Ідея, яка не в стані узгіднити себе з цими останніми вимогами, мусить захиріти, як напр., еспанська або магометанська, що помимо свого фанатизму і безсумнівної "теологічности", мусіли уступити місце іншим. Ось як про це сказав Ренан: "Нація, яка замикається в чисте перестерігання свого інтересу, не може вже грати загальної ролі. Країна може мати провідну ролю (maitrise) лише через універсальні сторони свого генія"[121-2].
РОЗДІЛ VI
ТВОРЧЕ НАСИЛЬСТВО ТА ІНІЦІЯТИВНА МЕНШІСТЬ, ЯК ПОРЯДКУЮЧІ СИЛИ – ШОСТА ВИМОГА ВОЛЕВОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
"Без насильства і без залізної безоглядности нічого не створено в історії" – така була теорія основоположників революційного соціялізму. На практиці – це означало: "Заступатися за кожний революційний нарід, заклик до загальної війни революційної Европи, проти найбільшої запори європейської революції"[127-2] (якою тоді була Росія), "Насильство", "залізна безоглядність" і "війна" – були методи, якими йшли шляхом поступу "вибрані народи". Що ці самі методи поручав революційний соціялізм у внутрішньонаціональній клясовій боротьбі, загально відома річ, щоб її доводити. Величезну ролю насильства признає і Сорель. На його думку "насильство – це одинокий засіб, яким розпоряджають... нації, схудобілі через гуманітаризм, щоб віднайти своє давнє завзяття"[128-2]. Говорячи про боротьбу Риму з Картагіною, Вольтер
писав, що така вже людська натура, що "прагнути величности своєї країни, це значить прагнути нещастя своїм сусідам. Той, хто хотів би, щоб його рідний край не став ніколи ані більший, ані менший, ні багатший, ні бідніший, був би горожанином всесвіту"... Іншими словами, на думку фернейського мудреця, з експансії своєї країни зрікається лиш той, в кого цілком завмерло почуття патріотизму, хто прагне не розвою, не поступу, лише застою з правилом "не руш мене". Тому то, нація або ідея, яка стремить розірвати залізні пута індивідуалізації; яка дбає не про конкретне, але про "вічне" – мусить признати величезну ролю в житті націй насильству. Без нього не усунути ні змиршавілого, без нього не розчистити площі до будови нового. Без нього ні балканські, ні "російські", ні англосаксонські народи не могли б приступити до здійснення "універсальної сторони свого генія" на користь собі, людськості й поступові. Інакше й не могло бути, бо коли історія є боротьбою за панування й владу, за взяття в посідання, – то творче насильство мусить грати велику ролю в цім процесі, бо привлащення – це передусім бажання поконати, це формування і перетоплення матерії після свого бажання, волі і сили.
Італійський соціолог, Вільфредо Парето, каже, що "віра й боротьба різних релігійних доктрин і людей... є неминучий цемент для здорового народного життя". Нарід senza fide (без віри) в свою місію, мусить згинути[129-2]. А що віра логічно веде до бажання накинути її іншим, то ясною є роля сили в історії. Кожна Церква (релігійна чи політична) лише зачинає тим, що є церквою гоненою, але щоб утриматися при житті, вона мусить перейти через стадію тієї церкви, яка зветься ecclesia militans. Тим засобом перемагає всяка нова ідея. Цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Агресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній "теологічній", релігійній або національній ідеї, що прагне зайняти на якійсь території, або в умах якоїсь маси місце ідеї собі ворожої. Маври і еспанці, франки і Аттіла, варвари і Рим, Рим і Картагіна, Англія і Еспанія та Голляндія, Москва і татарщина, – до безконечности можна б збільшувати ці приклади... Автор "3аратустри" каже: "В кожнім учителі, провіднику сидить та сама "злоба", що ославлює здобувця... Нове є в кожнім разі "зле", як таке, що хоче здобувати, валити граничні каміння і старі святощі"[130-2] – валити "творчим насильством" про яке говорить і Сорель, і Енгельс, і Парето, і Дарвін, і Спенсер під різними назвами і різними оказами, і якого приклади дає нам історія аж до наших днів. Агресивність, не компроміс – такий шлях кожної нової ідеї, яка протиставляє себе другій, яка разом з цією другою себе взаїмно виключають.
Ця відповідь є відповіддю на питання – "як"? Разом з тим стоїть ще може важніше питання – "хто"? Хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею? Провансальці, демократи і прочі народолюбці відповідали – завше народ! Ми відповідаємо – ніколи народ! Народ є для всякої ідеї, чи в її статичному, чи в динамічному стані – чинник пасивний, той що приймає Чинником активним, тим, що несе ідею; тим, де ця ідея зроджується є – активна, або ініціятивна меншість. Називають її різно: "клясово свідомий пролетаріят" (в противність до переважаючої маси "несвідомого"), "національно свідома інтелігенція":, "аристократія", "правляча кліка", "тирани", (її політичні твори: С С.С.Р., фашистівська держава, "Unegalitare" або "Fuhrerdemokratie" (Alf. Weber), але – суть цієї меншости та її роля в усіх громадських одиницях та сама. Це група, яка формує, неясну для "неусвідомленої" маси, ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує "народ" для боротьби за цю ідею.
Особливо про одну з цих ідей, про національну, каже Шпенглер: "Нація, як усі великі символи культури, це внутрішнє посідання немногих людей"[131-2]. Другий констатує: "єгипетська, європейська, середньовічна, іслямська культура арабів, вивели себе з невеличкого числа релігійно переконаних, які витиснули свою печать на найменших елементах цих культур"[132-2]. Меншістю ж є й "аристократія", що править країною. Ворд дає такий драстичний приклад що до цього: "Коли б (пише він) якась культурна держава, скажім Англія, Франція або З'єднані Держави Америки, стратила зненацька всякий уряд і на час впала в стан дійсної анархії, чи можна припустити, що формування уряду, при таких обставинах завдячувано б акції народу, викликаній невигодами через брак уряду? Напевно ні" ... Та "як швидко такий уряд зложила би жменька одиниць, що мала б впливи в країні, та яких головний мотив при стремлшні привернути якийсь уряд, була б любов влади. Нарід ніколи не домагається уряду, скрізь уряд повстає сам собою. В історії народів ще ніколи не сталося, щоб нарід підняв початкові кроки для формування уряду. Уряди завсгди установлялися меншістю, що шукала влади, але ніколи більшістю, що шукала охорони".[133-2]
Поставте, замість слова "уряд", порядкуючу, організуючу, провідну силу взагалі, – і побачите, що правило установлене тут Вордом, можна розширити не лише на процес творення уряду, але взагалі на процес організації всякого гурту: як існуючого, себто того. що має вираз у готових установах, так і ідеального, що є покищо "громадською думкою", пляном, що лиш хоче втілитися в установах. Ніколи пасивна юрба, лише активна меншість є суспільнотворчою силою, чи то будуть "варяги", чи конкістадори, чи певна кляса, що репрезентує націю, чи нація, що репрезентує їх "союз", чи купка "подстрекателей" або "podzegaczy", – скрізь меншість. Роля цієї меншости величезна, особливо як повитухи нових ідей.
Хочу ще тут навести глибоку арґументацію Ґ. Зіммеля. Він твердить, що суспільність утримується спершу "інтеракціями" між одиницями, а пізніше створює собі осібні органи влади, що ведуть самостійне життя. "Тим способом спільнота релігійна втілюється в клірі, політична суспільність в адміністрації і в війську... армія, в свою чергу, в старшинськім корпусі, всяка стала асоціяція в своїм комітеті, всяка партія політична в своїм парляментарнім заступництві"... Ці меншості є органи груп, що існують самі для себе. Там, де ці органи ще не сформовані, там, – особисті елементи мають субстанціональне існування (лиш там грає ролю "нарід"). Коли ж ці правлячі групи зорганізуються, вони розпочинають власне існування незалежне від членів групи. Ці органи (а ніколи "нарід") заступають ідеї і сили, які утримують групу в данім стані. Спільноти, що не вміли витворити собі таких органів, таких самостійних меншостей, які стояли б понад одиницями, втілюючи в собі стремління й завдання групи, – кінчили катастрофою. Вони розкладалися й гинули, коли ці групи не були нічим іншим, як сумою їх членів, коли єдність групи лишалася в безпосередній залежності від інтеракції поодиноких членів. Навпаки, там, де такі зрізничковані органи групи витворювалися, група ставала рухливішою. Коли для всякого політичного зарядження, правничого, або адміністративного, треба вправляти в рух цілу групу, її акція грішить тяжкістю, що випливає з труднощів фізичного й морального зосередження. Цих труднощів не знає соціяльний орган (меншість), створений для ясної йому, стисло означеної мети, і тим способом він ліпше спричиняється до збереження групи, роблячи соціяльну акцію докладнішою і раптовнішою... "0тже, в великім числі випадків, інтерес, який каже заступити юрбу меншістю, походить з того, що стисліша група... має більше свободи в рухах, більш легкости щоб зібратися, більш точности в чинах". Крім того така організація меншости, правлячої групи, дає ліпший напрямок гуртовим силам. Бо юрба ніколи не підноситься вище певного, досить низького інтелектуального рівня. Збиранина людей зміцнює афект кожного з її членів, силу почування й хотіння, але не силу розмислу. Коли група мусить діяти як єднота, коли йде про доцільний рух en masse, таке заступництво маси особливим органом є неминуче. Коли це заступництво конче потрібне, але юрба ще не має свого провідного органу, то меншість, що здібна провадити нею, "мусить завоювати тяжкою боротьбою впливи на масу".
Ілюстрацію цього ми бачили в революції на Україні. Невигоди, які повстають для суспільности, позбавленої зрізничкованих органів, роблять її меншвартною в боротьбі з чужими силами. Правда, бувають випадки, коли орган групи зачинає трактувати себе як самоціль, більше дбає про власні кастові інтереси, як групи, якої виразником повинні бути. Це випадки, коли органи не можуть подолати доручених (або привлащених собі) функцій. Тоді наступає розклад суспільности (Польща перед поділами, Україна кінця XVIII в., Росія Миколи II); або – революція, "коли треба вернути до безпосередніх акцій і контракцій між одиницями", коли маса знов бере в свої руки функцію, зле справовану "меншістю".