Об’єктивно ж — українська команда виявила себе незрівняно сильнішою. І як приємно було бачити на полі усяких знайомих, що несподівано для мене виявили себе справді дуже здібними змаїунами! Уявити тільки: коли б наша воля, які б зразкові команди можна було створити з наших хлопців і показати перед усім світом.
Перечитую, — перегортаю, вірніше, — епопею Б. Лепкого. Дивовижна бідність, сіренький примітив. Та ж Семен Скляренко писав краще про Щорса. Ще раз переконуюсь, Лепкий — бездара. Не йому підіймати таких велетнів, як Мазепа. Не щастить нам на цій ділянці: така багатюща історія — і таке бідне, примітивне її відображення. Справді-бо, за винятком "Чорної ради" (Кулі-ша), "Гайдамаків" (Шевченка) та ще хіба... з натяжкою "Івана Вишенського" (Н. Левицького), — що є достойного? Може, Ка-щенко, 3. Тулуб, Ів. Ле? Яка убогість! В драмі, правда, справа стоїть трохи краще. Але справжній майстер, натхненний, розумний і тонкий, майстер нашого історичного жанру ще прийде — вірю.
Зараз ось спало на думку: що більше хоче якийсь нарід визначитись і усталитись державно, то більше він мусить себе виявляти націоналістично (отже, передусім — усвідомлювати себе). Націоналізм — стрижень, хребет, підойма, без яких ніколи нічогісінько путнього не вийде. Ясно, як... "апельсин".
Треба тікати. Цього разу з відмінних і несподіваних для мене причин. Добре мені ведеться у п. Климів, але сама пані має одну, хворобливу просто, рису: без кінця говорить. Нападає на мене з розмовою і не пускає годину-дві, хоч би й дитина кликала мене (дитина ж хвора!), хоч би сестра відтягала її. Нема рятунку. Говорить, як автомат, не припускаючи, щоб її перервати, і повторюючи те, що вже вчора була сказала. Це — щось неймовірне! Я всіляко показую, що вже стуманіла моя голова, що вже не витримую, а вона вибачається за затримку і знову говорить, говорить. Я почав уникати її, тікати, але хіба далеко втечеш у хаті? Треба тікати зовсім із цєї хати. І жаль її, бо загалом людина вона добра, але й прикра нехіть бере, бо вона мене просто переслідує із своїми балачками. Я вже знаю всю її біографію і багато чого з життя її колишніх знайомих. Дрібне це життя, обивательське, духово дуже бідне. Хоч би виловити якусь цікаву подію, характер, нового щось пізнати... Дарма. Нудота, обмеженість, спльотки бабські, від яких гуде голова і все моє буття ось тут стає мені неможливо-прикрим. Ось і зараз вона прийшла, перебила.
15/У — 44 р.
Надвечір. Йде дощ. Рясний, краплистий, шумний. Б’є по дахах, по ніжно-зеленому кусті, хлюпотить. З вікна мого видко садки — цвітуть дерева. Вже тиждень тому зацвіла навпроти через дорогу висока черешня. А тепер і вишні і груші в цвіту. Краса! Одна груша молоденька стоїть у городі, як наречена.
Ю. Лавриненко пише розвідку про Хвильового. Вчора заходив радитись. Я переконав його, щоб не обмежувався кількома газетними статейками, а розгорнув працю на цілу книжку, тим паче, що написане ним досі, яке я прочитав, зроблене цілком добре. Він справді заохотився (хоч, видко, й побоюється, чи вистачить йому снаги й хисту) і пообіцяв, що за моєю допомогою береться цю справу здійснити.
Був днями в Ліску, кілом. за 18 від Сянока. їздив кіньми. Гарні краєвиди, — пагорби, яри та ліси понад Сяном. Старий замок, зруйнований ще за попередньої світової війни, — на високому пагорбі над Сяном похмурі руїни. Другий замок у самому Ліску, теж цікавий, трохи, звичайно, похмурий, як і належить старовинному замкові, але з неминучою оболоною романтики.
Був також у Биківцях, селі за Сяном, де одразу ж за мостом — великий табір полонених большевиків, а вище над табором — кладовище цих же полонених. Над могилами подекуди збереглись написи прізвищ і визначень нац. приналежности. В кожній могилі по 5—8 чоловік — українці, москалі, грузини, азербайджанці тощо вкупі. "Інтернаціонал" того світу. А над багатьма могилами хрести вже впали, зникли, і невідомо, хто там. Так буде й з цими, що сьогодні ще стоять. От і до-воювались хлопці — за що? Українці, абхазці, татари, таджики, грузини — за що? За Расєю. Лежать ось, гниють, і незабаром місце їхнього останнього пристановища зітреться, зникне, самі вони підуть геть у непам’ять. Але за що, за що загинули? За Сталіна? За Москву "родімую"? От чорт! Яке ідіотство! Чи за жидівське розпаношування, жирування? Яке неймовірне ідіотство!
Завтра виїздю лікуватися до Криниці. Лесика поки що лишаю тут, у п. Климів. Вже він видужав, добре виглядає. Його тут дуже люблять, і він почувається як вдома.
На фронті невиразно. Тривожне напруження триває, Львів евакуюють. Будуть, за всіми ознаками, його завзято боронити.
18/V—44р., Криниця
6-та год. вечора. Вілла "Меран" — відпочинкова укр. оселя.
Сиджу в кімнаті ч. 5. За вікном, попри самі шибки, рівною діагоналлю лежить косогір, вкритий зелененькими врунами вівса. Далі — ялини, вілли, улоговина, по той бік якої здіймаються високі гори. Між гір клубкують, як пара, білі низькі бистрі хмари, — рештки грози. Щойно перестав іти дощ. Холодно. Похмуро. Але повітря чисте і п’янке.
В потязі, коли я їхав, велике переповнення. Зі Львова, з усієї Галичини почали масово тікати поляки. Розмовляв з ними по-польському, і вони певні, що я поляк, страшенно нарікали на українців, погрожували люто, проклинали, називали величезні цифри вирізаних укр. повстанцями поляків. У мене склалось вражіння, що вони, крім переляку, ще навмисне роздувають страхіття... "гайдамацького руху". Так і кажуть вони: "Ach, te hajdamaki!"
В Криниці вчора зустрів чимало знайомих — і це мені не дуже подобається. Тут і Осьмачка, але з таким ідіотом і мерзотником не хочу мати нічого спільного. З ним я не привітався, а він станув як укопаний. Сволота! Він теж розповсюджував чутку, коли я приїхав до Львова, що я — людина дуже небезпечна (мовляв, чи то большевик, чи скрайній націоналіст), що він сам, мовляв, мене боїться, і цим підшептом теж якоюсь мірою прислужився, що мені під час ув’язнення важко було спростувати тяжкі закиди. Тепер він зрозумів, що я знаю його ганебну поведінку, і вигляд його в ту хвилину був справді жалюгідний, — стояв він, знітившись, болісно якось скривившись, як обісраний.
20/У — 44 р.
Невдало, сумішно, інколи мляво, інколи схематично, просто безрадно, як школяр-першокласник, веду я оці записи. Гляну — і досада бере. Правда, доводиться робити їх прихапцем, раз у раз замикаючи зошита у валізу, бо іншого схову в моєму циганському житті нема.
Перед від’їздом з Сяноку одвідав мене Федір Дудко, письменник, емігрант з Чернігівщини ще 20-х років. Жив він у Ост-роверхи під Сяноком і скористався з нагоди, щоб познайомитись. Людина вже літня, хоч молодиться, поважна, розсудлива. Бачить єдине можливе розв’язання укр. проблеми в тісних стосунках з Туреччиною. Еге ж! Все крутимось у зачарованому колі сусідів (Дорошенко давно відкрив цю Америку!) і ніяк не можемо вихопитись із петлі. Туреччина, думаю, може бути тільки підпомоговим чинником. Це вже не та Туреччина, що XVIII віку — гай-гай!... Був з ним і лікар Осинчук, директор клініки у Львові, в якій я лежав після в’язниці (він доводиться Дудкові якимсь родичем). Обидва занепокоєні наближанням больше-виків. Обидва вирішили тікати до Німеччини, вже й документи мають — на працю їдуть. Я їх злегка полив холодною водичкою, застерігаючи від такої панічної поспішности. Вони, кінець кінцем, завагались.
Був у мене також Мудрий. Прийшов із студенткою — медичкою, що робить впорски п. Жені. Високий, огрядний, сивуватий, з поважними рухами міністерської величности, але очевидний неврастеник, і ця контрастність виглядає часто аж кумедно. "Ви, напевне, про мене чували, — каже гоноровито, — там Річиць-кий та інші чимало про мене писали". "Так, так, а як же!" — погоджуюсь йому в тон, а сам не можу собі нічогісінького такого пригадати. Боже мій! Хіба тоді в тому клекітному казані боротьби можна було запам’ятати, про кого там згадував Річицький у якійсь статті. Інша річ, що Мудрий став мені відомий вже тут, у Галичині, як колишній сенатор та один з ідеологів УНДО. Він якийсь ніби з’їдений, випатраний політичними сварами. Він — сухий, черствий і, ніби вибачаючись, ніяково мимрить: "Оце з Сяноку везу трохи цибулі та іншої зеленини, бо на селі у нас нема". Мені його стало жаль.
25/У — 44 р.
Вчора вночі, о тій самій порі, знову бубніли над Криницею — десь високо-високо — ворожі літаки і тривожно верещала сирена.
В місті настирно крутиться спльотка, що Тимошенко на чолі якихось збунтованих частин підняв повстання проти Сталіна і ніби вже навіть оточив Харків. А також, що большевики почали відтягувати свої частини за Збруч.
Йосип Гірняк, який був вислизнув зі Львова і жив у Криниці (передмістя Салатва), дістав рішучий наказ негайно повернути до театру. Передучора він заходив до мене (багато говорили) й вчора вранці виїхав на Львів. Кому потрібен той театр у Львові — хіба що тільки для військових. Адже Львів до 1 /VI має бути цілком евакуйований.
Вчора одвідали мене спочатку Г. Костюк, потім, по обіді, Ше-вельов. Костюк розгублений і трохи ніяково почуває себе переді мною. Він недостойно поводився, коли я сидів у в’язниці, і тепер, видко, не певен, чи сказала мені про це Ясеницька. Колись при нагоді дам йому це зрозуміти, але так, щоб справді йому заболіло й запам’яталось якнайдовше. Він має намір виїхати до Німеччини, але губиться в здогадах, не знає, за що вхопитись. Так було з ним, коли ще одвідував мене в клініці в лютому й похапливо збирався до Відня. Нема в ньому твердости, хитливий він, якийсь дрібненько-хитренький. Ось і тепер гнеться, мнеться і помітно побігає переді мною, бо я переміг загрозу, вертаю знову до здоров’я, беру знову життя до рук. Дивно: адже сам він був ув’язнений, мусів би загартуватись. Але натомість, очевидно, йому хребта зігнули, скрутили, якщо не зламали. Тепер бідкається, що до всіх ускладнень в його житті прилучається ще одне, найгірше: дружина вагітна вже сім місяців. А я якраз похвалив його за це, сказав, що це — якраз доказ нашої укр. життєздатносте (наплювать на складні умови й всілякі труднощі — все якось улаштується, а дітей нам треба тепер якнайбільше!). Та й доки він має зволікатись, коли йому вже 40 років.