чив вас давно. Ах, Наталочко! — додала журливо. — Я журюся тим, що ви його любите!
— Я не люблю його, Оксано! — відповіла я непевним голосом.
— Не любите? — повторила вона і дивилася питаючим поглядом на мене. — Я вам не вірю, бо ви дивна натура. Вжившися цілою душею в його істоту, любите його хоч не так, як давно, але любите фантазією, плекаєте фантазією то чувство.
— Ні, Оксано!
— Ні? Це було би гарно, тим гарніше, що він вашої любові не гідний, і воно було би ліпше для вас, однак признайтеся, що він впливає на вас своєю істотою!
Я здвигнула згорда плечима.
— Ну, так, до цього я признаюся. Він впливає на мене так, як якась музична штука, котрою чоловік раз упивався, а відтак по якімсь часі чує її знов. Другий раз не робить вона на його то саме враження, але зворушує-таки в нім деякі струни; вона ж йому знайома! Ах, Оксано, він дитина тієї самої нації, що й я!
Вона усміхнулася смутно і сказала півголосом:
— А я би хотіла, Наталочко, щоб ви любили кого іншого.
Кого? — я не питала. Спаленівши сильно при її словах, я відвернулася від неї і мовчала. В мені забилося серце, неначеб мене зловив хто на лихім учинку. Я знала, що вона мала на думці Марка, але я не могла о нім з нею говорити. Мені здавалося все, ще коли говорить зо мною про його, старається зазирнути в мою душу, щоб відтак донести о стані її йому. А того я не хотіла. Ні, ні за що в світі нехай не дізнається він, що любити любила я властиво його, що з довір'ям зверталася душа моя лиш до його, але що я берегла ту тайну в глибині серця і о ній не смів ніхто дізнатися. Ах, я була дитина, коли думала, що його розгнівало моє знайомство з Орядином! Що це могло його обходити? Непоборима сила тягнула мене до його, до спокійного, до вірного, до "аристократа духу", і я відчувала, що в пожитті з таким чоловіком можна відзискати душевний супокій і пізнати те, що зветься щастям, а він відопхнув мене і тепер осталась я, мов без весла в човні...
Орядин?
В мене зморщилися мимоволі грізно брови, і я зітхнула. Він — то пісня мого люду, і я все буду оживлятися при її звуках, буду або радуватися, або тонути в сльозах, а Марко... ні, над ним спинятися думками не слід. Ах, яке ж щастя, що між нами лежить море!..
Я не помилялася; Оксана писала до його, вона зрадилася раз сама з тим передо мною, але це не поможе йому нічого. Нехай пише йому, що я люблю Орядина, серце його нехай кривавиться, як моє, щось таке бодай пригадує людині, що вона живе...
— Так, так, Наталко, — говорила Оксана далі, коли я не відзивалася до неї, потонувши в думках. — Я хотіла би, щоб ви любили кого іншого, а Орядина викинули з серця. З ним не були би ви щасливі. А рrороs, — додала зараз живіше, — пані Марко знала про ваші колишні відносини до його?..
— Знала, Оксано, або що?
Вона усміхнулася.
— Чи вам не приходило ніколи да думку, як вона ті відносини розуміла?
— Розуміла їх так, як я, — відповіла я, зчудована тим питанням, — а то, що ми розійшлися ворожо і що перед кождим з нас лежить інший шлях, кінці котрих не зійдуться, мабуть, ніколи!
Вона розсміялась тихо.
— Ви помиляєтеся, любко, — відказала хитро. — Вона була майже переконана, що з вас і Орядина вийде пара, і вона не мовчала об тім, Наталко!
— Кому говорила о тім? — спитала я з нетаєним страхом, і в мені наче дух заперло... Ах, я вже відгадувала все...
— Свому синові говорила о тім...
— А він повірив?
— Спершу не вірив, але тепер вірить.
— І що ж, Оксано? — спитала я, силуючись надармо усміхнутися.
— Що ж! Чи вам залежить на тім, щоб Марко знав правду?
Я не відповідала. Здвигнувши гордо плечима, я мовчала з опущеними вділ очима і упрямо стуленими устами.
— Це не добре, що ви такі горді: він також такий, і він не накинеться вам ніколи!
— Чи маю я тому коритися?
Її лице прибрало нараз вигляд холодний, і вона сказала спокійним, рішучим голосом:
— Отже, ви любите Орядина?
Я все ще мовчала. Я немов завзялася не відповідати на її питання, не виявляти їй своєї душі і оставити її будь-що-будь в несвідомості. Чувство упрямості, котре заволоділо в сій хвилині мною, було таке сильне, що я чула, що переможе в мені і голос серця. Чи це добре було, я не думала, мені було це навіть байдуже.
— Любите все ще в нім те, що мав давно, а чого вже тепер не має. Ах! — сказала нараз з нетаєним жалем. — Ви належите також до тих, що живуть більше чувством, як умом, і котрих треба провадити, мов малих дітей. Тепер здалося б вам десь виїхати, розірватися [132], відсвіжити ум, пізнати інших людей, а ви загребані, спрятані, мов в улію, бачите лише його!
— Чому ви мені оце говорите, Оксано? — спитала я в неї не без докору.
— Бо мені вас жаль, і я вас люблю, як свою рідну сестру. Я не повинна се говорити, але скажу. Ви ніколи не могли жити цілковито. Ви виростали, як та квітка, прикрита склянкою, що не розвивається безпосередньо під впливом сонця — і се мститься на вас. Справді, ваша сила вичерпається або перетвориться в щось хоробливе. Ні, вона перетворилася уже. Любов ваша до Орядина, це вже якийсь нездоровий об'яв, і я боюся, що вона поконає колись і ваше горде серце і ви піддастеся їй!
Я стояла перед вікном, горда, холодна і з побліднілим лицем.
— Не бійтеся, Оксано, — відповіла я, а серце моє сміялося: "З любові до Орядина, з любові до його... ха-ха-ха! І вона вірила в то справді?"
— Я не боялась би, коли би не знала вашої чудної, неспокійної, незадоволеної натури! — закинула.
— Ви забуваєте, що мені остається, окрім любові, ще одно, а то література, — сказала я.
— Ну так, я се знаю. Однак... — і усміхнувшись сумно, вона урвала. Мабуть, не хотіла заявити своїх думок, котрі були часом і моїми думками. А то, що моє одностайне, безсонячне життя відіб'ється колись на моїх письмах, ба що се й не може бути інакше і не принесе мені також щастя. Що сили улягнуть справді впливам обставин і вийде зі всього щось недозріле, може, й хоробливе...
Трохи згодом розсталися ми, і я лишилася знов сама. З болісно зморщеним чолом і затятими устами дивилась я довго ще за нею, але думки мої пробували деінде. Спершу далеко у того, котрий "не накинеться і мені", а відтак у Орядина. Це було смішно, коли вона думала, що я люблю його, але говорила правду, що я любила його "фантазією". Напр., тепер! Я вдумалася в його істоту, в його минувшість, в свою минувшість, і чула, що він не був мені справді цілком байдужим. Він зворушив мене болісно, і мої мислі літали кругом його. Пощо приходив він? Що сталося йому, що звернувся знов до мене так, якби між нами не було ніякого непорозуміння? Може, він іронізує собі з мене? Це було правдоподібно, бо його поведення з тою легкодушною жінкою, через котру забув, що прийшов до мене, після всього, що між нами сталося, свідчило ясно за тим.
Мене обгорнуло огірчення. Я обставала за ним перед Оксаною, вступалася за ним перед Марком, зносила підозріння, що він мій "бог", а він має собі кпити з мене? Чи це можливо? Взагалі, що я собі думаю? Чи з того, що він син мого народу, виходить, що я мушу думати про його і терпіти за його? Радше звернуся до тамтого, котрий, коли що любить, любить вже навіки. Але тамтий гордий і радше зречеться свого щастя, ніж "накинеться" мені або розірве зв'язі між Орядином і мною! Він буде мовчати, а я не створю також уст. Тепер мені ясне його чудне поведення, але ясне і це, як лихо розуміла мене пані Марко, котра чувала над його і над моїм щастям! Хитаюся між обома, а не належу жодному. Чому було все так безсонячне, невикінчено? Або оце чувство самоти — ух, як воно мене придавлювало!
Я почала терти нервово руки і ходити по хаті. Це чинила я майже несвідомо все тоді, коли мене взяла розпука або неспокій.
Чи все те було наслідком способу мого думання, чи тому, що я жила сама і була незамужня? Марко говорила стільки разів, що чоловік і жінка повинні іти разом, що одно доповняє друге — чи це дійсно так? Мені пригадується філософування молодої малярки, котра заєдно каже, що чоловік з незвичайними спосібностями ума не повинен в'язатися за ніяку ціну в світі з другою істотою; що він повинен розвиватися сам, без впливу тої другої істоти, щоб не піддатися з часом, не статися рабом того впливу, і жити самому, щоб не стратити свого властивого характеру.
Не знаю, по чиїй стороні правда, але відчуваю ясно, що одно стане мені спасінням, а то праця! Слава тобі, боже, що вона остається мені і що я можу в ній шукати щастя. Коли потопаю в ній цілою душею, тоді всі, що заколочують мій спокій, відходять від мене далеко-далеко, і я не чуюся ані самотньою, ані непотрібною, але, противно, чуюся міцною, самосвідомою, спокійною...
Тут кінчиться Наталчин дневник.
XIV
В три неділі пізніше появилася румунка з Орядином в театрі в ложі. Побачивши десь поміж видцями Оксану і Наталку, вона нахилилася до Орядина і прошептала:
— Отже, вона тут; таки послухала і прийшла. Знаєте, вона властиво дуже гарна і могла би мужчинам дуже подобатися.
По його лиці пробігла полумінь.
— Ну так, — відповів змішаній, мов приловлений на забороненім учинку.
— Ви знаєте, про кого я говорю? — спитала вона.
— Про Верковичівну.
— То ви слідили за нею? — скликнула майже вголос.
— Але ж ми, очевидно, в одній і тій самій хвилині замітили її... по волоссю! — відповів з притиском і холодно. — Прецінь її волосся мусить впасти в очі!
Їй причулося, що в його голосі при послідніх словах крилася злоба, і то успокоїло її.
— Але вона не віддасться, Васіллі!
— Ні, — відповів сухо.
— А знаєте, чому?
— Чому?
— По-перше, тому, що поводиться так гордо, мовби походила прямісінько з князівського роду, а по-друге, вона зовсім убога, а до того ще якась компаньйонка.
— О, то не завадило б їй, що вода компаньйонка, — замітив він.
— Не завадило би, коли б не була, як кажу, така горда; впрочім, ні, подумайте лиш, компаньйонка!
— Але ж вона тепер не компаньйонка, вона й не є нею з заводу, і давно не була нею. Її не можна навіть трактувати як таку, і я переконаний, що у покійної Марко вона не була простою, буденною товаришкою.
— То тепер вона гувернантка і учить чужі діти за гроші…
— Бо не хоче сидіти на ласці у своїх кревних.
— Гадаєте? Ха-ха! Бо бавиться в горду. Я її вже пізнала.
— Справді?
— Справді, і тому не віддасться. Представте собі: у нас пробував недовгий час брат мого мужа, молодий, живий, прег