Людолови (Звіролови), книга друга

Зинаїда Тулуб

Сторінка 44 з 122

Згодом вона потьмянішала, набула бруднувато-зеленого тону пляшкового скла, небо швидко згасло, а на заході залягла хмара, наче скелястий гірський кряж.

Коли згусли сутінки, замовкла й метушня. Розчинилися двері каюти, і з хвилею нічного вітру ввійшов євнух. Він запалив олійну лампочку, приладив її у кільце під стелею, потім приніс вечерю і розв'язав Настю. Настя хотіла спитати, куди її везуть, та роздумала — вирішила удати, ніби вона не розуміє татарської і турецької мови. Від їжі вона відмовилася, тільки взяла виноградне гроно і вийшла на палубу.

Стояла ніч. Уламком срібного аспра блищав на південному заході місяць. Зорі горіли буйними золотими краплинками — по-південному теплі і близькі.

Шхуна йшла без огнів, — чорна, як кажан, на срібному тлі неба. Настя прослизнула на корму, побачила кримський берег, що потопав на обрії, і замислилася.

Чи то примарився їй голос Карпа, чи хтось, глузуючи, удав старого кобзаря? Але ж татарки... Не могли вони кинути їй вигадану новину. Близько-близько ховається десь військо козацьке. Але ж тоді який жахливий жарт долі — опинитися на цій шхуні саме в той час, коли вони біля Каффи і ось-ось пролунає там перший постріл. Після піднесення цілого дня безкрая втома охопила Настю. Ані прокльонів, ані сліз не мала вона видушити з міцно стулених вуст. Усе байдуже. Надія блимнула зрадливою блимавкою, щоб завести її у безодню.

Море було темне, і скільки сягало око — самі лише хвилі гойдалися навкруги, пустинні, холодні, ворожі.

Безмовна і пригноблена тугою, пройшла далі Настя. Біля стерна двоє арабів-матросів згортали просмолений канат, мугикаючи протяжної пісеньки, жагучої і одноманітної, як пустиня їх сонячної країни, потім присіли карачки, закурили, і один з них зауважив, вминаючи розжеврілий попіл у люльці:

— Тепер не доженуть.

Другий зиркнув за корму, де кучерявився слід від шхуни, і хитнув головою.

— Йок [170], не доженуть. Ані сеймени [171], ані козаки. Присягаюся бородою пророка, позавтра кинемо якір у Стамбулі. Добре заробить Гасан, а ми знов залишились в дурних.

Араби замовкли, затягуючись густим димом і не бачили, як Настя до крові закусила губи і схопилася за борт, тому що ноги не тримали її.

Стамбул!

Так ось куди везуть її негідники! Хто ж вони? Селімові вороги або берберійські пірати, жах і розпач Середземного моря? Говорили вони турецькою мовою, і Насті важко було їх зрозуміти. Вона озирнулася. Євнух у білій чалмі десь зник. Настя швидко намацала на безрукавці золотий дукат, відірвала його і дала арабам:

— Візьміть! Скажіть, що це за шхуна і навіщо мене викрадено.

Араби, певно, знали, що жінка — невірна, тому не обурилися порушенням адату [172]. Перший узяв дукат і вишкірив зуби.

— Єдиний є на світі сераль, де скупчує Гасан красунь всього світу. Щаслива, сита будеш, в шовках ходитимеш. Рабинь тобі дадуть, золота. Вилежуйся по диванах та пий солодкі шербети. А от нашому братові!..

Це пролунало гострим і злим глузуванням. Він, певно, ще б додав щось, та біла чалма султанського євнуха виринула вдалині, і араб відвернувся і з удаваною байдужістю почав кресати вогонь.

А евнух накинув Насті на плечі теплу шаль і обережно, але твердо повів до каюти.

Три дні мчала шхуна на південний захід. Опівдні вітер спадав, і у заштиленому саєтовому морі відбивалися перлові хмаринки, а чорні вітрила обвисали вздовж щогл крилами мертвого баклана. Настя годинами сиділа на палубі і, тільки євнух зникав, з жалібною, розпачливою надією шукала в хвилях козаків. Та коли надвечір третього дня на півдні імлисто окреслилися кам'яні хвилі турецького берега — розпач і туга пригнітили Настю.

Якийсь бриг ішов назустріч під барвистим невідомим прапором і окурився пороховим димом салюту. На шхуні заметушилися, і вздовж просмоленого каната поплив угору роздмуханим вітром червоний прапор з білою зіркою і півмісяцем — стародавній прапор Артеміди Ефеcькoї [173] — прапор Стамбула і Візантії, а передня гармата бризнула вогняною цівкою, з гуркотом розпускаючи у повітрі білу кучеряву хмаринку.

Кораблі розійшлися так близько, що можна було бачити обличчя команди на зустрічному кораблі. Настя кинулася до корми, майнула білим серпанком і стрибнула у море.

— Людина за бортом! — вигукнув з щогли сигнальний.

І, захлинаючись у хвилях, побачила Настя, що бриг спокійно посувається далі, хоча люди на палубі навели на неї зорові трубки, а шхуна поквапливо лягає у дрейф і спускає рятувального човна.

Це була остання спроба, остання надія визволення. Непритомну витягли її з моря, довго відкачували, довго розтирали шорсткими щітками, напували гарячим шербетом і міцним франським вином, потім переодягли у все сухе і віднесли до каюти. Більше на палубу її не випускали.

Крізь вузьке кільце ілюмінатора бачила Настя, як насуваються на шхуну важкі генуезькі вежі Анатолі і Румелі-Гісара [174]. Бачила зубчасті громадища мурів і батарей, що замикають гирло Босфору, і руки її стискалися від безсилого розпачу, від свідомості своєї безпорадності. Кінець! Кінець! Недурно говорив їй Петро, що з моря не промкнутися у Босфор, хіба що висісти десь осторонь та обійти його форти. Але це означало б рискувати своїми човнами...

А береги все насувалися, ближчали — плавно, рівно, наче летіли назустріч шхуні, яка не згортала вітрил. Промайнули вежі генуезької фортеці, розкрився Босфор; схили гір зазеленіли темними миртами і плоскими китайськими парасольками піній на узгір'ях двох суходолів, скам’янілих над хвилями. В густих садах та букових гаях майоріли руді черепичні покрівлі, злітали у блакить гостроверхі мінарети та кипариси, і пряний аромат південної землі линув у відкритий ілюмінатор разом з горловими голосами людей у червоних хустках, просяклих потом на скронях. Вони веслували, стоячи у гостроносих каїках, де лежали сповиті барвистими бруськими газами чорноокі туркені, довгобороді вірмени і греки-крамарі або мовчазні і гордовиті османи у неосяжних гарбузах чалм.

Шхуна пройшла трохи далі, двічі чи тричі повернулася і кинула якір. Загупали важкі кроки на палубі. Настя не рухалася. З байдужістю вівці, відгодованої до байрама [175], дозволила вона загорнути себе в фередже і покласти в каїк, оздоблений строкатими килимами.

Та не до похмурих присадкуватих веж сералю помчав її гостроносий каїк: гнали його до протилежного малоазійського берега, де купалися у рідких смарагдах Босфору біломармурові сходи заміських палаців.

— Назлі-ханум, Назлі-ханум, — повторював євнух Гасан, стиха перемовляючись із каїджі [176].

Про що вони говорили, Настя не зрозуміла. Запам'ятала тільки це ім'я — певно, якоїсь впливової жінки. Якось спинився каїк, і на мармурові сходи пристані вибігли негри в червоно-білих смугастих тюрбанах.

Вилискуючи на сонці чорним лакованим деревом рук, підходили вони Настю і понесли на ношах широкими положистими сходами, наче була вона не жива людина, а крихка ваза з білого алебастру. Настя мовчала: не було в неї ані слів, ані сліз, наче вмерла вона від розпачу і дивилася на свій похорон.

Негри внесли Настю до пишно оздобленої зали, опустили ноші на землю, і Настя побачила стару поважну туркеню, обвішану перлами і самоцвітами. Гасан упав їй до ніг і, торкнувшись рукою грудей і чола, схрестив на грудях руки.

Туркеня випустила з ніздрів дві цівки запашного диму і зиркнула на бранку чорними й блискучими, як маслини, очима.

— Та сама? — спитала вона уривчасто.

— Ніс у неї вигнутий, як дзьоб папуги, брови високі, густі, з'єднані на переніссі тонкою рисочкою — за стамбульською модою, а пучки і нігті пофарбовані хною.

— Та сама, господине, — тонким жіночим голосом відповідає Гасан, і його жовте підборіддя самовпевнено здригнулося, наче пухир топленого гусячого жиру. — Селім пішов на перську війну і не встиг одружитися з нею.

— А чи потрапить вона до сералю? — уриває стара туркеня. — Пам'ятай, Гасане: я поклалася на твій смак не для того, щоб ти мене обдурив.

Гасан вклоняється до землі. В цьому не може бути ніякого сумніву, але самовпевненість євнуха дратує Назлі-ханум.

— Покажи! — уривчасто кидає вона.

І Гасан, наче купець, що пропонує дорогоцінну амфору [177] часів Перікла і Фідія [178], відкидає Настин серпанок.

Стара напівпідводиться на дивані, але так само схрещені її ноги в гостроносих зелених папучах, оздоблених перлами. Очі запитливо мацають Настине обличчя, шию, руки і ноги. Вони колють її, як москити, лоскочуть, образливі й одверті. І Настя мимоволі мружиться і кліпає очима.

— Устань! — владно ляскає її стара словом, як батогом...

Настя здригається. "Як коняці". Це перша образа з дня нападу людоловів. Як вона сміє!.. І кому — нареченій славетного гетьмана, що лякає своїм ім'ям усе узбережжя Чорного моря!.. Гострі слова готові вилетіти з її зціплених вуст, та вчасно пригадує Настя Коржеві слова: "Тільки нікому не кажіть, що Настя — наречена Сагайдачного; вони вимагатимуть такий викуп, що військової скарбниці невистачить на нього, або закатують її жахливими муками з помсти за наші походи". І, клекочучи від обурення, мовчить бранка і дивиться на стару туркеню з байдужістю чужинки, яка не розуміє наказу. А рабині метушливо і злякано ловлять рух господині і підхоплюють Настю під руки.

— Роздягніть! Я хочу її бачити! — Наказує Назлі-ханум і підповзає ближче велетенською жабою.

Жінки знов кидаються до Насті, але Настя так гордо випростовується і так обурено зиркає на них, що вони розлітаються зграєю наляканих горобців.

— Двічі повторювати вам, чи що? — обертається до них Назлі-ханум. — Або хай роздягається сама ця дика кицька.

Дівчата розгублено і боязко підступають до Насті, а один з негрів ламаною польською мовою пояснює Насті, чого вимагає його господиня.

І гостро, як сама Назлі-ханум, питає Настя, дивлячись просто в вічі туркені:

— Лазня тут у тебе, чи що?

Негр розгублено мовчить, потім перекладає туркені Настину відповідь. Жінки здригаються і примружуються, наче над їх головою вдарив грім. Але Назлі-ханум починає голосно реготати, її регіт дивовижно нагадує куряче квоктання, і від нього спину обсипає морозом. Та хіба ж можуть мовчати рабині, коли господині смішно!.. А очі їх дивляться все також сумно і злякано. Тільки дві старих сивих негритянки щиро вишкірили коралові щелепи з щербатими жовтими іклами, і дзеленчать монети на їх червоних оксамитових безрукавках і на чорних зморщених шиях.

— Виведіть її.

41 42 43 44 45 46 47