Нехай усі вийдуть. Сановники, хмуро поглядаючи на офіцерів, вийшли, але Селім-бей не поспішав. Офіцери чекали.
— І син нехай вийде?
— Ми просимо...
— А зброя?!. — закричав розлючений Селім-бей. — У них зброя!
— Зброю ми віддаємо своїм ординарцям, нехай вони вийдуть в сусідню кімнату, — сказав Котляревський і з цими словами відчепив шаблю й віддав Пантелієві, те саме зробив і Катаржі. Ординарці забрали зброю і вийшли. Селім, на якого виразно глянув хан, вибіг у двері навпроти.
Тепер хан і офіцери лишилися самі. Хан запропонував сісти на низенькі стільці біля невисокого круглого столу. Світло від п'яти свічок падало тільки на стіл, решта залу лишалась напівосвітлена.
— Кажіть! — коротко наказав хан.
— Прийми, ясновельможний, наші скромні дари. — З цими словами Катаржі попросив Стефана розв'язати невеликий згорток, розкрив його й дістав кілька шкурок песця.
— А це для твоїх жінок. — Котляревський поклав на стіл невеличку скриньку. Хан побачив дорогі сережки, персні, браслети. Він кілька хвилин боровся з спокусою подивитись на все це ближче, помилуватись подарунками і, поборовши себе, приклав руку до грудей:
— Дякую, панове посли!
— Ми приїхали до тебе після багатьох днів дороги твоїми степами і, не приховуємо, дещо втратили, — говорив таким же рівним, м'яким голосом Котляревський. — Ми вели тобі коня — подарунок нашого паші. Кінь сильний, гарний, золотої масті. Але — пробач, хане, — син твій Селім-бей відняв його. І ми тепер не знаємо, де він.
— Селім? — Хан примружено дивився поперед себе, очі поволі склепилися.
— Селім-бей.
— Це правда? — Хан ще не йняв віри й сподівався, що посли зводять наклеп на його старшого сина.
— Правда, — твердо відповів Котляревський. — Нас, послів, врятував Махмуд — син твій наймолодший і, певен, найдобріший... Він, якщо бажаєш, може підтвердити мої слова. — Котляревський знав, що Махмуд до того ж і улюблений син хана.
— Добре. — Хан важко дихав. — Я слухаю тебе, пане посол.
— А тепер дозволь, ясновельможний хане, перейти до діла, заради якого ми приїхали... Ми воюємо тепер з армією султана. Це тобі, сподіваюсь, відомо. Бачить бог, війни цієї ми не хотіли, але султан, користуючись нашою довірливістю, порушив усі й усякі угоди і знову захопив Ізмаїл і посадив там Гасан-пашу. Ми прийшли, щоб здобути Ізмаїл утретє й остаточно. І ми здобудемо його... Так ось, ми б хотіли... — Штабс-капітан нахилився ближче до хана, заговорив ледве чутно. Стефан перекладав, теж не підвищуючи голосу. — Так ось, ми б хотіли, щоб ніхто з ваших людей в розмову між нами й султаном не втручався. Навіщо це вам? Хіба у вас мало своїх турбот? Залишайтеся в своїх селах, а ми гарантуємо вам безпеку. Руки султана, я знаю, довгі, але вони вас не дістануть, не дотягнуться.
Котляревський закінчив і трохи нахилив голову на знак готовності вислухати й хана. Але той з відповіддю не поспішав.
Пропонувати ханові зрадити великого падишаха — в суті, перейти на бік противника в момент, коли вирішувалась доля однієї з наймогутніших турецьких фортець, а отже, і престиж Порти на берегах Дунаю? Таке пропонувати могла тільки дуже смілива людина. Хан, якщо він образиться, може легко й швидко розправитися з російськими послами, кинути їх диким псам або одвезти в Ізмаїл на подарунок Гасан-паші.
Котляревський сидів нерухомо, зовні спокійний, тільки обличчя його було блідіше, ніж завжди. Катаржі, як і штабс-капітан, намагався бути спокійним.
Хан прикрив очі повіками, ніби дрімав, але руки зраджували його: пальці ворушилися на круглому животі, щомиті стискаючись, а персні на них то спалахували, то гасли.
Офіцери не зводили очей з цих рук — нервових, чіпких. Ось і зараз вони стиснуться в кулак — хан ніколи не погодиться порушити слово, дане султанові. Хан добре знає, як Порта вершить свій суд над непокірними, над кожним, хто зраджує її. Ніхто не може знати, звідки це приходить.
Хан ледве чутно плеснув у долоні.
На порозі виріс слуга, хан щось сказав, і той миттю зник, а за секунду ввійшов з тацею — глечик, горіхи, фрукти. На знак хана налив чотири келихи.
— Пийте, — сказав хан, потроху заспокоюючись. — Це бекмес.
— За що вип'ємо? — спитав Катаржі. Почекавши трохи, сказав: — За те, щоб, збулися всі твої й наші надії!
— За ваше здоров я1 — сказав штабс-капітан. — За ваших близьких! . — Дякую!
Випили. Бекмес виявився досить міцним. — Може, спробуємо нашої? — спитав Котляревський і двічі вдарив у долоні. Ввійшов Пантюха й, ніби знаючи, чого від нього ждуть, поставив на стіл пляшку вина. Вміло розкоркував, розлив у келихи.
— Випиймо, твоя милість, щоб ніколи у ваших степах не було війки! — сказав Котляревський.
— Щоб життя ваше було довге й щасливе, — додав Катаржі.
Хан кивнув: "Добре!" — і випив. Обтер білою хусткою підборіддя.
— Що ж нам, ясновельможний хане, передати командуючому? — витримавши невелику паузу, спитав Котляревський. — Ми повинні знати, що думає твоя милість. Які міркування?
— Без цього ми не можемо повертатись, — додав Катаржі. Смагляве лице його трохи розм'якло після випитого, але очі лишалися зіркі. Штабс-капітан з білосніжною хусткою на шиї, яку він поміняв за кілька верст перед Каушанами, виглядав напрочуд свіжо, ніби й не було важкої подорожі по Буджацьких степах.
— Я воїн, я присягав на корані султанові. А знаєте, що це значить? — Агаси-хан тяжко звів дух. — Правда, я господар у своєму степу, мені підвладні мої воїни.
— І будеш таким, ясновельможний.
— Я, панове посли, одержав напередодні вашого візиту фірман. Ви, напевне, здогадуєтесь, що в ньому? У султана наміри тверді. Для того, щоб прийняти якесь рішення, я викликав Селіма. Сюди ж скоро повинні приїхати інші мої сини й старшини.
— Ми розуміємо, високоповажний, у яких складних умовах ми тепер живемо, але безвихідного становища не існує. Треба більше рішучості. До цього тебе закликає і фірман нашого паші, який ми привезли. — Котляревський поклав перед ханом великий аркуш паперу й казав далі: — Російське військо зробить усе для того, щоб оборонити буджак-татар від підступів султана. Це одно. По-друге, жоден віхоть сіна, жоден фунт зерна не буде взято без оплати. Коли захочеш — продаси, не захочеш — воля твоя. За все буде заплачено готівкою при взаємній домовленості.
— Тут так написано? — спитав хан.
— Клянусь честю офіцера, — урочисто сказав Котляревський. — Нехай твої радники, які розуміють російську грамоту, прочитають — і ти переконаєшся в правдивості моїх слів.
Хан довго дивився на велику круглу печатку в лівому кутку документа й роздумував: кликати йому радників чи не варто.
— А що скажуть мої старшини? Мої сини? Вони можуть і не погодитися... Ось Селім.
— Селім-бей проти. Ми це знаємо. — Котляревський не поспішав сказати ханові все. А Катаржі не терпілося відразу ж викласти усі козирі. Штабс-капітан був іншої думки: так можна й образити. Краще, коли б хан про все дізнався сам. Але хан мовчить, виходить, він нічого не знає, а те, що старший син проти, викликало у нього сумніви. Очевидно, ніхто з його оточення не зважився розповісти всю правду. І цю правду, хоч би яка гірка вона була, повинен тепер же розповісти він, посол російської армії.
— Ясновельможний хане, я мушу сказати тобі все до кінця, і це тебе, напевне, порадує. Усі твої сини, за винятком Селім-бея, і всі старшини, всі до єдиного, послали своїх аманатів у Бендери. Вони дали слово, що не піднімуться на клич султана. Ніхто з них не піде проти росіян. І в цьому їхнє спасіння, спасіння цілого народу. З ким ти залишишся? Війна жорстока, ти знаєш. Тепер, Агаси-хан, думай... Я сказав усе.
Хан довго дивився на витончене, трохи повісплене обличчя російського офіцера. Виявляється, цей офіцер не тільки златоуст, але здатний говорити й по-іншому — твердо, як належить мужу й воїнові. За життя своє не боїться. А чи довго схопити його й заразом товариша і кинути в підвал, де сидять голодні вовки? Або відвезти в Ізмаїл Гасан-паші? Селім так хотів цього, так благав. Але тепер навряд чи можна торкнутися цих невірних не тільки мечем, а навіть пальцем. У їхніх руках — аманати. Рідня! Напевне, і його, ханської крові, онуки. Хіба всіх перерахуєш? Кожне село когось послало. Спробуй торкнись тепер росіян — уся орда прокляне до десятого коліна і хана, і його сім'ю. Його перехитрили, обскакали.
— Якші вино... міцне, — сказав по паузі хан.
— Дозвольте ще келих? — спитав Котляревський. — Стефане, чого ж ти?
Стефан розлив вино. Хан мовчки дивився, як ллється яскраво-червоний напій. Не відриваючись, дивився в одну точку перед собою, ні на кого не звертаючи уваги. Повне лице його укрив піт, він кілька разів діставав хустку й прикладав до шиї, чола, в'ялих щік.
Нарешті, озирнувшись на двері, сказав:
— Я, Агаси-хан, повелитель буджак-татар, посилаю російському паші в Бендери аманата. Поїде мій молодший брат — Рахім-бей... Я прошу вас про моє рішення нікому ні слова, щоб про нього дочасно не пронюхали люди Гасан-паші... Може пролитись багато крові...
Офіцери, уважно вислухавши переклад, який швидко й точно зробив Стефан, поважно закивали: мовляв, усе зрозуміло, ясновельможний хане, дякуємо тобі.
Штабс-капітан, співчутливо дивлячись на зовсім замученого хана, додав, що вони, тобто посли російські, передадуть кожне слово володаря Буджацької орди російському командуванню, і нехай Агаси-хан жодної хвилі не сумнівається у дружньому ставленні до нього росіян, хай знає, що люди російські вміють цінувати дружні відносини, а зберігати таємницю — і поготів.
— Це я знаю і не сумніваюсь, — кивнув хан, не маючи, однак, змоги стримати нервового посмикування лівої щоки.
— У нас, твоя милість, ще одне прохання, — сказав Котляревський. — Накажи звільнити людей, які супроводили нас у Каушани з повіту Еть-Іссін. Їх послав один із твоїх старшин з наказу твого славного сина Махмуд-бея, і вони є прості виконавці чужої волі.
— Де ці люди?
— Мабуть, у твоєму казематі...
— Як вони попали туди? — здивувався хан.
— Здається нам, з наказу твого сина, Селім-бея. Він нас зустрічав, він був у дворі, коли все це сталося.
— Шайтан! Але я не знав цього...
— Ми так і думали, — мовив Катаржі, чемно схиливши голову. — У нас, твоя милість, більше ніяких прохань нема. Ми готові з тобою попрощатись.
— Якші! — Хан ляснув у долоні.