Звичайно, вона б ніколи не сіла за такий інструмент — кожний неточний, вірніше, нечистий звук неприємно різав їй слух, але заради нього, задля його хоч хвилинного забуття ладна була на все. Лесині пальці — ба! далеко не всі: хвора ліва рука лежала майже без руху, лише інколи незграбно підкоряючись волі митця, — то шалено металися, то спокійно, розмірене лягали на клавіші, сповнюючи кімнату радістю, світлом. Ніби далеке море дохлюпнуло сюди плескотом хвиль, пахощами сонця і вітру; мовби сама квітами-травами перевита Мазурщина вдихнула ув оці стіни всі свої пісні, весь свій гомін...
Вона гратиме! Їй самій треба хоч на мить звільнитися від страхіть, одвести очі від смерті, щоб — так, так! не бійсь, говори! — щоб не прогледіти, коли занесе вона свою загребущу руку.
Хто сказав — "Прелюдія смерті"? Леся навіть оглянулася. Ні, це "Соната". Бетховенська, сонячна, та, яку вона найбільше любила. Чому — любила?! І любить! Любить! Любить!
Вечір настав тихий та лагідний— смерть, видно, теж має спочинок. Надворі підморозило, випав легенький сніжок. Дерева стояли в рясному інеї, ніби цяцьковані. Дихне вітерець, колихне гілку — і посиплеться-попливе з неї додолу срібний пилок. Вибігти б, упасти на крилаті санчата... як колись у Колодяжнім, в Луцьку...
Але де вони? Ні санчат, ні села, ні років отих незабутніх... Чотири стіни, щоденна скорбота, щоденний поєдинок зі смертю. Страшно подумати!
Зайшов Костянтин Васильович. Млявий, стомлений, хоч і після спочинку.
Час додому, нерано. А як на неї, то вона вже й ніч отут просиділа б. Однаково не спатиме. Де вже тому спокійним бути, хто покликаний мертвих будити!
Леся почала одягатися. Мержинський мовчки стежив за нею, зрештою поманив до себе.
— Надворі... певне... слизько, — прохрипів, — не посковзніться.
Усміхнулись обоє— щось далеке, дитяче обізвалося в тому усміху. Спогад, надія?
— ...Або краще... ось почекайте. — Він притримав її за полу, покликав батька. — Тату, проведіть... Ларису Петрівну...
— Навіщо? Тут же поряд, та й Ліля мене зустрічатиме, — заперечила, та згадала, що цього не варто робити, й погодилась.
— Я побуду... один... проведіть...
— Гаразд, гаразд, сину, ми підем удвох, — заспокоїв старий і вийшов до сусідньої кімнати за пальтом. Поки він там одягався, Сергій допитувавсь:
— А віконниці... не забуваєте... зачиняти? Правду кажучи, таки забуває.
— ...А то... щоб часом... хто не вліз.
Лариса Петрівна, рада такій переміні, тільки похитувала головою. "І такого друга я маю втратити!" — не сходило з думки.
На прощання Мержинський слабо притис її руку до своєї зарослої худої щоки.
VII
Виступ мінських студентів, свідком якого довелося стати Лесі Українці, був лише відгомоном подій, що відбувалися в центрі Росії. Знекровлений масовими арештами та репресіями, які царський уряд провів тут кілька років тому у відповідь на Перший з'їзд соціал-демократів, Мінськ поки що тільки збирав, накопичу вав нові сили. Вогнищами революційної боротьби, як і раніше, залишалися Петербург, Київ, Москва.
У Києві ось уже з місяць не працювали нормально вищі учбові заклади. Щодня збори, протести чи демонстрації; не в одному, так в іншому, хвиля за хвилею, хвиля за хвилею...
А почалося з університету, з тої ж таки горезвісної ейхельманівської справи. Начальство даремно намагалося загладити її чи й зовсім замазати. Звільнення кількох, як воно кваліфікувало, підбурювачів виявилося іскрою в пороховій бочці. Того ж дня ввечері в одній з найбільших аудиторій зібралося кількасот студентів, щоб заявити свій рішучий протест. Пропозицію розійтись по домівках вони категорично відхилили, вимагаючи пояснень самого ректора.
Звістка про студентське заворушення швидко облетіла місто. Біля університету зібралася маса народу: робітники, чиновники, гімназисти — співчуваючі і просто цікаві. Переполохане можливими наслідками, начальство вдалося до останнього заходу — викликало поліцію. Розлючений, готовий всіх одягти в арештантські мундири, до аудиторії в супроводі високого представника генерал-губернатора і доброго загону своїх молодців увірвався сам Новицький. Але і його зустріли холодний спокій і вимога: пояснень ректора! Відчувши свою силу, студентство стояло твердо. Доведений до безсилля, шеф поліції змушений був запросити ректора. І поки між начальством та молоддю тривали переговори, солдати оточили університет, розігнали натовп, а явні й таємні агенти Новицького поспіхом брали на замітку найактивніших учасників заворушення. Через кілька днів "злочинців" настигне сувора кара: їх позбавлять студентської форми, замінивши її солдатською.
Віддача в солдати на кількарічну муштру ста вісімдесяти трьох студентів була тією краплиною, що переповнила громадську чашу терпіння. Сам царський уряд цим своїм крайнім заходом сприяв переростанню звичайної студентської історії в значну політичну подію. Офіційне урядове повідомлення, розраховане, зрозуміло, на те, щоб залякати інших "вільнодумців", кількість яких зросла в міру загострення кризи , виявилося прекрасним звинувачувальним документом, спрямованим, мов бумеранг, проти його творців. Повідомлення читали з обуренням, кожен розцінював його як вияв слабості царизму.
У відповідь на розправу з киянами піднялося студентство Петербурга, Москви, Одеси, Львова... Воно вимагало відміни ганебних "Тимчасових правил". В ряді випадків до студентів почали приєднуватися робітники.
Заворушення загрожували перерости у всенародний протест.
Уряд вживав термінових заходів.
Соціал-демократи згуртовували маси, закликали їх до відкритої боротьби проти самодержавства...
Незважаючи на постійну зайнятість хворим і втому, яку ці клопоти викликали, Лариса Петрівна все ж працювала — лихо лихом, а робота роботою. "Жизнь" чекала від неї нових оглядів, і вона не могла не рахуватися з такою прихильністю. До того ж становище, в якому опинилася, вимагало хоч невеликих, та власних коштів. Журнал ці кошти давав.
Слідом за "Новітньою соціальною драмою", закінченою тут-таки, в Мінську, і відісланою редакції на початку січня ("Одержима" — мов стогін, мов зойк, — вирвалася за одну ніч), Леся приступила до розвідки про народовський напрям у німецькій літературі. Треба було узагальнити все те краще, чого досягли прогресивні німецькі письменники. З їхніми творами вона ознайомилася ще торік, під час перебування в клініці Бергмана, а Гауптмана, найвидатнішого з них, знала й раніше. Його "Ткачі", так високо оцінені Іваном Франком, були подією справді винятковою. Не герой-одинак, обранець, а народ, з його муками і сподіваннями, — ось хто став у центрі цієї та деяких інших драм Гергарта Гауптмана. І не тільки його. Масова робітнича організація привертає творчу увагу Б'єрнстьєрна, про злиденне життя простолюдинів оповідає в своїх новелах Людвіг Якубовський. На відміну від писань буржуазних митців, лейтмотивом літератури, що народжувалася, стає рішуча боротьба проти визиску й експлуатації, а її головним героєм — пролетаріат, маса.
Все це треба було обгрунтувати й показати як зразок служіння митця і мистецтва народові, протиставити всім отим проповідникам і їх проповідям "штуки для штуки", примирителям і примиренцям. Лариса Петрівна перечитувала привезені з собою і надіслані пізніше книжки, переглядала журнали, робила виписки. Була в неї і інша робота.
...Ще торік навесні, коли приїздив Сергій Костянтинович, київські товариші, мабуть, не без його рекомендації, доручили їй організувати видання ряду соціал-демократичних, головним чином нелегальних, брошур. Доручення вона виконала. Залучила до цієї роботи Читадзе і ще декого з найближчих друзів. Особисто переклала "Ткачів". Твір здали до набору, але під час наскоку поліції друкарня знищила рукопис, і тепер треба було починати заново. П'єсу чекали. І хто знає, коли довелося б за неї взятись, аби не підштовхнули події.
Якось увечері зайшов Чириков. Євген Миколайович привіз масу вітань, серед них і від Поссе та інших співробітників " Жизни ".
— А це вам авторський, — подав примірник журналу. — Ледве виштовхнули. Цензура так було навалилася — зовсім хотіла заборонити, та Володимир Олександрович відвоював. Щоправда, кілька статей таки зняли.
Леся бігцем переглянула журнал.
— Книжка мовби нічого.
— Навіть добра, — поправив Чириков. — Одна ваша стаття чого варта. А попередній номер з "Новими перспективами і старими тінями"! — захоплювався далі. — Ні, колего, ви публіцист, справжній! Я на вашому місці не залишав би цього так необхідного тепер жанру.
— Що, не те саме... я вам... казав? — пожвавішав Мержинський.
— Досить вам, — байдуже махнула рукою Леся. Сергій Костянтинович чи то хотів засміятися, чи задихнувся — раптом почав хапати ротом повітря. Леся одноруч підвела його разом з подушкою, потримала, поки напад минув, і дала випити молока.
— Еге! Мало не забув, — згадав Євген Миколайович. — Ще одне визнання вашого авторитету. І знаєте ким? Горьким, Олексієм Максимовичем.
— Авжеж? — насторожилася Леся.
— Так-так! Поссе одержав від нього листа, де Олексій Максимович пише: "Чертовски нравятся мне обзоры Леси Украинки". Радить частіше вас залучати до роботи не тільки з оглядами, а й з белетристикою... Отож майте на увазі.
— Правильно, — зашепотів Сергій Костянтинович. — Тільки... зараз... Лариса позбавлена... можливості... мій гріх.
— Ну от! — зупинився біля нього Чириков. — Навіщо ти так? Ніхто тебе ні в яких гріхах не звинувачує. Лариса Петрівна зробила, як зробив би кожен із справжніх друзів.
Розмова могла викликати нове загострення, і Чириков, глянувши на Лесю, почав збиратися.
— Ідіть і ви... Ларисо, — зажурено мовив Сергій Костянтинович. — Зараз... батько... зайде. Євгене, проведи Ларису Петрівну додому, — попросив.
Надворі, прощаючись, Чирикрв сказав:
— Я не хотів говорити при Сергієві: завтра ввечері, як будете вільні, приходьте на склянку чаю.
"Склянка чаю" — було, звичайно, сказано умовно. Бентежила обстановка, що склалась в імперії, події останнього часу, боротьба партій.
— "Треба готувати людей, які присвячують революції не тільки вільні вечори, а все своє життя, треба готувати організацію..." — Чириков перестав читати, запросив Ларису Петрівну сісти. — Ми вже гадали, що ви не прийдете, та й почали.