Там, за косою, Дніпро вирував і пінився, а в затоку лише інколи приходила хвиля від пароплава або скутера.
Зараз вода в затоці була спокійна, можна розгледіти дно. Від наших ніг у непрозору глибину бігли піщані брижі, вкриті сріблистим нальотом. Далі від берега, де хвилі не ворушили пісок, це вже був не просто поверхневий наліт, а глибокий сірий намул, у якому можна загрузнути по коліна.
— Що це? — запитала я без особливого зацікавлення.
— Фекалії. Ходімо звідси.
Мене ніби вдарило блискавкою. Ні, це була не огида, — я давно втратила гидливість, яка змушує деяких людей викреслювати із своїх думок усе те, про що їм неприємно думати. Для лікаря нічого неприємного в людській фізіології бути не може. Мене вразила думка: ось він, найбільший злочин перед нащадками!..
Невже нікому не спадає на думку, що ми викидаємо у Світовий Океан ту енерґію, без якої неможливе життя на планеті? Адже земна куля стала космічним кораблем — так, так! — єдиним космічним кораблем, і всі ми нині космонавти — всі без винятку! Викинути за борт кілька грамів органічної речовини — це однаково, що у когось вирвати око або відрізати палець. А це ж не грами — це ж мільйони тонн! День і ніч плине енерґія гумусу від ланів до міста, а бездумні чистоплюї, котрим неприємно про це думати — о, вони вищі від цього! — спрямовують її туди, звідки їй уже не буде вороття. Сонце і фекалії... Декому, напевне, здається, що таке сусідство понять ображає наше Велике Світило. Чому ж мовчить наука? Чи вона також захворіла на обивательську гидливість?
Не раз ми з Карпом Трохимовичем поверталися до розмови про те, чому і як виснажується земля. Тому виснажується, що люди не бажають помічати перенесення енерґії гумусу, її перетворень у життєвих процесах суспільства. Індустріалізація прийшла до нас упродовж одного покоління, для більшості людей побут став міським. Волів та коней витіснили мотори. Те зерно, котре витрачалося на перевезення вантажів, тепер споживається людьми. Воно споживається не лише в паляницях: м'ясо, молоко, масло — це ж зерно, енерґія гумусу! Люди почали краще харчуватися. Хіба раніше їли стільки м'яса? Та й людей було значно менше...
Але ж воли та коні не лише виконували тяжку роботу — вони удобрювали лани. Трактори та комбайни цього, звісно, не роблять. А люди, котрі замінили волів моторами...
Звичайно, не кожному про це належить думати. Та мусить же хтось піднятися думкою над оцим згубним процесом. Комфорт — це добре, але ж існують закони природи...
Мій погляд прикував білий предмет, що плавав під кущем. То був гумовий ангел сексу, — і він таки справді викликав у мене огиду. У мозку моєму дзвеніли слова Плужника: "Не відали ви, що творили!" Відвернулася, взяла Павла за руку.
— Ходімо, Павле Михайловичу.
Павло вже не намагався мене розважати — йому теж було дуже гірко. Я ж відчувала велике полегшення від того, що є на землі людина, яка здатна зрозуміти мій смуток.
VII. ПОВЕРНЕННЯ
Павло, по суті, був здоровою людиною, але ж йому належало підкорятися санаторному розпорядкові. І все ж він часом не підкорявся. Довелося пояснити, що це виглядає трохи непристойно. Мабуть, я справді почала боятися пліток.
Якось він підстеріг мене в лісі, коли я поверталася додому. Мимоволі подумала: хоча б Макариха не помітила. А чого тут, власне, боятися? Я ж не в монастирі живу...
Вже вечоріло. Сонце ховалося за вершинами дерев, але ще не зайшло — наскрізь просвічувало дубове листя, породжуючи відчуття таємничого трепету в кожній гілці.
Люблю лісове надвечір'я! Не завжди його помічаєш — часом так зануришся у власні клопоти, що навіть оце торжество світла й тіней обминає твою душу. Потім, ніби схаменувшись, оглянешся довкола: яка ж краса! Ліс перетворюється на живу гравюру: дрібних деталей не видно — перед очима гойдаються контрастно вирізьблені лінії гілок та силуети дерев. На травах, на сосновій яглиці лежать жовтогарячі плями від вечірнього сонця. А воно, світило наше, мовби сторожко обмацує кожну стеблину, питаючи: як тобі живеться, небого?..
Мені завжди здавалося, що увечері сонце якось наближається до землі та до людей. Отак і ми на схилі свого віку більше світ оцей любимо, — мовби у сонця вчимося.
Промайнула козуля — полохливе, граціозне створіння. Різкий силует тварини вирізьбився на тлі залитої рожевим сяйвом галявини — і одразу ж розтанув у гущавині. В очах іще довго рябіло від блискавичних рухів її тоненьких ніг.
На Павловому обличчі з'явилася посмішка, в якій вгадувалося здивування й захоплення. А мені пригадалися слова дядька Сашка: без спілкування з природою людська душа зубожіє. Так, це правда.
Павло довго не наважувався заговорити — він, мабуть, не знаходив слів, котрі були б доречні серед оцієї краси. Мені це сподобалось. Тільки людина, яка вміє тонко відчувати красу, береже слово. Їх так небагато, слів людських, котрі здатні повною мірою передавати наші почуття.
Я відчувала, що ми настроєні на спільну хвилю, тому мені було приємне оце мовчання. А Павлові, мабуть, стало ніяково за нього — він шукав, з чого почати розмову.
— Гарно тут, — сказав просто, без патетики. І, мабуть, нічого іншого
він би й не зміг сказати. — Карпо Трохимович розповідав, де ви живете.
Але я не уявляв, що тут так гарно.
— Коли звикнеш, — відповіла я, — то вже й не помічаєш.
— Не вірю. А проте... Людина до всього звикає. І до краси, й до
потворності. — Примружившись, він пробував щось розгледіти серед
соснових гілок. — Десь тут кузня повинна бути.
— Кузня? — трохи здивовано перепитала я.
— Бачите шишки під сосною?.. Це шишкар накидав. Лише тепер зрозуміла, яку "кузню" він мав на увазі. Тихенько зауважила:
— Ви теж, мабуть, у лісі росли.
"Кузнею" в нас називають маленьке дупельце, в якому шишкар розкльовує соснові шишки. Він зносить їх туди і гупає методично, як молотобоєць.
— Ні. На полювання їздив.
Я згадала його сумнівний афоризм і заперечила:
— Не згодна, що до потворності можна звикнути.
— А до краси?.. Це ж проста логіка. Єдність протилежностей.
Він зупинився й довго вдивлявся в моє обличчя. Погляд у нього трохи засмучений і якийсь благальний. Напевне, ця людина також встигла звідати самотності.
Несподівано для самої себе запитала:
— Правда, що вас дружина кинула? Павло рвучко підвів голову.
— Звідки ви знаєте?
Голос у нього був бадьорий — напевне, моє запитання не викликало гіркого спомину.
— Сорока на хвості принесла, — відповіла я по-дитячому. Ця фраза
справді прийшла з мого дитинства.
— Банальна історія, Софіє Кирилівно. Тут і розповідати нічого. Сільське життя не сподобалось. Правду кажучи, я її розумію. Вона в столиці
виросла. Пробував прищепити їй любов до землі, але... Це з колиски приходить. Дорослій людині прищепити важко.
— Виходить, сільські з сільськими одружуватись повинні? — кинула
я запитання, в якому було більше іронії, ніж серйозного змісту.
Павло заговорив серйозно:
— Життєвий досвід багато важить. А проте... Якоїсь проблеми я тут
не бачу. Не про себе кажу, а взагалі... Люди повинні любити місто — то
їхнє майбутнє.
— А село?..
— Село, Софіє Кирилівно, залишиться для тих, хто без нього прожити не може. Як риба без води. Таких меншість... І це добре. Навіть дуже добре.
— Що ж тут доброго?
Мені зараз не хотілось нагадувати, в якому вигляді постав перед нами Дніпро, але Павло вгадав мої думки. Напевне, він устиг про це передумати раніше від мене.
— Землю треба для рільництва звільнити. А рільництво... Я його без
людей уявляю. Не зовсім, звичайно. Залишиться мінімум... Ну, скажімо,
три проценти населення. Гадаєте, мало? Ні! При доброму господарюванні
цього досить. Техніка вже дозволяє... Тоді що ж таке майбутнє село?
Його, по суті, не буде... Хіба ж господар коли-небудь ставив хату на
кращому полі?.. Він його для хліба залишав. Отак і все людство житиме.
Якби, скажімо, розселити американські міста... Нью-Йорк, Детройт, Чикаго... Якби всі їх розселити по материку, Америка б завтра з голоду
почала вимирати. А те, що ми бачили на Дніпрі... — Павло затнувся,
боячись називати речі власними іменами. — Гадаю, люди зрозуміють,
що всяка органіка... всяка!.. Що тут казати?.. Народ тепер грамотний,
пустелям розростатися не дозволить. Та й сама природа про це подбає.
Голод — не тітка, кожного розуму навчить. Мій друг, підполковник авіації, нещодавно з Китаю повернувся. Там уже такого не побачиш. Страшні
речі він розповідав...
Я з вдячністю глянула на Павла. Те, що мене лякало, для нього було ясним і зрозумілим. Ні, він не боявся за людей — вірив у їхній розум!..
Та ось уже між берізками з'явилася трансформаторна будка. Я зупинила Павла:
— Дякую, Павле Михайловичу. Він знічено посміхнувся.
— Спасибі, хоч провести дозволили. Ось коли Сергій ваш повернеться...
Я важко зітхнула. А він продовжував:
— Ми тоді втрьох побалакаємо. Хочу вас до Семенівки запросити. Як
не вас, то хоч Сергія.
— Ви так говорите... Ніби це завтра буде.
— Буде! — твердо мовив Павло.
Від отієї певності в мене аж защеміло в серці.
Тоскно було прощатися. Самотність дедалі ставала все важчою карою. Особливо неприємно було згадувати, що, з погляду відстані, найближчою людиною зараз була Макариха.
Відразу ж поклалася в ліжко, але довго не могла заснути.
Спершу думала про Павла — уявляла його постать серед вечірнього лісу на дорозі, якою він повертався в санаторій. А коли вже зовсім затемніло, почала дослухатися до звуків, що долинали в хату.
Часом лісова звіринка голос подасть, інколи проторохтить мотоцикл. Але найвиразніше чути рівномірне, напружене гудіння траси. Далеченько вона звідси, та в нічній тиші аж сюди докочувалось двигтіння землі від потужних ЗІЛів з причепами.
Чогось я ждала від отого гудіння. Мовби десь там рідна душа загубилася.
Час від часу починали захлинатися у своєму гавкотінні сусідські собаки, але ці звуки я вже й не сприймала — вони зробилися надто звичними. Здебільшого собаче валування починалося тоді, коли до нашого хуторця наближався лось або дикий кабан. Та ось біля самих дверей моєї хати щось загупало, закректало, а відтак я почула голос Сергія:
— Еге, злодюго, попався! — Потім Сергій гукнув уже до мене: —
Мамо, відчини! Тут я добрячого кабана спіймав.
Солодке і водночас тривожне почуття хлюпнуло в мою душу.