Він бачив її хвилювання, що його не могла вона приховати, як не могла й припинити оцю неприємну для неї розмову.
— Ти, Якове, мов слідчий, допитуєшся, а я не хочу зараз про це говорити. Я ждала тебе... Я думала про інше... Обніми мене.
Не обняв. Наче зовсім чужий чоловік, а не Яків, стояв поруч, і радість, що виникла в її душі при зустрічі, померкла.
В душі Софії народжувалось почуття роздратування і досади на себе за те, що дозволила йому говорити про речі, для неї не тільки неприємні, але й такі, що загрожували недобрими наслідками.
їй раптом захотілося в цю хвилину лишитися на самоті. Яків своїми розпитуваннями викликав до себе неприязнь, навіть лють.
"Я ж люблю його, люблю",— намагалася впевнити себе Софія, але пристрать, що спалахнула в ній раптово, швидко почала згасати. Яків, якого вона з нетерпінням ждала і так невимовно була рада його появі, зараз уже не хвилював її серця. Почуття холодної байдужості насувалося на неї з такою нестримною силою, що вона не могла ні протидіяти йому, ні збороти його. Може, тому, роблячи останню спробу привернути Якова до себе, вона рвучко обняла солдатські плечі.
— Пропаду я без тебе... Голубчику мій... Яшенько! Від журби за тобою помру...
Але це вже були брехливі слова. Не просила вона його залишитися, не говорила про розкіш і багатство, про щасливе подружнє життя. Не нагадувала вже більше ані про сина, ані про дочку, що їх дуже хотілося б їй мати від нього.
— Навіщо ці слова? Адже я не маленький, все бачу, все розумію.
Короткі спалахи блискавиць освітлювали її строгий профіль, її спокійну холодність. Удари грому були часом такими дужими, що від них дрижали віконні рами й шибки.
— Ви мусите написати листа куди слід, написати правду, звільнити з тюрми Базалія і його дружину.
— Я? Щоб я написала? — вона засміялась, але в цьому сміхові вже відчувався ледве стримуваний гнів.
Яків узяв картуза, попрямував було до дверей, але Софія заступила йому дорогу.
— Куди ж ти? Ще розмова не закінчена. Побудь зі мною. Та й чого йти, адже надворі гроза. Зостанься, Якове.
Перші дощові краплі забарабанили по дахах сусідських будинків, застукали в шибки вікон. З шумом наближалася злива.
Гроза тривала недовго. Затих вітер, свіжим стало повітря, чорна смуга хмар, поступово відпливаючи на схід, відкривала широкий простір неба, усіяний зірками.
Яків мовчки стояв біля вікна, дивлячись на вулицю. Дзюркотіла каламутна вода, стікаючи до річки. Заспокоїлась тополя, але чути було, як з верхніх гілок на нижні падали останні дощові краплі, б'ючись об зелені глянсуваті пластинки листків.
Софія рвучко обняла Якова, наче назавжди прощалася з ним.
— Може, ти розлюбив мене за те, що я буржуйка? — спитала вона, і в голосі її забриніли нотки образи.— Якове, зрозумій же ти, що я нещасна жінка. Ні вдень ні вночі не маю спокою. За мною, як мисливець за звіром, полює рідний брат, щоб забити мене і потім заволодіти моїм багатством. Кожної ночі я відчуваю страх за своє життя.
— Якщо багатство завдає вам стільки клопоту і неприємностей, хто ж заважає вам його позбутися? Роздайте своє багатство бідним солдаткам, вдовам, сиротам...
— Роздати? — і вона засміялась.— Солдаткам, вдовам... Ой, який же ти смішний, Якове! — але сміх її швидко урвався.— Та хіба можна людині, що зазнала такого життя, як я, хіба можна так просто своє добро... Ні! Буду збільшувати його, стану ще багатшою. І тоді, можливо, ти сам до мене прийдеш.
— Ні, не прийду.
— Останешся з ними?
Він зрозумів її натяк і спокійно відповів:
— Зостанусь.
— Проти нас, багачів, підеш?
— Піду!
— Зламаємо... Все одно зламаєм! Де багатство — там сила. Запам'ятай. Більшовиків — жменька. Слабкі вони. Переловлять їх, запроторять: кого до Сибіру, кого в тюрму... Я б не хотіла бачити тебе за ґратами. Мені боляче, що ти злигався з ними. Для чого? Адже я пропоную тобі сите, розкішне життя. І коли б я могла,— Софія нахилилася до нього і, виблискуючи очима, майже пошепки докінчила фразу,— я б тисячі дала на будівництво нових в'язниць... Тоді б інші боялися, були б покірливими... Якове, рідний мій, загублять вони тебе, доведуть до тюрми або до Сибіру.
Він слухав її, а в пам'яті зринало минуле, таке привабливе, чисте, незабутнє...
Як він любив колись її — просту, роботящу дівчину. З яким хвилюванням чекав її у вечірній час біля річки, на горі чи в лісі. Коли не бачив день-другий, Яків не знаходив собі місця, сумував за нею, чекаючи повернення з Харкова, куди їздила вона іноді разом з братом Трохимом по товари для бакалійної крамниці.
І кожного разу, зустрічаючи її, він розкривав сильні руки, мов крила, а вона, бистра, спритна, любима, летіла до нього в обійми, і солодкими були їхні поцілунки, взаємні пестощі й ніжність.
Обоє щасливі, вони не помічали, як пролітала ніч, і новин день займався на сході рожевим світанком, а вони, закохані, бувало, не надивляться одне на одного, не намилуються одне одним.
Все те юнацьке, світле і чисте, що сповнювало його душу, лишилося тільки в спогадах, як прекрасний сон.
І ось зараз вона стояла перед ним, але вже інша — чужа, далека, ворожа йому. її білі руки, що обіймали його, її шепіт, мов гадюче сичання, жалив Якова, викликаючи в ньому обурення, лють і гнів. Ось так би схопити її за білу шию й задушити...
А вона все ще по-котячому лащилася до нього, намагаючись викликати в ньому жалість до себе і співчуття.
— Я збожеволію. Мені страшно, Якове, подумати, що ти розлюбив мене. Невже у твоїй душі не лишилося нічого святого, ніяких почуттів до мене? А я ж знаю, як ти мене любив. Якове, рідний ти мій, ну, обніми, пожалій мене хоч трошки. Адже я так знудьгувалася за тобою. Ну, не муч же мене.
Грубо розняв її руки, одірвав їх від себе, рішуче надів свій вилинялий під сонцем та дощами солдатський картуз.
— Ідеш?
— Іду.
— Невесело тобі, значить, зі мною?
— Різні ми тепер люди. Адже я прийшов до вас просити за Пимона... Не винні люди в тюрмі сидять. Недобре... Ну що ж, коли ви відмовляєтесь листа писати, ми інші шляхи знайдемо. Прощайте!
— А я не пущу тебе. Я знаю... Я догадуюсь, хто твої порадники. Артем Черкашин? Ніна? Вона... твоїм серцем... заволоділа?.. Не віддам! Нікому тебе не віддам!
Нестримна, дика від пристрасті, що охопила її знову, вона обвила руками його шию.
— Пожалій мене, не йди!.. Прошу тебе... Адже ти, напевно, скоро виїдеш... Правда ж, виїдеш? І хто знає, коли ми знову побачимося з тобою. Можливо, повернешся з війни, а мене вже не буде на світі. І хто-небудь розкаже тобі, як злі, безжалісні люди розтягли моє добро. Ти не хочеш, щоб мене забили?
— Пустіть! Я хочу піти.
Але вона начебто й не чула його слів, не помічала його холодної неприязні. Віддавшись цілком буйній пристрасті, що затуманювала її р@зум, Софія сама не тямила того, що говорила, намагаючись затримати його.
— А може, де-небудь у старій хатині я, вдова, колишня багачка, доживатиму свій нещасливий вік... Але знай, Якове, навіть і тоді я тебе не забуду...
Різким і сильним рухом вирвавшись з її рук, він, уже не зупиняючись, вийшов з кімнати.
Від паркана на другий бік дороги перебігла висока худа постать, одягнена в чорне пальто.
Мимоволі глянувши на вікно, Яків побачив у ньому Софію. Стояла вона непорушно, прихилившись до холодної шибки. Якову здалося, що вона покликала його, але він, не обертаючись, пішов безлюдною вулицею до мосту.
Ковзалися по грязюці солдатські чоботи. Яскраво горіли в небі зірки, а перед очима поставав образ Софії, що, скам'янівши, стояла біля вікна, але вона вже не викликала в його душі ні жалощів, ні співчуття.
У слободській церкві сторож відбив дванадцять годин.
ЗО
Софія більше не бачилася з Яковом. Чи виїхав він з слободи, чи ще гостює, того вона не знала.
З вікна її кімнати було видно невелику хату з трьома вікнами на вулицю, обгороджену парканчиком, за яким росли кущі акації та молодий берест.
Часом з хати на вулицю хтось виходив, сідав на лавочці біля паркана. Софія брала тоді бінокль, подарований їй покійним Ізаровим, і пізнавала одразу Македониху. Софія майже ніде не бувала. У неї зібралося багато всяких справ, вона писала листи до інтендантства, яке чомусь не переказувало їй грошей за договорами. Ця довга мовчанка офіцерів з інтендантства починала її серйозно турбувати.
Непокоїв і Яків Македон. Якась порожнеча лишилася в душі після зустрічі з ним. А сьогодні захотілося знову його побачити. Це бажання переслідувало її майже цілий день, і Софія, переборовши в собі гордість і образу, все ж відважилася написати Якову записку. Покликавши служницю, вона наказала:
— Піди до Македонів, віддай оцей конверт Якову, і тільки йому в руки.
— Якову? — перепитала здивовано солдатка.— Так його ж немає в слободі. Він уже три дні, як виїхав. Чула я, бідняків збирав, про щось з ними розмовляв перед від'їздом...
Ця новина вразила Софію.
— Як же так — виїхав...
Одразу стало душно, наче вся кров ударила їй в обличчя. Софія розірвала конверт на дрібні шматочки, грубо крикнула на солдатку:
— Чого стоїш?
Солдатка покірно вийшла з кімнати. Софія лягла на диван, її охопила раптом болюча журба. Саме тепер, коли не можна було повернути Якова, особливо гострим ставало бажання побачитися, поговорити з ним іще хоч раз. Але Яків уже, напевно, далеко. І затримати чи повернути його неможливо.
— Не любить він мене більше... Не любить...— гарячково шепотіла вдова, сама не розуміючи того почуття, яке нахлинуло на неї. У коридорі почувся голос служниці.
— Не можна. Софія Іванівна веліла не пускати вас в дім.
— З дороги, хамка! —закричав Трохим.— А то я тобі... Софія здригнулась, пізнавши голос брата.
Іще не знаючи, що трапилось, але передчуваючи якусь біду, вона прислухалася до його квапливих кроків. Ось він уже підійшов до дверей, ось, не постукавши, розчинив їх і зупинився біля порога. Очима, в яких світився страх і розгубленість, він дивився на неї.
— Застав тебе вдома... Добре... Ти не проганяй мене... Ти вислухай...
— Говори, чого прийшов? — спитала Софія, суворо нахмуривши брови, готова до всякої несподіванки.— Знову що-небудь трапилося з Олімпіадою?
— Га? З Олімпіадою? — перепитав він, дивуючись з того, як могла прийти їй в голову подібна думка.— 3 дружиною, слава богу, все гаразд.