Як тепер вони? Що з ними сталося за цих троє літ?
Хлопці теж у дорозі. Одна, що зветься десятиліткою, кінчається, друга... Хіба знають випускники щось про неї,— ту дорогу, коли вона існує тільки в голубому мареві мрій та бажань?
Єдине лише можна сьогодні сказати з повною достовірністю: життєві шляхи колишніх шкільних друзів розійшлися. А втім, стежини школярські розбіглися ще в той важкий рік Юркової біди...
Учора роздавали атестати зрілості. Жорі Вчорашньому, як і Юркові Сагайдаку, не вистачало тільки по одній п'ятірці, щоб стати круглими відмінниками. У Вчорашнього вплелася четвірка з літератури, у Сагайдака — з математики. Юркові співчували, навіть жаліли, що так сталося. Жорці ж — ніхто. І він не виявив ніяких емоцій, одиноко пішов коридором, заклавши за спину руки та гордо несучи свою рожевощоку голову.
Юрко таки досяг свого — тепер лише дуже пильне око може помітити його кульгавість.
А от розгадати пташину мову він так і не зміг, хоч та таємниця природи і досі не дає йому спокою, нуртує уяву, штовхає на нові пошуки.
Кімната його вся завішана клітками із співочими птахами — чижі, коноплянки, кропив'янки, вільшанки, щиглі і ще якісь крилаті співаки з ранку й до ночі виповнюють своїми голосами Сагайдакове житло. Онисим подарував йому колись калинову сопілку, і тепер господар на тому нехитрому музичному інструменті все перемовляється із своїми непокірними вихованцями.
А в шафі кілька полиць зайнято бобінами магнітофонної стрічки, і на кожній запис мови котрогось із птахів — то спів у радості та щасті, то крик болю чи гніву...
Цієї весни трапився з Юрком цікавий випадок. Мандрував у вихідний день берегом ріки. Мріяв записати на плівку бентежний голос птахів, які прилітають на рідну землю після багатьох місяців зимової розлуки. Що в їх тривожно-радісних голосах? Які почуття, які думки? Ще жодна людина в світі не проникла в їх тайну. А може, це вдасться зробити йому, Юркові Сагайдаку?
Ті роздуми цілий день не покидали хлопця.
Але багато годин збігло майже марно — записав лише вітання синички, яка так дзвінко кричала: "Добрий день! Добрий день!"
Хотілося схопити перемовляння водоплавної птиці. Та озера ще спали під кригою, і птахів за цілий день так і не побачив.
Юрко затримався на оболоні. Може, навіть необачно, бо сонце вже зайшло, сутінь огортала землю, а місто аж ген он там, на бугрі, рельєфно креслиться верхівками дерев на тлі опалового неба.
Сагайдак дивився поперед себе в тому напрямі, поспішаючи луговим путівцем, що в'юнився поміж кущами верболозу.
І раптом побачив темний ключ рухливих крапок.
Журавлі? Так, так, це вони!
Хлопець проходив якраз повз кущ. Тільки крок праворуч — вже його віття. Сагайдак зробив той крок, присів, знерухомів у якусь соту частку секунди. За кілька років полювання на пташині пісні вже виробив у собі звичку миттєвої реакції.
І за ту частку секунди встиг багато про що подумати.
В магнітофоні в нього заряджена стара плівка, на якій записано... Так, так, саме вона! Торік пізньої осені йому пощастило підстерегти надзвичайно драматичну сцену.
...У комишах озера ховався від хижаків та нападників поранений журавель. Певно, крила вже не могли підняти його у синю вись. Він розумів, що це кінець. І щоразу, коли над озером пролітав журавлиний ключ, мандруючи у вирій, трубив на ввесь луг, кличучи своїх земляків на допомогу.
Але чи то однокровні родичі були надто зайняті своїми клопотами, чи не чули за шумом власних дужих крил поклику біди, тільки на крик горя не звертали уваги. Крукаючи щось своє, елегійне й задумливе, поспішали вдалину.
Голос того журавля, сповнений туги, відчаю і надії, голос сильний і мужній, лишився в Юрка на магнітній стрічці. Перенесений на нову бобіну, зберігається у фонотеці, а цю стару стрічку хотів використати для нового запису.
На ніч брало морозцем. Підталий за день сніг, коли йшов путівцем, шурхотів під ногами. Озера покриті ще кригою. Чи не занадто рано відважилися ці сміливці? Що їстимуть? Де зігріються морозними ночами? Ой, нелегко їм доведеться тут, у нас...
Всі ті думки впереміш зі спогадами із швидкістю блискавки промайнули в свідомості хлопця. І вже новий задум визрів достоту, пальці рук лягли на клавіші магнітофона.
Певно, й самі птахи розуміли всю ризикованість надто ранньої експедиції, і тому летіли зовсім низько над землею. Летіли мовчки, без єдиного звуку, мабуть, дуже пильно придивляючись до землі, ще вкритої снігом.
Юрко вже чув приглушено-тривожний шелест їхніх крил.
І тої миті тишу прибережного лугу, прохолодний спокій лозняків нараз сколихнув закличний
голос зраненого журавля. Він луною відгукнувся понад озерами і знову повторився ще сильніше, ще настійніше — з благанням, вимогою і прокльонами — не пролітати мимо.
Коли той голос на якусь мить затих, Юрко почув посвист журавлиних крил прямо над своєю головою.
Все це було таке несподіване, виповнене такого драматизму, що в самого Юрка волосся на голові раптом стало дибки.
Вловив, як птахи про щось перемовились між собою, якийсь звук прокотився ключем і замовк. Юрко, добре натренований за роки спостережень, не поворухнувся. Тільки після того, як шум пташиних крил замовк угорі, підняв не голову, а лише погляд очей і побачив журавлиний ключ, що віддалявся. А голос зраненого журавля продовжував линути з магнітної стрічки у тишу ранньо-весняного неба.
І раптом чіткий стрій журавлиного ключа зламався, порушивсь. Це вже був безладний табун чорних цяток. Вони трошки знялися увись і повернули ліворуч, роблячи широке коло над оболонню. Невже почули голос побратима із землі і зрозуміли його стражденність? А птахи замикали перше коло, заходячи в друге, ще вужче.
Третє було вже таке вузьке, що хлопець бачив навіть витягнуті голови птахів. І тут вони зовсім близько, з тупотом, якимось безладним криком почали спускатися всього за кілька десятків метрів від нього.
Юрко вимкнув магнітофон. Тепер ясно чув голоси птахів. На високих ногах, вони пригиналися до землі, розглядали, де ж той їхній брат, що потрапив у біду, поспішали до куща, за яким сидів Сагайдак.
Тепер страх і сором охопили Юрка. Сором, що він обдурив довірливих птахів, які самі, вкрай стомлені й голодні, але, коли зачули крик про допомогу, забули про все, кинулися на поміч.
Страх, що він, Юрко, тим голосом зумів проникнути в свідомість мешканців неба, підкорив їх своїй волі. До цих двох почуттів домішалося третє — радість. Радість від усвідомлення, що можна, виходить, освоїти мову птахів, зрозуміти її таємниці, відкрити незвідане.
Під якимось дивним тиском, під силою тих трьох почуттів Юрко вирішив зникнути, щоб не налякати добросердих мандрівників, не зранити своїм обманом їхніх сердець. Припадаючи до землі, мало не поповзом спочатку поліз поза кущем, а діставшись видолинка, побіг пригинці — щасливий і бентежний, присоромлений водночас...
Микола Петрович шкодував, що не вдалося випускний вечір двох шкіл, які подружилися коло Білої Криниці, провести разом. Що поробиш — така вже традиція — це має відбутися обов'язково в тих самих стінах, де минули твої останні десять літ.
Після безконечних розмов, мрій, спогадів, сміху і сліз десятикласники пішли вулицями міста зустрічати (теж за традицією) схід сонця.
Стояли на високій кручі... Світало. Внизу сріблилася ріка. Пташки пробуджувалися на деревах. А сонця ще не було, хоч ось-ось мало зринути там, далеко на горизонті, де в легкому тумані виднілася темно-зелена габа соснових борів.
Тоді Галя Сороканіжка взяла Юрія Сагайдака під руку і відвела трохи вбік від гурту.
— Що ти зараз думаєш, Юрчику? — спитала тихо.
— Думаю, що десь там, ген-ген, наша Біла Криниця...
— А біля неї неподалеку Росина,— його тоном мовила Галя і зазирнула хлопцеві в обличчя.
Воно було в нього задумливе, чомусь бліде.
— А ти про що думаєш? — запитав Юрко, мовби того останнього зауваження дівчини зовсім не почув.
— Думаю, що ось зійде сонце, ми привітаємо його, а воно нас, і на тому кінець. Пурхнемо всі в різні боки, як птахи з рідного гнізда. А шкода...
— Що?
— Так, просто...
— Чудна ти. І сама не знаєш, чого тобі шкода...
. — Жаль, що не буде в нас Білої Криниці... І ти мене більше не називатимеш Сороканіжкою...
— Гм... До Білої Криниці їздитимуть молодші за нас... А Сороканіжка... До речі, ти не знаєш, куди Росина поступатиме?..
Галя глянула на Сагайдака і здивувалася: його обличчя почервоніло.
— Росина?..— Але далі нічого не встигла сказати, бо навкруг закричали:
— Сонце!.. Сонце з'явилося!..
Дівчина глянула на палахкотливий окрайчик, що випливав із туману, потім перевела погляд на Юрка.
"А може, то на його обличчя просто впав перший промінь?.." — подумала собі.
Однак відчула, як серце в неї забилось чомусь швидко-швидко.