На лівому березі довгі дерев'яні бараки, на правому непоказні хатини, з неогородженими лисими подвір'ями. Свійські собаки привітали суденце заливчастим гавканням. Катер турботливо притерся шинами до дерев'яного причалу; подорож скінчилася.
Школа, до якої направили маму, займала три дерев'яних будинки на березі моря. На ґаночку одного з них їх зустріла миловидна жінка.
— Я — Валентина Пилипівна, завуч школи. Ми вже хвилюємося: тиждень, як розпочався навчальний рік, а ми все без директора. А зранку зателефонували з облвно, сказали, що ви вже в дорозі. Так що вітаю на РКЗ—65.
— Хто ж думав, що подорож так затягнеться, — виправдалася мама.
Валентина Пилипівна провела прибульців до будиночка на два входи і показала житло. Кімната з двома вікнами; три ліжка, стіл, три стільця і вішалка для одежі; праворуч від дверей — кухонька з грубою, столом і умивальником.
— До вашого приїзду зробили ремонт; я наказувала красити грубу олійною фарбою, а вони мали лише нітратну.Тож, вибачайте, що трішечки смердить. Пара днів, і вона вивітриться. Дрова візьмете з мого стосу, вам завтра завезуть. Я живу через стіну: якщо щось знадобиться, стукайте, не соромтеся. Ледь не забулася: ось я насмажила картоплі і заварила чаю: вечеряйте і відпочивайте.
Завучка пішла, Павлик розпалив грубу, і нітрофарба засмерділа на повну.
Повечеряли. Наташа прийнялася розбирати речі, Павлик наносив води з колодязя, що був неподалік, майже біля самого ґаночка. У тазу, який він припер з України, мама попрала необхідне, і взялася мити підлогу. Вона перебувала у дивно-піднесеному настрої: тихесенько, під ніс, мугикала "Інтернаціонал". Діти переглянулися: добра прикмета!
Субота і неділя пішли на первісне облаштування. У шкільного сторожа, що мешкав аж за третьою протокою, придбали тридцять відер картоплі; копали її тут без лопати: просто витягували з піску за баділля. Бульби спустили у неглибокий льох, що знайшовся у кухні під лядою. Конячкою їм підвезли пиляні колоди; Павлик наколов і склав власний стіс дров.
Зустріч з новими однокласниками Павка смакував усю довгу подорож. Смакував, як втре носа місцевим хлоп'ятам і стане серед них беззаперечним авторитетом. А що? З якого боку не глянь, він того заслуговує. По-перше — спорт. Ще до школи вони на вулиці з ранку до вечора босоніж грали у футбол, а коли Вітьок Затятий роздобув книжку про Івана Піддубного з ілюстраціями, захопилися боротьбою. Килимом слугував плаский берег Єзучі (насправді торф'яне болото, вкрите товстим шаром м'якого і пружного дерну). Боролися по-усякому: кожен із кожним, або два на два, або йтроє проти одного. Пізніше Ладько Довгов'яз із Ярмаркової заразив гурт акробатикою, навіть навчив крутити сальто. Коли ж після шостого класу влітку у місті відкрилася дитяча спортивна школа, Павка записався на гімнастику.
— Наполегливі обов'язково потраплять на Олімпійські ігри, а якщо й ні, то здобудуть міцні м'язи і ефектну статуру, — заохочував тренер Кім Юхимович Вассерман.
У секції Павка навчився робити на перекладині скльопку, стійку на брусах і перестрибувати коня. Після сьомого Дідок із Сеником змайстрували із сталевого прута і відпрацьованих шківів, які сперли з торфорозробки, штангу, і компанія захопилася важкою атлетикою. Попервах кілограми приростали щоденно, і Вітько підрахував, що таким темпами вони проб'ються на Олімпійські Ігри в Римі.
— Аркадію Воробйову, щоб стати чемпіоном вистачило чотирьох років, а чим ми гірші? — аргументував він.
Коли ж у спортшколі відкрилася секція боксу, всі кинулися туди. Тренер Борис Алтанець, показавши хлопчакам, як сильніше бити по мішках, без зволікань звів їх у спаринги. Павці випав Вітько, взяти верх над яким було неможливо. Одного разу Павка на три дні втратив зір і поцікавився:
— Вітю, скажи чесно, я тебе хоч раз ушкварив по-справжньому?
— Ще ж як! І не раз. Особливо зустрічним правим. Мені пощастило, що раунд скінчився.
Спорт спортом, а Павка ще сподівався першенствувати розумово. Йому вистачало раз вислухати учителя, щоб назавтра, не готуючись, відповісти на п'ятірку; він перечитав усі книжки міської бібліотеки і цікаво їх переказував; із дорослими грав на рівних у шахи, як і в карти. А малювання? А одеський досвід? Безсумнівно, в нього закохається перша красуня класу!
Павка узрів її відразу: зеленоока дівчина на першій парті у коричневій шкільній сукні, білому фартуху з білим крохмаленим комірцем і пишними червоними бантами поза вухами. Красуня зиркнула з-під пухнастих вій, порожевіла, нахилилася над зошитом і стала швидко-швидко щось писати.
— Сідай до мене! — запросив Павку стрункий хлопець у відпрасованих кльошах і флотському бушлаті поверх тільняшки. Блиснувши золотою фіксою, красунчик відрекомендувався: — Абрамов Ігор, і мені вже сімнадцять.
Ігор голився по-дорослому, і від нього різко пахло одеколоном.
— Сподобалася Зінка? Наша відмінниця. Гонориста кралечка! Цим літом я таки позбавив її дівочості. Давно зуб точив. На День рибалки ми всім класом влаштували гулянку на природі. На чотирьох човнах попливли протокою аж до самого лісу, а там смажили шашлики. Зінка випила пів-стакану спирту і сп'яніла в дупель. А я ж тут як тут! Повів у кущі, до найближчої копиці, начебто відпочити, а вона й не пручалася. Незайманка. Відтоді задерла носа, робить вигляд, що нічого між нами не сталося, і зі мною не розмовляє. А як ти: вже злягався хоча б з одною? Займися Зінкою: ти їй сподобався.
Щоб якось оговтатись від шоку, завданого досвідченим Ігорем, Павка ухопився малювати: зобразив у зошиті каравелу Колумба. Трищоглова красуня з зухвалим бугшпритом і величезним хрестом на грот-вітрилі привела Ігоря у захват: він марив морем.
— Щоліта я виходжу з татом рибалити з кунгасу; мене й у військкоматі записали у підводники. Ось закінчу школу, відслужу чотири роки і влаштуюсь на торговий флот. А то наші цяці. Їх у настроє: Зінка, Лідка і Файка.
Опісля крейсера "Варяг" Павка накидав карикатуру: клишонога, худосочна жінка, з невміру роззявленим ротом, тримала напереваги указку: неначе збиралася нею когось вколоти.
— Швабра! — захоплено прошепотів Ігор і пустив малюнок по класу. — "Шваброю" ми кличемо історичку Валентину Михайлівну, — розтлумачив він.
— Копія — Швабра, — схвально відізвався ясноокий хлопець із сусідньої парти, у товстому самов'язаному светрі і представився: — Мишко Княжий.
Історичку явно не любили. Малюнок блукав класом, аж поки не загубився. Пізніше з'ясувалося, що його поцупила Зінка. Мабуть, на зло тим двом, які щойно її обговорили, вона нишком передала малюнок учительці. Та не подала виду, і Павка не міг навіть здогадатися, яким боком йому вийде та карикатура. У перерві він познайомився з рештою хлопців, яких загалом налічувалося дев'ятеро. Окрім Княжого, всі як один, — у справжніх матроських бушлатах з олов'яними ґудзиками. Павка аж засоромився своєї конотопської комбінованої піжами, яку на заказ зшила сусідка по двору тьотя Фаня.
— Підеш на полювання? — зненацька запитав Мишко.
Найближчої суботи, гаряче натопивши грубу, Павка переправився поромом до Мишкової хати. Селище РКЗ65 розлягалося на берегах трьох паралельних протік, які тягнулися від Усть-Камчатська і до самих сопок, що синіли на обрії. Непоказні дерев'яні будинки ліпилися до їхніх берегів, дворами до води. З берега на берег мешканці переправлялися або на власних човнах, або на невеличких поромах, що приводилися в рух ручною тягою. Павка підхопив обшмульгану дерев'яну ключку, зачепився нею за дріт, протягнутий поміж берегів, і щосили гачив у такт з іншими пасажирами. Мишко вже налаштував хиткий човник, усадив в нього нового друга і, посміхнувшись, запитав: — Веслувати вмієш?
— Авжеж, — запевнив Павло, хоча насправді гребти двома веслами, сидячи задом до носа йому ще не приходилось. Весла не слухалися: то занурювалися під самий човен, то вихоплювалися з води і задиралися в небо. Мишко сидів собі на кормі, не подавав виду і, як справжній стерничий, уважно вдивлявся в далину. За веслами Павка протримався якусь годину. Спершу заболіли його мозолисті від гімнастичних вправ долоні, але він терпів; коли ж вони стерлися до крові, здався.
— Співчуваю, але поки не наб'єш суцільну корку, гребти не навчишся, — заспокоїв друг, показавши свої руки, тверді, як підошви кирзового чобота.
Діставшись місця, Мишко прив'язав човен до корча, і вони перейшли на густо зарослий чагарниками берег третьої протоки.
— Ось твоя рушниця. При ходьбі тримай її дулом в землю; ось, як я. Заряди і спробуй разок у небо, — Мишко вручив напарнику довжелезну одностволку.
Павка вставив набій і натиснув на гачок; постріл йому не сподобався.
— Ну, як?
— Занадто гучно. І боляче у плече.
— Звісно, не рогатка. Я, коли пакую набої, пороху не жалію. Отут ми й заночуємо.
Мишко з розгону пурнув у невисоку копицю сіна:
— Не соромся: це моє сіно, я накосив його для корови. Он там — теж моя копиця, а ту, що подалі, не займатимемо: її склав татко.
Поки Павка збирав хмиз, Мишко спустив на воду півтора десятка дерев'яних качок.
— Ми полюємо на чучела. Оце летять качки в небі і бачать своїх, які вже відпочивають. Вони безбоязно сідають, а ми з рушницями вже тут. Стріляй у середину зграї: якусь та вцілиш.
Мишко розклав вечерю. Мати поклала йому духмяного домашнього хліба, червоної риби власного засолу, вареної картоплі і сала. Сало тхнуло рибою.
— Звикай: тут свиней годують рибою.
Багаття розжарилося; тихий плескіт води і глибоке зоряне небо нагадали Павці рибальські ночівлі на Сеймі.
— Ми теж з України. Нас переселили, коли мені не було й двох років. Запам'ятав лише довгу дорогу, і як мати плакала. Взагалі ж я зрівнюю себе з Печоріним: так само розчарований у житті, особливо в жінках. У сьомому класі я дружив із Зінкою. Ми разом готували уроки і займалися у драматичному гуртку. Я грав Печоріна, а вона — княжну Мері. Я тоді закохався по-справжньому, а вона мене не підпускала. Аж ось, цим літом, зляглася з Ігорем... А у тебе була дівчина?
— Ні. Вдома я хотів дружити з Ніною. У нашому в класі вона — найвродливіша. Тато у неї — полковник, і вона вдягається в усе німецьке. Якось підійшов до мене Владик Кравець і запропонував піти разом з ним на побачення. Начебто прийдуть Ніна з Анфісою.