На знімальному майданчику панувало таке пожвавлення, що було не до нас. Тільки якась огрядна жінка у білому халаті помітила наші маневри. Але вона зрозуміла їх по-своєму. Нахилившись, вона тихо сказала:
— Другі двері ліворуч — жіночий, треті — чоловічий... Ми зніяковіли, проте пояснювати їй нічого не стали... ...Ніколи в житті я так не квапився. Здавалося, з мене
зробилося двоє: один Я рвався вперед, а другий Я не міг його ніяк наздогнати.
У метро на ескалаторі ми, звичайно, котилися горохом, незважаючи на гучне застереження радіотітоньки: "Бігти по ескалатору суворо заборонено. Не біжіть..." І потім на "Арсенальній" — вгору, аж серця з грудей вискакували.
І на двадцятому тролейбусі — хотілося вистрибнути і випередити його: так він, здавалося, повільно їде...
І по горі повз церкву Різдва Богородиці бігли так, що можна було п'ятами дістати потилиці.
Нарешті... От... От воно... Те прокляте місце... Всі троє ми кинулися навколішки й почали рачкувати, шукаючи. Колюча дереза дряпала щоки, лізла в очі, заплутувалась у волоссі... Годинника не було... Ви можете сміятися, але я навіть водив низько над землею вухом, сподіваючись почути цокання (так сапери водять міношукачем). Цокання я не чув. Мені тільки здалося, що я чую, як важко б'ється піді мною величезне серце землі. То гупало у грудях моє власне серце.
— Отут ти йому дав підніжку... — бурмотів, рачкуючи, Ява. — Отут ви котилися... Отут ти сидів на ньому... Отут тебе з нього стягай...
Я раптом сів на землю, відчувши, як все тіло моє стало безсилим і млявим.
— Яво, — тихо сказав я. — Вони витягай його з кишені.
Коли стягали мене за штани... точно... Я навіть відчув тоді чиюсь руку в кишені. Але я ні про що тоді не думав.
Ява з Валькою теж посідали на землю. Ми сиділи на землі і мовчки перезиралися... З кожною секундою мені ставало все гірше й гірше. Якщо до сьогодні я, так би мовити, був умовним злодієм (бо годинника ж таки не крав, прагнув його повернути і, головне, міг повернути), — то тепер усе було незрівнянно складніше — я не міг повернути годинника (отже, крав не крав, але через мене годинника не стало, і за всіма законами я за нього відповідаю! За всіма законами я — злодій!).
— Ходімо до Будки! — підхопилася з землі Валька.
Я безнадійно зітхнув і з гірким співчуттям подивився на неї — що вона каже, наївне дівча! Ну, ми підемо, ну, ми скажемо: "Оддай!" — а він тільки пхикне глузливо: "Нічого знать не знаю!" Іди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мій заклятий ворог, з яким я сьогодні так бився і якого я, по совісті, переміг, був до мене добрим і чуйним! Наївнячка!
— Ходім до Будки! — впевнено повторила Валька. — Якщо не хочете, я сама піду!
— Чого ж сама... — буркнув Ява, підводячись, і блимнув на мене: — Ходім... чого там...
— А-а... — безнадійно махнув я рукою, але теж підвівся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).
Ми йшли по стежці одне за одним: спереду Валька (вона найбільше вірила в успіх справи), потім Ява (він старався вірити — заради Вальки), а тоді вже я (що не вірив зовсім).
Ми йшли у вороже лігво... Я почувався розвідником, якого закинули у німецько-фашистський тил. Я не боявся, ні! Просто я не любив, щоб мене били по пиці...
— А де він зараз? Ти знаєш? — спитав Ява у Вальки.
— Або за сараями — там їхній штаб... Або на майданчику — у футбола грать... Або дома — я знаю, де він живе... — впевнено сказала Валька.
У штабі за сараями жодного "воїна" не було...
На майданчику — теж нікого...
— Ходімо до нього додому! Скажемо матері, що ми в міліцію заявимо і взагалі... За це і в колонію одправи-ти можна... — з запалом сказала Валька.
— Он він! — вигукнув раптом Ява.
З парадного флігеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Він і не думав тікати. Мені навіть здалося, що, коли він побачив нас, у нього радісно спалахнули очі.
— Де годинник? — підскочивши до нього, вигукнула Валька.
— По-перше, де ваше "здрастуйте"? — з уїдливою посмішечкою сказав Будка. — Які ви нечемні, невихова-ні... Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?
— ТИ нам баки не забивай! Де годинник? — виставивши вперед нижню щелепу, грізно сказав Ява.
— Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка.
— Де годинник?! — люто повторив Ява.
— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно закліпав очима Будка.
— Про той, що ви витягай в нього з кишені! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.
— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки "Салют"?
— Так! Так! Так! — вигукнув я радісно.
— Не бачив, — зітхнувши, скрушно похитав головою Будка.
— Ох ти ж... гад! — крикнула Валька.
— Не кричіть на мене... На мене навіть мама в дитинстві не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик...
"Так я і знав! Ну що ти йому зробиш!"
— Оддай годинник, бо... — я затнувся, бо сам не знав, що робити.
— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де гроші лежать...
Він, мабуть, прочитав недавно "Золоте теля" Ільфа й Петрова і тепер удавав з себе Остапа Бендера.
— Ну нічого! — просичала Валька. — Не хочеш по-доброму, ми підемо до твоєї матері... в міліцію підемо... Всюди... Раз ти злодій... крадеш... хай тебе в колонію посадять... Ходімо! — кивнула вона нам.
— Ах, яка ти бистра! Злодій... міліція... колонія... Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!
— Доведу!
— Нічого ти не доведеш... А якби ви не були такі козирні, я, може, вам і допоміг би... Бо я, здається, щось знаю...
— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.
— По-перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки... хе-хе! — були зайняті... Скажеш, ні? — посміхнувся він до мене.
— Ну? — сказав я, червоніючи (я згадав, як він товк мене головою об землю, — руки таки в нього були зайняті!).
— Але я знаю, хто взяв... Один хлопець... Він не з наших... Випадково тоді був... Це, знаєте, чувак правильний. .. строк уже мав... у тюрязі сидів... Так що...
— Ну? — нетерпляче спитав я, відчуваючи у грудях противний холодок (я не розумів, що таке "чувак" і що таке "строк", але я зрозумів, що справи кепські, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодія).
— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твій годинничок передавав тобі прівєт! Але наші хлопці уважають карний кодекс... Сявок-щипачів... ми самі не уважаєм. .. І оскільки це сталося на нашій території, ми вирішили втрутитися... Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоісь)... І треба серйозно поговорить... Коротше, я вас навіть шукав... і оце тільки-но був у неї, — він кивнув на Вальку.
— Ну? (Що ж я ще міг сказати!)
— Всі наші сьогодні будуть на стадіоні. Сьогодні ж матч з "Торпедо"... Так-от, ми будемо чекати вас за півгодини до початку на розі Червоноармійської — біля музкомедії... Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспішаю... Чао! — і він побіг у підворіття.
Ми перезирнулися. Все це було несподівано і дивно. Ми чекали всього, але не цього... Будка і його кодло раптом виступають у ролі шляхетних лицарів — поборників справедливості! Все це нагадувало брехню. Але яка мета цієї брехні? Адже справді довести, що вони взяли годинника, ми не могли ніяк. І вони мали цілковиту змогу відмовитися від усього, забрати годинник собі. Тепер ми можемо звернутися у міліцію... Отже, мабуть, Будка не бреше...
На терміновій нараді, яку ми провели тут-таки в дворі, було вирішено, що ми з Явою йдемо на побачення з ворогами до музкомедії обов'язково, а Валька іде на студію і пояснює все Максимові Валер'яновичу, — адже він навіть не знає, куди ми поділися...
Після наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообідати...
Дядько зустрів нас веселим вигуком:
— Хлопці, зберіть у кулак усю свою мужність, зараз я вам скажу одну річ!
Він сяяв:
— Як ви думаєте, куди ми сьогодні йдемо? Не знаєте? То я вам скажу — на футбол! "Динамо" (Київ) — "Торпедо" (Москва)! Я бачу, ви розгубилися... Чи, може, ви не хочете йти на стадіон? Га?
— Це для тебе, болільника, подія! А вони — нормальні хлопці, — озвалася з кухні тітка. — Правда ж, хлопчики?
— Нормальні хлопці не можуть не любити футболу!
— Авжеж. Ми з радістю! Футбол! Аякже! — нарешті вимовив я, отямившись.
— Сектор "А"! Найкращі місця! — сказав з гордістю дядько, виймаючи з кишені квитки.
— Ого! — радісно сказав я.
... І до обіду, і під час обіду, і після обіду я сушив голову, як зробити так, щоб квитки на футбол у нас були, а дядька не було. Наскільки квитки нам були потрібні (щоб не залежати від ворога), настільки дядько був нам не потрібен — він міг усе тільки зіпсувати.
Я довго кружляв довкола дядька, як муха навколо меду. Нарешті наважився:
— Дядьку, ви, будь ласка, дайте нам квитки, ми підемо трохи раніше...
— А чого не разом? — здивувався дядько.
— Та... нас чекають... — і зашарівся я, у підлогу втупившись.
Дядько пильно глянув на нас, усміхнувся і підморгнув: — Та-ак... Ясно... А чи не рано ви, хлопці, почали... Га? Ми дипломатично промовчали.
— Що ж... гаразд... Нате квитки... Тільки ж пильнуйте...
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. "Динамо" (Київ) — "Торпедо" (Москва)
Тролейбус уже рушав. Тільки-но ми вскочили, як двері за нами клацнули і тролейбус поїхав. У тролейбусі було повно-повнісінько людей. Ми стояли на нижній приступці, уткнувшись носами у чиїсь брезентові штани. Щоб звільнити свої носи, ми притислися спинами до дверей. Аж тут тролейбус спинився, і десь вгорі з гучномовця почулося: "Вулиця Івана Кудрі". Двері розсунулися, і ми вже думали, що зараз випадемо. Але ні, знадвору одразу натиснули, і нас було піднято і впхнуто вглиб тролейбуса. Затиснуті між людей, ми висіли, не торкаючись ногами підлоги. Ого-го! Ой! Ай! Ох! Краще пішки ходити, ніж отак їздити!
Весела кондукторка, скоцюрбившись десь під стелею тролейбуса, весь час вигукувала:
— Хто забув узяти квиточки? Я до ваших послуг. Я ось тут. Будь ласка, зверніть на мене увагу. Юначе у береті, не одвертайтеся. Я буду ображатись. А ви, мужчина, звільнили б місце для бабусі... Хто ще забув узяти квиточки? Будь ласка! Сьогодні квитки коштують дуже дешево. Всього чотири копійки... Будь ласка!
Ми намагалися не дивитись на кондукторку.