'ятдесят, мабуть, і він там, в зоні, виглядав не краще…
Один з конвоїрів пішов шукати буфет, другий дивився розклад потягів, повернувшись до нас спиною. Я швиденько підійшла до старого, взяла його руку і вклала в неї носовичок з грошима.
– Це вам, це ваше, сховайте, – прошепотіла, стиснувши його кулак, і швидко відійшла.
Старший конвоїр об'явив, що наш поїзд буде лише о другій ночі. Весь цей час конвоїри по одному відлучалися то до буфету, то палити. Поверталися розчервонілі, веселі – очевидно, випивали. Я дала їм гроші і попросила купити в буфеті три бутерброди з ковбасою. Два простягнула старому. Побачивши, як жадібно він їх їв, облизував пальці, збирав крихти, не витримала:
– Будь ласка, відведіть і нас до буфету, – попросила конвоїрів.
– Та ж у старого, мабуть, і грошей немає.
– Я, я заплачу, – поспішно сказала я, щоб старий не розповів про ті 25 карбованців, бо могли забрати, вже добре знала про таке.
У буфеті собі взяла пельмені, а старому – дві порції картоплі з котлетою, теж пельмені, чаю і хліба. Коли він дякував, голос тремтів, а в очах стояли сльози. Намагався поцілувати руку, та я не дала.
– Що ви, що! Розкажіть краще про себе.
– Я історик, викладав у Петербурзькій воєнній академії. Відсидів у таборі вже дванадцять років, а в засланні, в Покотеєво, пробув усього один тиждень, та от знову викликають до Москви.
– Може звільнять? – хотіла підбадьорити його.
– Та де там. Мабуть, вже вкотре вимагатимуть називати "спільників-шпигунів".
Тут підійшов наш конвоїр:
– Годуєш, дурна. Він що, родич тобі?
– Так, ми з однієї сім'ї – сім'ї арештантів, ворогів народу, – відповіла з викликом.
– Краще помовчи, чи знову в зону захотіла?
Поки в залі чекали поїзда, старший конвоїр підсів до мене, почав розпитувати (випивши, став говіркий), довелося відповідати.