Ніхто, звичайно, як слід не тямив (так само, як і дирекція), у чому суть тих бригад, однак указівки є вказівки — і нічого тут ламати голову. Муністична так муністична – най і так.
Якось уже так виходило Обормотам, що куди б вони не дибали, обов'язково потрапляли в якусь історію. Чи то вже їх життя було таким примхливим, чи що, але пригоди на них сипалися за пригодами. Усі їх сподівання мирно і тихо вивчити робітниче питання в Новочеркаську розвіялися одного чудового дня, коли раптом місто закрутилось в якомусь незрозумілому вихорі*. Ніхто не міг дібрати, який ґедзь укусив новочеркасців і чому вкусив, і в яке саме місце вкусив? Але то був настільки незаперечний факт, що дослідженням цього питання навіть зайнялися відповідні науково-дослідні інститути Академії Наук. Невідомо, чи відшукали, глибокодумні вчені таємного збудника психозу – в аннали історії трапили лише самі факти, позбавлені будь-якої аналізи.
Обормоти, як завжди, стояли біля верстатів, як раптом влетів якийсь злий дух і загорлав:
– Кидай роботу! наших б'ють!
Здається, цього було досить, щоб усі гуртом подерли на вулицю бити тих, хто бив "наших". У кожного свербіли кулаки, і кожному кортіло вмолотити по чиїхось зубах. А на вулицях точилося неймовірне: дзенькало скло, бахкали постріли, летіли в усі боки зуби, каміння і ще якісь предмети, щось десь стугоніло, щось падало, – і все це покривали сирени пожежних машин. А над будинками спливало чорне, кіптяве полум'я і, граючись, лизало сіре небо.
Обормоти опинилися в самій гущі народу. Зрозуміти що-небудь була марна справа. Але оскільки гегемон, вийшовши на вулицю, творив історію, то не залишились осторонь і Обормоти. Вони теж хотіли творити історію. Хоч як-небудь, а творити.
– Власне, у чім справа? – зробили вони спробу розібратися в ситуації.
– Справа в тім, що треба бити, – відказав якийсь покритий кіптявою коваль.
Вважаючи, що то досить переконливий аргумент, Обормоти, щоб не відставати від інших і, так би мовити, не підвести "своїх" – теж, засукавши рукави, кинулися в бійку. Якщо робітники молотили якогось мусора – вони й собі піддавали гарту. Якщо натовп бив вітрини "Гастроному" – вони теж гаратали туди каміння. Якщо колошматили якесь начальство – вони не відставали. Чому треба було бити саме начальство, міліціонерів і вітрини, – ніхто до ладу цього не знав, але били, лупили і відводили душу. Очевидно, така вже людська природа, щоб інколи давати волю почуттям. І, очевидно, саме цим і пояснюються всі революції минулого, й сучасного. Мабуть, щоб відвести душу, англійці користуються глиняними фігурками, які в пароксизмі гніву розбивають до підлоги. Оскільки, в Країні Чудес ніхто не додумався до того, щоб забезпечити населення такими цяцьками, то громадяни трощили щось більш поважне і масивне, як, наприклад, статуї вождів, або чинили так, як чинили в Новочеркаську. Звичайно, таке безборонне биття міліцейських фізіономій і гастрономних вітрин довго тривати не могло.
Скоро на вулицях з'явилися солдати місцевого гарнізону. Очевидно, це хлопці були дуже свідомі й відмінники політичної та бойової підготовки, бо всяка спроба з боку натовпу апелювати до їх громадянської свідомости наштовхувалася на стіну цілковитого нерозуміння. Новочеркасцям явно не вистачало промовця типу Ґамбетти, Троцького чи Остапа Бендера, який палким словом звалив би цю кляту стіну.
Якщо спочатку солдати диркали з автоматів тільки в повітря, то надалі почали виявляти таку агресивність, яка нікому не могла сподобатись.
– Гей ви! – закричали з натовпу. – Киньте ті забавки, заки вам шиї не натовкли. Цицьку ще мамину не досмоктали.
Чомусь ніщо так не ображає безвусого юнака, як те, що він ще не досмоктав цицьку. Спробуйте, скажіть – і дістанете по зубах. Почувши таку люту образу, солдати покрили натовп триповерховим матом, мабуть, щоб показати своє мужське обличчя, і, мабуть, з тої причини дехто знов диркнув з автомата, та так невдало, що, якійсь грудастій молодиці відстрелив один сосок. Якщо колись хробак на панцернику "Потьомкін" ледве не загубив імперію*, то тепер один жіночий сосок ледве не загубив Новочеркаськ, а може, й... не будемо, однак, гадати. Досить сказати, що опасиста молодиця заголосила, мов бозна-що втратила.
– Ах ти... (тут крапки)... щоб тебе... (тут теж крапки)... та я... (і тут крапки). Ой, людоньки! як же я тепер з такою цицькою житиму?! Спаскудив! знівечив! о Господи! та я ж тебе!..
З тими словами розгнівана молодиця вискочила з натовпу.
– Тітонько, не підходьте, бо стрілятиму. Не підходьте, ну! – розгублено лопотів парубійко, озираючись на всі боки.
– На, на, стріляй! – задерла та у відповідь спідницю. – Я тебе зараз так устрелю, що мати не впізнає, паскуда ти соплива!
І висмикнувши в ошелешеного солдата автомат, вона затисла молодика між коліна і відколошматила автоматом по... ну, по чому того не так давно колошматила мамця.
–Ой-ой-ой! – заверещав за старою пам'яттю той. – Не буду! єй-єй
Натовп зареготав, а посоромлений солдат ганебно залишив поле бою під градом гнилих помідорів.
Чи треба казати, що молодиця з відірваним соском так піднесла дух новочеркасців, що все враз кинулося готуватися до бою з гарнізоном, який, безперечно, розпочне черговий наступ. Не маючи вогнепальної зброї, новочеркасці готували все, що тільки можна було використати як ерзац-озброєння: кавуни, дині, гарбузи, вазони, відра з помиями, пляшки з вапном, цеглини, окріп, старі галоші. Хтось навіть приготував на підвіконні всі шістдесят томів країнчудесівської великої енциклопедії. Дітвора робила рогатки і збирала камінчики. Більш винахідливі запасалися дустом. Місцеві асенізатори викотили десять автоцистерн, заповнених по саму горловину фекаліями.
Усе промовляло про те, що бій мав бути гострим. Дебела молодиця, яка втратила сосок, гасала по місту, підбурюючи одних і підбадьорюючи інших. Вона вимахувала руками і кричала, що помститься аж-аж.
Коли в казармах стало відомо, як привселюдно натовкли зад їх побратимові, солдати висипали на пляц і, поцілувавши полковий прапор, заприсяглися ліпше вмерти стоячи, ніж упасти перед бабою навколішки. Офіцери з ентузіазмом повели взводи, роти і батальйони на приступ. Проте основні сили противника обрали кутузовську тактику і відступали, заманюючи солдат усе далі, у той час як з верхніх поверхів на солдатські голови лилися помиї, падали кавуни, дині, гарбузи, пляшки з вапном і валилися важкі томи країнчудесівської енциклопедії. Основна сутичка відбулася на площі, де вилаштувалися десять асенізаційних цистерн зі шлангами, поставленими під кутом, мов на ракетній установці. Солдати йшли, не маючи жодного уявлення про характер активної оборони противника. Це вже було упущення полкової розвідки.
Підпустивши солдат на певну відстань, шофери включили компресори, і фонтани смердючої рідини вдарили по авангарду противника. Одночасно з усіх сторін запрацювали рогатки, і зверху посипався дуст. Цього було досить, щоб у страшній паніці полк відступив на вихідну позицію. Обормоти разом з усіма крикнули "ура!" і кинулися навздогін.
Командування дивізії було шоковане. Після цього над містом з'явилися вертольоти, і услід за цим загриміли на вулицях танки. Командир танкової частини, однак, був ліберал і не бажав загострення ситуації. Зупинивши колону біля площі, він вискочив з головного танка і наказав усім розійтися. Тоді з натовпу вийшов старенький учитель (мабуть, історик) і, майже копіюючи Мірабо, сказав:
– Ми прийшли сюди з волі народу і підемо звідси, лише скорившись силі танків*.
І всі скорилися силі танків, і розійшлися по домівках.
***
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ. Обормоти тікають до Станіслава, ночують на кладовищі і ведуть цікаву розмову з цвинтарним сторожем
Та не встигли новочеркасці розійтися по домівках, як над ними блиснув караючий меч правосуддя. Блиснув, – і населення міста враз зменшилося на кількасот чоловік.
– От що, хлопці, – сказали Обормотам не дуже голосно сивоусі заводські лекальники, – мажте п'яти – це найліпша вам порада. Бо знали ми і Ягоду, і Єжова*, і Берію, – добра згори не чекай. А новочеркаські мусори навряд чи забудуть, як їх товкли троє близнюків.
Діставши таку цінну пораду, Обормоти чемненько подякували, тихцем майнули в аеропорт і того ж дня були вже в Києві. Сварка з правосуддям не входила в їх розрахунки. Звичайно, країнчудесівське правосуддя не арґентинське, а все ж... Відомо, що протягом довжелезної людської історії правосуддя принесло більше зла, ніж усі злочинці, взяті разом. Виходячи з цього, Обормоти завжди і ставилися до правосуддя, якого б воно кольору не було, дещо недовірливо. Отже, змазавши, за порадою, п'яти, вони чкурнули з благословенної сторони Тихого Дону до каштанового Києва.
– Ой бля! – сплеснула руками Роза Шаланда, побачивши Обормотів. – Бідненькі ви мої Обормотики! Мажте п'яти звідсіля, поки не пізно, бо вчора по вас уже приходили.
Обормоти з того тільки роти роззявили. Оце так-так! Оперативність яка, га! Вони, звичайно, не знали, що розшукує їх Півтораівана, а не Тихий Дон. Так чи інакше, довелося Обормотам і звідси накивати п'ятами. Шаланда вивела їх городами, через лісок, на колію, і вони потопали до найближчої станції.
– Обормотики, – схлипнула прощаючись Шаланда, – що ж то з вами тепер буде? І що ви такого натворили, що за вами так бігають, га? Мабуть, з-за тої проклятої Арґентини. А новину чули? Немудрому дали по шиї*. Може, яке полегшення піде. Перебудьте десь якийсь час – перемелеться.
Зітхнули Обормоти, полапали Шаланду на прощання і пішли купувати квитки до Станіслава. Вже де-де, а там вони знайдуть тимчасовий притулок.
Приїхавши вночі, Обормоти, за звичкою, попростували до готелю, але, вчасно схаменувшись, попленталися по вулиці світ за очі. Біда! Навіть переспати ніде. Пленталися, пленталися Обормоти і допленталися до кладовища. Перезирнулися і зрозуміли один одного без слів: це те, що треба!. Спокійнішого в усіх відношеннях місця не знайдеш. Як казав Висоцький:
А на кладбище так спокойненько,
Так культурненько,
Исключительная благодать*.
Перелізли через огорожу і притулилися на гробках. Лежать, мов мерці, і у головах кожного – хрест. Лежать Обормоти, в небо дивляться і думу думають.