Аркадій Михайлович сунув мені в руку рецепти і наказав просити в аптеці, щоб ліки видали негайно.
— Що ж у неї таке? — спитав я, виходячи з кімнати.
— Приступ сильного болю... Потім розкажу. Біжіть. Ви знаєте, де аптека?
— Знаю, — відповів я і, не затримуючись, вискочив на вулицю.
Аптека була недалеко. Там мене ждав уже черговий фармацевт, якого розбудив телефонний дзвінок Аркадія Михайловича.
Хвилин через двадцять я повертався з якимись ампулами, краплями і електричною грілкою.
"Що сталося з Лідою? — думав я. — Чи не отруїлась вона чим? А може, цей приступ має якесь відношення до діабету?"
Я чув, що при діабеті буває кома , але уявлення про неї мав дуже неясне. Знав лише, що кома призводить до смерті.
Аркадій Михайлович забрав медикаменти і попросив мене посидіти в коридорі біля кімнати, що її займала Ліда.
— Не треба турбувати хзорої, — сказав він і зник за дверима.
Через кілька хвилин професор вийшов і сказав, що хвора в забутті.
— Аркадію Михайловичу, та скажіть же, що з нею, — благав я старого.
— Ох, голубе, я й сам до пуття не знаю. Бачив тільки, що Барабаш дуже схвильований.
— А коли та як ви дізналися? Хто вас покликав?
— Вона сама подзвонила черговій покоївці й попросила покликати мене. Коли я прийшов, Ліді було дуже погано, і я негайно сповістив Барабаша. А потім збудив кастеляншу та вас.
В цей час у коридор вийшов блідий і стурбований Барабаш. Він попрохав нас зв’язати його телефоном з начальником дільниці. Я зараз же подзвонив на квартиру до Кротова. Барабаш, узявши трубку, почав благати начальника дільниці, щоб він допоміг замовити експресний літак, щоб перевезти хвору до Іркутська.
Почувши це, я скам’янів. Ясно, становище Ліди було надзвичайно важке.
Барабаш, як видно було з розмови, договорився з Кротовим.
Через кілька хвилин подзвонили з аеродрому і сповістили, що літак зможе вилетіти через дві з половиною години. Це повідомлення прийняв уже я і негайно переказав його Аркадію Михайловичу. Професор подзвонив у гараж і викликав санітарну машину. Барабаш з кимось розмовляв по телефону, прохаючи прислати медичну сестру, яка б разом з ним супроводила хвору.
В коридорі з’явився Макаренко. Не знаю, хто його збудив і сповістив про тяжку новину. Він підійшов до нас і тільки хотів щось спитати, як з кімнати вийшов Барабаш.
— Можна мені зайти? — звернувся він до лікаря.
— Ні, не треба, — відповів Барабаш. — Вона зараз непритомна.
Макаренко мовчки дивився на лікаря, немов щось зважуючи, а потім тихо спитав:
— Що з нею?
— Те, що я передбачав.
Інженер рвонувся вперед, але одразу ж втратив енергію і розгублено промовив, наче когось питаючи:
— Невже це не помилка?
— Як би я хотів, щоб це була помилка! — з болем у голосі відказав лікар.
Ярослав повільно ступнув кілька кроків до вікна і, спершись рукою на підвіконня, завмер. Він виглядав уже не таким молодим, як я звик його вважати. Це була людина в розквіті своїх сил, людина непомірної волі, про що свідчили риси обличчя, але зараз прибита важким, надзвичайним горем.
Ні я, ні Аркадій Михайлович не зрозуміли діалога, що відбувався між Барабашем і Макаренком. Очевидно, обидва вони знали про хворобу Ліди щось таке, чого ми й не підозрювали. Мимоволі мені пригадалася розмова з Ярославом Макаренком перед моїм від’їздом за кордон, коли він натякнув, що хвороба Ліди, може, значно важча, ніж ми це уявляємо.
Аркадію Михайловичу ця розмова була, мабуть, ще менш зрозуміла, ніж мені. Старий запросив лікаря до себе в кімнату, що була поруч.
— Заходьте й ви, Олексо Мартиновичу, — сказав він. Коли ми зайшли до нього, він руба поставив перед
Барабашем питання, що таке з Лідою.
Здавалося, лікар вагався відповісти. Він таки одразу і не відповів, бо з’явилася медична сестра, яка мусила летіти разом з ним до Іркутська, і Барабаш вийшов проводити її до хворої.
— Олексо Мартиновичу, — звернувся до мене ботанік, — я певен, що Барабаш щось приховує від нас і, мабуть, уже давно... з того часу, як Ліда захворіла. Це не діабет. Він каже, що в Іркутську має відбутися консиліум і, мабуть, доведеться негайно робити операцію.
— Він повинен сказати нам, — відповів я. — Можливо, це лікарська таємниця, яку від Ліди затаюють. Але ви і я — близькі люди її родини, мусимо знати, на що вона хворіє.
Коли Барабаш повернувся від хворої, ми почали настоювати, щоб він сказав нам усе. Лікар ще якусь хвилину вагався, потім зітхнув і почав розповідати.
— Я давно підозрюю, що в неї рак підшлункової залози, — сказав він.
Від цих слів на нас війнуло жахом. Це ж чи не найстрашніша хвороба людства! Хвороба, яку не можна вилікувати! Лише ніж хірурга іноді може затримати її розвиток.
— Кілька років тому, — розповідав далі Барабаш, — один дуже досвідчений терапевт натякнув мені, що з Ліди може бути ця хвороба. Свої побоювання він обґрунтовував спадщиною. У неї дід помер від цієї хвороби. Ну й були ще деякі конституціональні особливості в її організмі. Правда, він не міг сказати, де саме з’явиться онкологічна пухлина, і гадав, що хвороба почнеться після тридцяти років. Відомо, що передбачити рак майже неможливо, але лікар не помилився, якщо не вважати, що вона захворіла значно раніше. Ви знаєте, що вона захворіла на діабет. Перший час лікарі були в цьому певні, але незабаром спостереження показали, що це не звичайний діабет. Хвороба проходила трохи інакше, ніж це буває. З’явилися підозри на рак, хоча в даному разі знов-таки ми не мали типово виявлених симптомів цієї хвороби. Лікарі сперечалися, а хвору поки що запевняли, що в неї легка форма діабету. Рак шлунку, печінки та інших внутрішніх органів у переважній більшості випадків можна визначити тільки після хірургічного розтину. На жаль, цього в даному разі ми зробити не могли. Я вважав, що це випадок легкої форми рака підшлункової залози. Зі мною не погоджувалися, і це призвело до того, що іноді хворій дозволяли не додержуватись потрібного режиму, а вона занадто захоплювалась роботою. Звичайно, ні їй, ні комусь з її родичів ми не говорили про наші підозри, а лише погрожували наслідками діабету. Я думаю, що це було правильно.
Аркадій Михайлович схопив Барабаша за руки.
— Юрко, невже ж її не можна врятувати?
Барабаш легенько відсторонив професора, пройшовся по кімнаті, потім сперся на стіл, щось прошепотів. Тоді я не розібрав його слів, але згодом, пригадуючи ту хвилину, чомусь був певен, що він говорив сам собі:
— Клятий час... Чому він іде так швидко? Я ще не закінчив своїх дослідів.
Потім лікар тихо відповів професорові:
— Становище безнадійне. Але ми мусимо зробити все, щоб відтягти кінець.
— Як же вона буде мучитися! — сказав, немов звертаючись сам до себе, професор.
— Я дав їй морфію, і вона спить, — промовив лікар і вийшов з кімнати.
Під вікном готелю загудів автомобіль. То прибула санітарна машина, щоб одвезти хвору на аеродром. Ми пішли допомогти винести Ліду.
Спершись плечем об косяк вікна, на нас дивився блідий Макаренко.
Санітари з ношами зайшли в кімнату до хворої і хвилин через десять її винесли. Поруч ішли сестра й Барабаш. Ми з Аркадієм Михайловичем замикали цей похід.
Макаренко залишався немов закам’янілий на тому ж самому місці.
На вулиці нас зустрів Кротов, який щойно приїхав своєю машиною. Він теж тривожився за здоров’я Ліди і хотів довідатися, що сталося. Лікар коротко пояснив, що у неї, очевидно, якесь запалення. Начальник дільниці був остільки ласкавий, що забрав мене й ботаніка до себе в машину і повіз на аеродром слідом за санітарним автомобілем. Він хотів там на місці розпорядитися, щоб літак відправляли якнайшвидше.
Надворі було ще темно. Високо в небі ясно світили зорі. Вітру не було, і це обіцяло для хворої та її провожатих спокійний переліт.
На аеродромі все вже було готове, і жодних додаткових розпоряджень Кротова не знадобилося. Санітарний автомобіль під’їхав до літака, Ліду перенесли в кабіну, де нашвидку укріпили койку для хворої. Там вона опритомніла, тихо застогнала і покликала мене. В цей час Барабаш і Аркадій Михайлович про щось розмовляли з пілотом. Я нахилився над хворою.
— Олексо Мартиновичу, що зо мною? — спитала вона.
— Пусте, приступ апендициту, — збрехав я.
— А куди мене відправляють?
— В Іркутськ. Вам треба зробити операцію.
— Ви Ярослава бачили?
— Він проводжав вас, коли ми виходили з готелю.
Ліда заплющила очі і тихо застогнала. її знов непокоїв біль. В цей час загуркотіли мотори. їх шум заважав розмовляти. В кабіну зайшов Барабаш. Я потиснув руку лікареві і вийшов з літака.
Через кілька хвилин темна маса літака відірвалась вія землі і зникла у передсвітанкових сутінках.
Кротов покликав нас до автомобіля, і ми тепер з великою швидкістю поверталися в селище. Професор відкинувся на м’яку подушку і про щось глибоко замислився. Кротов висунув голову у віконечко і курив цигарку.
Я ж думав про Макаренка. Невже він знав, чим хворіє Ліда?
Повернувшись в готель, я постукав у двері до головного інспектора тунельних споруд, але мені ніхто не відповів. Черговий швейцар на моє запитання сказав, що інженер кудись вийшов.
— Мабуть, в управління поїхав.
Розвиднялося.
Спати мені перехотілося, і я поволі пішов до будинку управління дільниці.
В управлінні, як завжди, кипіла робота. Там не існувало різниці між днем та ніччю. Мені сказали, що Макаренко в радіотелефонній будці прямого зв’язку з Іркутськом. Я пішов туди, побачив розчинені двері будки і мимоволі почув його розмову:
— Скажіть Самборському, щоб категорично настоював на будівництві герметичних вагонів з установкою для кондиціювання повітря, — говорив комусь інженер. — Гадаю, що мені негайно треба вилетіти на Далекий Схід. Поки що жду ваших розпоряджень.
Очевидно, він розмовляв з Саклатвалою.
Скінчивши розмову, Макаренко вийшов з будки, кивнув мені головою і, не зупиняючись, попрямував у двір де підіймальної машини.
Частина третя
1. ОСТАННІ ДНІ Й ГОДИНИ
Два місяці тому було закінчено прокладання Глибинного шляху. Кінцеві станції вже готувались прийняти наскрізні поїзди. Спішно завершувалося шлюзування секторів між підземними станціями. На кількох відсталих дільницях закінчувалося цементування. Робітники-шляховики перевіряли останні рейки.
Широко розгорнулось змагання між Сходом і Заходом на право пустити перший експрес вздовж усього підземного шляху.
На окремих дільницях уже ходили місцеві поїзди, розвиваючи значну швидкість.
На одному з них уперше проїхав академік Саклатвала з Іркутська до станції Найглибшої — так називалась станція, розташована там, де недавно ще була дев’ятсот двадцять п’ята шахта.