Максимін довго розпитував його, звідки він родом, чи є християнином, чи має на батьківщині кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттіла за ту службу. Адаміс розповідав докладно й охоче.
— А хто прислужує Аттілі коло столу?
— Хто в хоромі є, той і прислужує, кіріє консуле.
— Хто частує його вином?
— Кравчі, кіріє консуле.
— Кравчі... А тобі довіри Аттіла не має. Так?
— Пощо ж! Як маю хіть, то й я частую.
— І ти?
Консул більше не розпитував. Лише розстебнув золоту фібулу свого хітона й почав собі махати руками:
— Задушно...
В полотці й справді було парко, тим більш по якійсь чарці вина, питого не за грецьким звичаєм, а по-скіфськи — не розведеним водою.
— Ходім, Адамісе, трохи надвір, бо тут немає чим дихати, — по довгій паузі обізвався Максимін. — Та й Пріскові треба писати, й ми вадимо йому.
Вони повставали й вийшли, й Пріск довго дивився вслід їм. Такої щирої гостинності він ще не бачив з боку свого чільника. В голову бгалися різні думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалі, й Пріск знову й знов умочав його в каламар із чорною рідиною, але так і не написав ані рядка, поки Максимін і повернувся.
Консул сів на своєму ложу й утупив погляд в отвір полотки. Руки йому неспокійно терлись одна об одну, й він жодного разу навіть не блимнув у бік свого ритора.
Так спливло два дні, й уранці третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Пріск допомагав ючити й запрягати коні в віз із царськими дарами й час від часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимін, гладкий і неповороткий Максимін, хапливо бігав між челядниками й теж позирав у бік хорому та до воріт. І нарешті не втримався й поманив Пріска.
— Піди кликни... Адаміса.
Пріск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати:
— Маю хіть попрощатися з Адамісом. Тут йому самотньо, а він же грек. Мабути, й він хтів би попрощатись, а не сміє. То й речи йому: йди до кіроса консула, бо, речи, має хіть попрощатися з тутешнім греком...
Пріск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось і се доручення, й уся поведінка консула. Він молився Богородиці, щоб Адаміса не виявилось удома, бо, коли Адаміс прийде з ним до Максиміна, станеться неодмінно щось таке, чого не мусить статись. Пріск зумисне повільно йшов до воріт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокіл і сів на траву. Кожної миті міг прибігти сюди й сам консул, не діждавшись його з Адамісом, але Пріск сидів і сидів і не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, він устав і поплентав назад.
— Адаміса нема вдома, — сказав він, витримуючи пильний погляд Максиміна.
Старий раптом захапався й почав квапити челядників. Коні вже були запряжені й посідлані, й погоничі, а також руські можі, що мали супроводжувати невеликий поїзд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих воріт, а дітлашня, штанна й голопупа, бігла обабіч поїзда до самого Соляного шляху. Максимін сердито зиркав на малечу, тоді, кивнувши Пріскові, сказав:
— Дістань з возу жменю родзинок. Пріск дістав і подав консулові. Старий узяв і кинув поза себе дітлахам просто в пилюку:
— Нате!
Діти й справді відчепились, але ласощів з долу не брали. Тільки один замурзаний малюк підняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший підійшов і ляснув його по губах.
— Плюнь!
Малюк виплюнув, а Максимін, який спостерігав ту сценку, все зрозумів без тлумача й лише буркнув:
— Варвари були завше варварами, хоч і малі.
Тоді вперше глянув у бік городу Києвого й штовхнув коня п'ятами попід ребра...
Пріск випадково вгадав. Адаміса й справді не було вдома. Власне, він не був у своєму теремі вже два дні — від того вечора, коли консул Максимін запросив його до своєї полотки, а потім гукнув прогулятися надворі. Адаміс не міг заснути тієї ночі, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамісових зітхань і глухих стогонів. Але вдавала, що спить. Уранці, сподівалася, між сам розповість їй про все, що його так хвилювало. Та вранці Адаміс раптом запріг коня в двокілку й нарікся буцімто їде на княжі бортниці.
Повернувсь аж на третій день під полуднє й. хрипким голосом запитав жону:
— Поїхали?
— Хто? — не зрозуміла тілиста кароока Божана.
— Греки.
— Ого, вже давно! Ще зрання побрались. І глянула на свого чоловіка. Він був марний і чорний, як діл. Божані спершу майнула в голові неприємна думка. До Бортничів, де була пасіка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адаміс... Але чоловік був такий марний, що Божана відкинула свої дурні побоювання й спитала турботливо:
— Чи-с не занедужав, Адаме? Та він тільки полегшено відітхнув і подався з хати. Адаміс добре знав свій норов, знав і те, що розповість про все Гатилові, та не думав, що се станеться так швидко. Він уникав зустрічатися з Великим князем і ходив такими стежками й такими дверима, кудою той і не подумав би ходити. Й у найнесподіванішому місці раптом почув собі в спину:
— Що се ти крадешся, яко тать полунічний, га?
— Хто єси? — сіпнувсь Адаміс і зопалу впустив додолу дзбан із бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долівку медуші й розлізся.
Гатило стояв у прочинених дверях і реготав:
— Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!
Адаміс і справді перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у світлій рамі дверей медуші чорним привидом. Рука домажирича сама полізла під широке червоне опоясо й дістала звідтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому річ і подивився:
— Що то є? Звідкуду маєш?
То був товстий золотий перстень із тьмяним камінцем смарагда.
— На дорозі-м його зналіз, — глухим голосом відповів Адаміс і нахилив очі додолу.
— На дорозі? — перепитав Гатило. — В поросі? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлі виднівся тільки темний обрис, і годі було вловити вираз Гатилових очей.
— Розгріб єси порох, коли дивишся — перстень із каменем. Такс є?
Адаміс і досі мовчав. Князь підійшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вічі:
— Так є, га?
Й трусонув ним, аж голова грекові хитнулася назад.
Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав:
— Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобі. Колись я-м урятував тобі живота. Я зараз повідаю тобі все, лишень заклянися, що не зробиш нічого лиховажного.
— Може, й землю примучиш мене їсти? — просичав Гатило, та грек заперечив:
— Ні, землю не треба. Дай лише слово.
— Добре.
Гатило відпустив Адаміса. Сивий оселедець на лискучій простоволосій голові впав князеві межи очі, та Богдан не помічав того.
— Все відаю, можеш і не казати.
Адаміс перелякано скинув на князя очі.
— Сей перстень дав тобі гість мій. І в сьому персні є отрова. Тако речу?
Домажирич не обзивався.
— Мовчиш. Зри тоді...
Гатило натиснув перстень указівним пальцем з одного боку, камінчик одтуливсь, і на долоню висипалася пучечка білого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув.
— Вельми мало для такого можа, як я, — сказав він.
Адаміс глухо промовив:
— Я-м дав трохи Шаркові.
— Якому? Хто є то?
— Пес…
Князь пристояв, тоді повернувся й вийшов, й Адаміс поплентав услід йому, знаючи напевно, куди той іде. Гатило спинився тільки біля терему домажиричевого.
— Клич.
Адаміс подививсь докруж. Пса в дворищі не було ніде, й він подався до низенької кліті, де стояла собача буда. Коло буди, відкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес із обрубаними для лютості вухами. Адаміс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч і не встигла ще заклякнути.
— Коли дав йому-с отрови?
— Тому два дні, — прохрипів грек. — Сього дні рано ще бігав...
Адаміс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимін того вечора запевняв, що Аттіла не вмре від порошку в персні, лише по якомусь часі заслабне й стане згідливіший у переговорах, а се так необхідно для Греції...
Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який і досі тримав на долоні, але порох прилип у спітнілій жмені. Князь обернувся й пішов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамісового двору. За півгодини в супроводі Борислава, Вишати та п'ятьох комонників о коп'ях він проминув Полудневі ворота й одразу погнав коня вскач. Адаміс усе те бачив, і серце йому млоїлось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам.
Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж підве-чір — мало не коло городу Витичева. Поїзд уже лаштувався ставати на ночівлю, коли ззаду залопотіли копитами коні. Між Воротило, який виступав попереду, враз упізнав Великого князя та його вельможів і напинив поїзд. Богдан осадив коня біля самого консула.
Старий Максимін сидів на вороному інохідцеві блідий і впрілий. Спина йому згорбилася, мов неповний міх. Він не дививсь на Гатила, хоч бачив і відчував кожен його рух і порух. Сталося те, чого всі ці дні найдужче боявся консул. Він ще вчора підозрював, що той продажний одноплемінець зрадив його, а вранці остаточно пересвідчивсь у тому, хоч несмілива надія, мов притрушена попелом жаринка, й досі не згасала в його переляканому серці, старому й стомленому роками серці. Тепер же й та жаринка згасла. Скіфський володар сидів перед ним на сірому яблукатому коні живий і незвереджений, і зараз станеться те, чого й слід було сподіватися. В усьому винний той хрещений варварин Вікілла, й найбільше — голощокий Хрисафій, євнух, вічний лис і холодний отруйник...
Гатило потяг коневі вуди — аж той торкнувся собі мордою грудей, і крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою:
— Речи володареві своєму, робе: "Теодосій висок породою, знаменит родом. Аттіла є не менш висок і знатен родом своїм. Але Аттіла, внащадивши монархію від отця свойого, уповні схоронив достойність. А Теодосій згубив сю достойність, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттілі, став робом його, але ще більш через те, що, яко роб невірний і лихоїмний, замислив чинити кови господареві своєму, котрий поставлен над ним небом і судьбою".
Потому зострожив свого жеребця, й тільки курява за ним устала, й усі незрушно стовбичили на місці, мов кам'яні ідоли на давніх могилах у степу; всі, хто зрозумів річі Великого князя київського й хто не зрозумів.
Не швидко стямився консул Максимін.