Він уже бачив перед собою там, за історично культурною клоакою Внутрішнього Міста, всю північну околицю з її Віденським лісом, зеленим та липким о цій порі року. Йому захотілося впасти на цей ліс.
Але десь у повітряному трикутнику поміж Святим Штефаном, Мальтійською церквою та Гробницею Капуцинів ним було владно вдарено об невидиму й непроникну завісу. І всього засліплено нестерпно білим спалахом. Перед ним постала Світляна Стіна, з якої хрипкуватим джазовим голосом запитало:
— Хто Ти такий? Хто домагається бути впущеним?
Карл—Йозеф і незчувся як відповів:
— Я — Його Ясність, цісар Австрії, король Угорщини.
Глядачі (а було їх, невидимих, сотні тисяч на цьому концерті) засвистіли й затупали.
Тоді зі Світляної Стіни тим самим голосом мовило:
— Я такого не знаю. Хто домагається бути впущеним?
Йому на це знову сказалося:
— Я — цісар Священного Риму Карл Йозеф, апостольський король Угорщини, король Богемії та Циганії, король Єрусалимський, замолоду фан "Джудас Пріст" і "Айрон Мейден", великий князь Трансильванський, великий герцог Тосканський і Краківський, герцог Лотаринзький…
На це зірвався ще потужніший обурений шквал їхнього стадіону.
— Я не знаю такого. Хто домагається бути впущеним? — запитало ще хрипкіше від Стіни утретє.
Й аж тоді новоприбулий знайшовся з відповіддю:
— Я Карл Йозеф, бідний грішник, фотограф і перелюбник, здаюся на Твою ласку.
Невидимі Глядачі затихли. Всього на півсекунди, хоч здалося, ніби на дев’ять тисяч років.
— То можеш увійти, — мовило врешті від Стіни.
І тоді Стіна перестала бути стіною, а стала Світляними Сходами, і вони провадили — як це не дивно — вгору.
(Уявімо собі, що все сталося саме так. Бо що залишається нам? Тіло на докупи зсунутих письмових столах?).
Тієї самої миті Артур Пепа кладе долоню на Ромин теплий вигин. Це відбувається з ним якраз на середині шляху між сном і дійсністю. Уві сні щойно товклося повно галасливих людей, щось наче гуцульський хор чи театр. Вони викрали в нього з кишені писанку, всю в оранжевих звіздах та хрестах, і відмовлялись її повернути. Побачивши, що він прокидається, вони одностайно зникають — кланяючись, пританцьовуючи і щось таке сороміцьке сором’язливо приспівуючи.
І хай це буде відхід героїв, але вже інших — з іншого роману іншого автора.
А нам з вами зараз теж годилося б відійти — у сподіванні, що цього разу Артур Пепа таки не проспить ранкової ерекції.
2001 — 2003,
Болсбурґ — Фельдафінґ — Станіславо Франківськ