Гауптман вийняв фотоапарат і націлився в рожеве, гранчасто виблискуюче підсоння.
— Доброго ранку, Адольфе! — З кущів навпростець пер міднопикий ас Густав Готтфрід. — Чого тебе зрання в кущі понесло? — ревів він. — Та ще без дівки…
— Сфотографувати схід сонця на Тереці. — І підморгнув: — Відтепер — німецького сонця. Для книги потрібні й екзотичні краєвиди, Густаве… Стривай, я й тебе клацну. Де бажаєш? На фоні цих диких скель чи на березі бурхливого Тереку?
— На фоні місцевої княгівни! — масно посміхнувся мордань.
— Де ж її узяти?
— А я привіз… Цій гультяйці закортіло подихати гірським повітрям.
— І хто ж вона така?
— Справжнісінька княгівна, дочка самого князя Гуріані… Тьху на того князя! Розумієш, Адольфе, внаслідок того, що ми ніяк не візьмемо Владикавказа, цей родовитий тхір порішив уже зараз накивати п'ятами назад до Берліна. От і напустив на мене власну дочку, щоб умовила дати їм літака для них і на їхні родинні бебехи, а як на мене — награбовані і накрадені… Їх тепер порозвелося, отих князів — завезли їх сюди цілий "уряд". Уявляєш, я гуляв у вельми сановитій компанійці, і все колишні втікачі звідси — князі Зафір та Довгателі… Тепер зібралися тікати вдруге!
— А що ж княгівна? — зупинив цей геральдичний слововилив Шеєр.
— О! Мов ломовик, і невтомна, як повія з портового борделя, — дав вичерпну характеристику хвацький ас. — Але ще одна така скажена ніч, і я не зможу триматися за штурвал… Ні, в ім'я елементарного самоврятування я того "правителя"-князька разом з його хтивою донькою таки відвантажу в Берлін. Якнайшвидше! Нехай княгівна знесилює тилових пацюків. Зрештою, їм з-під ковдри не лізти просто в пащу до костомахи з косою…
— Любий Густав, е, невже ти й це можеш? Хіба у твоїй владі пакувати до вантажних літаків отакий породистий багаж?
— Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все! — хвальковито запевнив майор.
— Хіба ти начальник штабу?
— А хто ж іще! Невже ти про це досі не дізнався? А ще кореспондент… До речі, Адольфе, ти не забув своєї обіцянки уславити в книзі моїх "цвинтарних" фаталістів?
— Про що мова, Густаве!
— Тоді поїхали. Зараз же! Подивлюся, яке воно — твоє слово.
— Що ж, охоче… Не заперечуєш, якщо спочатку я надрукую нарис в газеті "Панцер форан". Скажімо, під назвою "Друзяки панцерних лицарів — хрестоносні валькірії"?
— О, це було б чудово! — ж спалахнув від задоволення Готтфрід. — Однак ідемо нарешті — мене чекають.
Біля машини Готтфріда двоє офіцерів розважали "східну красуню" з посірілим за бурхливо проведену ніч обличчям, так-сяк підфарбованим.
— Панове! — бадьоро проголосив Густав. — До нашої уславленої частини їде кореспондент з Берліна гер Адольф Шеєр. Рекомендую! Прощу поступитися місцем у моїй машині і пересісти в авто пана історика.
— Айн момент! — зупинив їх Шеєр, націлюючись фотоапаратом. Густав Готтфрід вмить опинився біля "східної красуні" і картинно охопив її за талію. Гауптман клацнув затвором і пообіцяв: — Гарний буде знімок, рідкісний.
— Сподіваюся, не для газети "Панцер форан", — стурбувався Густав. — Честь дами, інтереси високої політики…
— Скажімо, так, — ледь помітно куточками губів усміхнувся Шеєр, — для вашого трофейного альбому.
Ас аж звеселився від цього двозначного дотепу і з властивою йому безцеремонністю зареготав.
… На аеродромі панувала метушня, зовсім не подібна на звичну для Густава картину. Він тільки отетеріло дивився на бронетранспортер з автоматниками, незнайомих офіцерів з СД, на оскаженілих собак, що рвалися з повідків. На злітному полі стовбичив і сам оберштурмбанфюрер Хейніш.
— Карпере! — нервово заволав Готтфрід до чергового. — Що тут у нас коїться?
Карпер службово виструнчився:
— Нібито знешкоджують саботажників.
— Тобто як це — "нібито"? Кажи точно!
— Таж хіба ці служаки з СД щось толком скажуть? У них усе секрет або найсуворіша таємниця.
— Когось арештували?
— Лише одного підсобного робітника з місцевих.
— А зараз що роблять?
— Обшук. Трусять геть усе.
— Ну й діла! Зайвий клопіт на голову…
— Лютке! — навмисне підвищивши голос, гукнув Шеєр. — Забери з машини камеру і все фотоприладдя. Не лишай нічого! Чорт забирай, ніколи невідомо, що ці нишпорки винюхають і як витлумачать.
Густав Готтфрід зрозумів цей невисловлений натяк і з вдячністю поглянув на гауптмана.
— Карпере! — похопився він. — Поки не минеться уся ця шпигунська веремія, сховай оту жінку, що в машині, у мене. А потім негайно поклич Гюнтера Зура і Зігфріда Гюде: у них братиме інтерв'ю військовий кореспондент.
— Буде зроблено, пане майор!
Густав, дивлячись на злітне поле, де зараз гарчала собарня, мовив до Шеєра:
— Вчасно нагадали, Адольфе! Однак і я не залишуся у боргу: Зур і Гюде — мої найкращі аси… Але, Адольфе, кого я бачу! Воістину сьогодні день несподіванок!
Адольф Шеєр і собі помітив, що з машини, яка щойно зупинилася, випурхнула фрейлейн Крістіна Бергер. У глибині її завважив ще Віллі Майєра, який не квапився з'являтися на світ божий. Після розмови в казино гауптман спостеріг, що Майєр уникає зустрічей з ним, якщо вони не пов'язані зі службовими обов'язками.
— Пане майор! — покликав Готтфріда черговий. — Ваша дама вередує і не хоче йти з машини без вас.
— О господи! За що муки мої?.. Адольфе, я миттю повернуся.
В очах Крістіни Шеєр побачив неприховану тривогу.
— Доброго ранку, фрейлейн!
Вона, не відповідаючи на вітання, заговорила швидким шепотом:
— Прибув фон Дітріх для повторення зйомок деяких епізодів кінофільму. Заходив до СД, розшукує свого знайомого по Берліну історика Шеєра, хоче бачитись з ним… Від нас він пішов до абверу. Штюбе тут?
— Ні, немає.
— Значить, скоро будуть…
"Провал, — майнуло в голові Шеєра. — Неминучий провал!.."
— Я приїхала з Майєром за викликом Хейніша. Когось тут допитуватимуть на місці… У тебе лічені хвилини, Адольфе! Тікай…
Розвідник, який діє по той бік фронту, у таборі ворога, нерідко потрапляє у таку складну обстановку, яку неможливо передбачити завчасно, і тоді він повинен приймати рішення самостійно, бо тут радитись ні з ким і часу для цього немає, — діяти треба негайно. Тікати? Але аеродром оточений есесівцями, не випустять, і взагалі — раптова відмова від послуг Готтфріда і від'їзд з аеродрому тільки викличуть підозру і контрміри… Відкласти виліт? Але через кілька хвилин тут з'являться Дітріх і Штюбе. Це — провал!.. Він подивився на літак: льотчик і радист… двоє на двоє… Ну, а якщо упадемо, то на своїй території. Летіти! Тільки летіти!.. Ганс Лютке з тривогою прислухався до їхньої квапливої мови.
— Гансе, ти все чув?
— Т-т-так т-очно!
— Узяв, як наказано?
— Т-так.
— Що ти замислив, Адольфе?
— Ще не знаю, чи вийде, Крістіно… А тобі нема чого ходити за мною. Негайно" йди до Хейніша. Це — наказ!
— Фрейлейн, куди ж ви? — до них хутенько тупотів збуджений ас Густав.
— Служба, пане майор! — привітно всміхнулася йому Крістіна.
— Ох, ці жінки… Хай їм грець! Зараз будуть Зур і Гюде. Де братимеш інтерв'ю, Адольфе?
— Звісно, у повітрі…
— Тобто як у повітрі? — отетерів майор.
— Я ж бачу, виліти не скасовані…
— Воно дійсно… Але отак — раптом летіти. — Густав нерішуче почухав потилицю.
Далеко в полі край шляху линвою здіймалася курява. Ця линва, спочатку гостра, а чим далі до обрію пухнастіша й розпливчаста, списом пронизувала степ у напрямку до аеродрому. Візуальний слід машини, яку саму ще й оком не можна було спостерегти. "А якщо це вже Дітріх?"
— Згадай власні слова, Густаве: "Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все!" Чи ти просто хизувався переді мною? Що ж, тоді поглянь на мій офіційний припис. Читай ось тут: "Представникам військової і громадянської влади всіх рангів усіляко сприяти гауптманові Адольфу Шеєру у виконанні його обов'язків військового кореспондента; забезпечувати за його вимогою всіма видами транспорту, в тому числі бойового…" Утямив?" "За його вимогою…" "В тому числі бойового…" А ти перепудився! Ех ти, ас… На ось, візьми собі на схов мій припис, поки я літатиму.
— Та що ти, Адольфе! Я б і так! — Однак припис взяв, акуратно згорнув і сховав до кишені кітеля. — А вигадка у тебе все-таки пречудова — інтерв'ю в повітрі! — знову пожвавішав він. — І справді блискуча… Є в тебе на плечах кебета!
До них лінивою ходою наблизився рудий унтерштурмфюрер Майєр.
— Про що у вас торг? — запитав ніби знехотя.
— Ось споряджаємо пана кореспондента в бойовий виліт! — гордовито пояснив майор. — Таки недарма його нагородили медаллю за хоробрість…
— За пана Шеєра відповідаєте головою.
— Головою відповідатимуть мої найкращі аси-винищувачі Гюнтер Зур і Зігфрід Гюде! До того ж маю спецлітак для аерофотозйомок. З запанцированим салончиком… На ньому пан Шеєр і полетить. Якраз літак готують на розвідвиліт. Ти готовий, Адольфе?
— Ще б пак! Лютке, камеру перевірив?
— Т-т-так…
— Відповідай жестами. Отже, летимо! Ясно?
Ганс Лютке розуміюче хитнув головою.
— Ага, ось і мої хлопці — Зур та Гюде! От що, панове, сьогодні будьте особливо уважні — з Петерсоном полетить пан військовий кореспондент Адольф Шеєр. Відповідаєте головою! А то, бачите, за нього вже СД турбується… Отож, пам'ятайте: в повітрі у пана Шеєра ви — служба безпеки. Ясно?
— Слухаюсь, пане майор! — виструнчилися аси, зверхньо позираючи на рудого Віллі.
— Де Петерсон?
— Уже в літаку.
— Тоді ходімо!
— До побачення, Віллі!
— Щасливо повертайся, Адольфе!
— Передай фрейлейн Бергер мій повітряний поцілунок!
Густав Готтфрід зареготав: з приписом пана кореспондента в кишені почував себе дуже впевнено.
За кілька хвилин Шеєр і Лютке вже крокували до літака з парашутами за плечима. З ними Готтфрід.
Їх зустрів лейтенант. Назвав себе Петерсоном і доповів про готовність до вильоту.
— Вернер там?
— Ні… Вчора загинув… Поведу сам, без штурмана.
Готтфрід сумно зітхнув, співчутливо похитав головою.
— Останнім часом людей не вистачає… Але нічого, у вас буде надійне прикриття, — сказав Шеєру.
— Завдання одержав?
— Одержав, пане майор.
— Зроби для кореспондента аерофотозйомки.
— Слухаюсь.
Готтфрід повернувся до Шеєра:
— Літак летить до росіян, за лінію фронту… Фотозйомка шляхів і таке інше…
"У тил, до росіян, — відгукнулось у серці Шеєра. — Випадок, якого більше може не бути…"
— Мене цікавлять серйозні операції, Густаве, — відповів Шеєр, — а небезпека… Це якраз те, що зацікавить мого читача.
— Вас супроводжуватимуть двійко "месерів".