Він не доторкнувся до неї, не взяв її за руку, не глянув їй у вічі привітно. Ганя почувала, що він її не так любить, як було колись передніше, що вона йому неуподобною стала. Вона ледве вдержала сльози за обідом, їла через силу, щоб не виявити своєї печалі та скорботи перед чоловіком.
Не довго барилася Зося. Через день вона знов приїхала з Теодозею до Серединських. Знайшовся на фабриці в Кам'яному якийсь німчик і, здавшись на прохання Ясеве, взявся вчити дам їздити верхи. Дами приїжджали в довгих сукнях, вчились їздити на коні, гуляли з Ясем по полях, по гаях, а ввечері вертались до Серединських, пили чай, а часом і вечеряли. Ганя, задавивши в собі печаль та тугу, мусила приймати їх за гостей, мусила бути веселою, розмовляти з ними. Вона була б ладна й прихилитись до їх, якби серце змогло йти проти своєї вдачі, аби тільки догодити Ясеві, аби тільки він не кричав, не сердився.
— Чом ви не приїдете до нашої бідної хатини? — питала в Гані Зося.
— Дитина моя слабувала й досі, — одказала Ганя і сказала правду.
— Швидко день мого народіння, — натякала Зося, — я буду мати сміливість просити вас і вашого мужа до себе в гості.
— Спасибі! приїду, як буду жива та здорова. Настав день того народіння. Такі дні Зося вигадувала ще в Києві, щоб мати будлі-яку причину заводити в себе бенкети. Вона тоді празникувала навіть іменини свого батька, день народіння Леміщихи й Лемішки. Зося прислала звечора до Гані позичити всякого посуду.
— Щось велике задумують Лемішковські, — промовила Ганя до Яся.
— Та вона людина бувала, зуміє людей прийняти. Я послав їй з оранжереї усякових квіток.
— Де ж вона грошей набере? — спитала Ганя. — Я бачила їх бідність, бачила їх хазяйство. Потягти навряд чи є з чого!
— Дай ти мені спокій з тим хазяйством! — одказав Ясь.
Ганя замовкла.
Поїхали вони до Лемішковських ще завидна, зарані. Така була в їх умова з Зосею. Ганя ввійшла в економський дім і не пізнала Тхорівської економії всередині. Передніша бідна обстава покоїв неначе тільки снилась Гані. Тепер у вікнах блищали нові шибки. В світлиці стояла нова мебіль, правда, не дорога, але гарненька, крита рожевою вовняною матерією. На столі збоку стояло дзеркало, Ясів подарунок, а в кутку на невеличкому столикові стояв чималий фотографічний портрет Зосі, де вона стояла гордо й прямо, поклавши одну руку на клавіші фортеп'яна. Кругом портрета обвивався вінок з живих тепличних дорогих квіток. Коло столика стояло два вазони китайської рожі саме в цвіту. Через усю світлицю прослався новий килимок і тягся через другі кімнати до Зосиної спочивальні. Вікна були позавішувані плетеними тонкими завісами.
Цікавість потягла Ганю і до других кімнат. Хазяйка вела її, все показувала, всім хвалилася. Все було в покоях новеньке, свіже. Ганя заглянула в спочивальню. Та кімната була обклеєна такими самими шпалерами, які були в її спочивальні. Над Зосиним ліжком висів достоту такий самий килим, як над її ліжком: по білому полі букет розкішних червоних троянд в листу серед килима. Коло вікна стояв круглий столичок, гарний, як цяцька, і достоту такий самий, який був у Гані, що сам Ясь привіз недавно з Одеси.
— Як вам подобається килимок? — спитала Зося. — Правда, гарненький?
Ганя почувала, що її ноги слабшають, що її серце мліє, що в вухах задзвеніло. Вона присіла на стільці. І вже вона й не слухала того, що їй оповідала Зося. Вона не зводила очей з килима, з вінка троянд, що розсипалися по білому полі килима. По цій обставі вона прочитала, ніби по розгорнутій книзі, все і все зрозуміла.
Вернулась вона до світлиці з блідим лицем, з смутним видом. Ніхто не знав тому причини, окрім, може, Яся та Зосі. Але їм про Ганю було байдуже. Зося переходила од гостя до гостя, вертілась по гостинній, сміялась, жартувала і таки справді розвеселяла товариство.
Почали з'їжджатись гості. Зося, по своєму давньому звичаю, була з візитами у деяких сусідніх дідичів і запрошувала їх до себе. Але не багато значних панків поквапилось приїхати до неї в гості. З сім'ями поприїжджали все економи та все бідненькі. З дідичів приїхало кільки нежонатих старих, лисих кавалерів.
Зося, Теодозя і мала дочка були убрані в коротенькі літні сукні, ніби підбираючись під сезон, під натуру, що саме вбралась в зелений лист. В їх постатях, в їх уборах було щось трохи комедіантське, навіть чудернацьке. Ставши серед світлиці, Зося обвела всіх рукою і промовила трохи ораторським вивченим тоном ніби промову:
— Я мала од бога велике щастя вперше побачити світ в його усій літній красі, в зеленому листу, в квітках, під синім небом пізньої весни. Прошу ж якнайласкавіше моїх милих гостей напитись чаю в зеленім саду, під стелею зеленого гілля, під ясним небом.
Зося склонилась до всіх і подала руку Ясеві. Другі гості попарувались і пішли в садок слідком за Зосею. Яким, прибраний, причесаний і дуже загорілий, дивився на це все, як на дивовижу. І він потягся за другими.
Садок розіслався попід невисокою спадистою горою і був, справді, гарний з густими вишниками з старим гіллястим деревом, з зеленою травою. Зося повела гостей вгору між двома рядками старих груш. На горбі починався вже ліс з зеленою ліщиною, берестами, грабами й липками. Гості йшли по давній дорозі, котра вже густо заросла шпоришем та подорожником. На самім шпилі, з-за густих кущів, щось несподівано зашелестіло. Коли це одразу за деревом в гущавині вдарили музики і почали грати якусь італійську мелодію. Потайні, несподівані музики, очевидячки, були сюрприз для гостей. Всі зглянулись, всі осміхнулись, всім, очевидячки, було приємно. Зося переглядалась з Теодозею, і очі їх аж заграли. Коли через кільки ступенів знов щось зашелестіло між кущами. З-за кущів висунулась кобиляча голова, а потім на стежку стрибонула і ціла хамулувата та миршава коняка, спутана залізним путом. Вона заступила гостям стежку, скакала собі поволі вперед, одкидаючи задні нога і махаючи хвостом. Компанія мусила спинитись, а потім, при гуках музик і брязканні залізного пута, мусила обійти коняку, ніби велику персону. Паничі сміялись у рукав. Зося почервоніла. Це вже був і для неї самої сюрприз.
З шпиля швидко всі зійшли наниз. Місцина була дуже гарна. Нанизу був ставок, понад ставком на низині знов густо ріс садок. Край берега зеленіла свіжа трава та осока. Під густими грушами гості побачили столи, заслані білими обрусами. Коло столів з-за густих вишень знов почулись музики: грали веселого марша. Підучені жидки перебігли з гори і стріли гостей маршем коло столів.
— Що це в вас за музичний садок? Чи дерева в вас грають, чи що? — жартував один лисий панич з Зосею. Другі гості охали, дивувались, і всі загалом вихвалювали Зосю господиню.
Слуги подали на столи самовари. Все знаряддя до чаю на столах було вже налагожено; Зося з Теодозею, зелені, мов русалки, що повилазили на берег, наливали чай і подавали гостям. Всі дуже церемонно сиділи коло столів, як москалі на муштрі. Жиди грали за кущами. Зося з Теодозею вештались розчервонівшись.
— Ніколи не забуду я того гуляння в Варшаві в одного графа, — почала Теодозя. — Я була в його домі на службі. Чи поймете віри, п'ять оркестрів гриміло, поховавшись поза кущами!
— Нащо вам в Варшаві! — обізвалась Зося. — Я ніколи не забуду, як один мій знайомий генерал в Києві зробив для мене сюрприз у цей самий день, в свойому саду. Чи пам'ятаєш, Якиме?
Яким дивився на неї, ламаючи собі голову і згадуючи, у якого він там генерала гуляв у саду, і не пригадав-таки того генерала.
Гості пили чай і вдавали, ніби вони справдішні чималі пани, ніби вони говорять дуже поважні речі; а справді вони розмовляли про погоду та негоду, а лисі паничі підпускали на вухо Теодозі таких компліментів, що аж її ніс почервонів. З-за тину, з-за кущів виглядали діти, хлопці, дівчатка-няньки, у котрих на шиї сиділи малісінькі дітки, обнявши їх шию ніжками й ручками. Зося вхопила з стола бубличків, полетіла до тину і почала їх роздавати дітям. Деякі брали, а деякі не брали і тікали од тину.
— Чисті дикуни, а не люди! — сміялась Зося, вертаючись бігцем до столу.
Швидко з дітьми понаходили з кутка собаки і, зачувши хліб, посідали недалеко од гостей, дивлячись на стіл. Коли це з-за кущів ліщини знов щось зашелестіло за спинами гостей. Всі обернулись з переполоху назад. Всім здалось, що знов вискочить з ліса коняка в путі, але всі помилились, бо з кущів вистромила рило здорова чорна свиня, нюхала на повітрі, а за нею з кущів посипались, як зайці, поросята. Всі зареготались. Перелякані поросята кинулись прожогом під ноги гостям, а їх мати, сполохана несподіванкою, кинулась прожогом і звалила пару стільців. Всі схопились з місця і реготались. Зося почервоніла, як жар, а Яким реготався, аж за боки брався з того сюрприза.
Гості заспокоїлись і випили чай. Зося знов просила гостей на легку закуску. Всі встали і, церемонно побравшись парами, пішли за Зосею. Знов жиди затріщали й зарипіли за кущами на трубах і скрипках, як колись давно коло стін Єрихона. То був знак, що там треба опинитись. Швидко всі примітили між вишнями гульбище — ніби катрагу без стінок на стовпчиках. Там стояли столички з ласощами, з ягодами, з варенням. Зося вскочила туди, ніби серна, в просила дам до столиків.
Тільки тут якось обійшлося без домашнього звіра, хоч і видко було в катразі сліди, де кублились кури і квочки з курчатами.
Настав вечір. Надворі вже попоночіло. Зося повела гостей до дома. Всі вийшли на шпиль і стали, щоб надивитись на гарний захід, що жеврів над гаєм, над ставком. Коли це над ставком щось луснуло, тріснуло, блиснуло, і з'явився синенький димок. Всі звернули увагу і чогось ждали. Швидко гості побачили, що над водою знов щось тріснуло, блиснуло і, скочивши раз по воді, згасло і ніби пірнуло й потонуло. Зося просила одного панича з фабрики наробити ракет і забавити гостей. Панич був теж чваньковитий і обіцяв Зосі наробити таких фейєрверків, яких не видано і в Варшаві. Одначе ракети не вдалися. Остання тільки бовтнула в воду і сполохала з півкопи жаб, котрі плигнули з куп'я в ставок.
Гості вернулись до господи. Світлиця була вже прибрана по-бальному. Почались танці. Всі веселились, всі бавились; одним одна Ганя сиділа, як нежива.