Подавися тим п'ятаком!
Богорський плюнув, кинув мідяк на припічок і вийшов з хати, не зачинивши дверей...
...Весна — що рідна мати для сироти. Приголубить ясним промінням, теплим вітром розчеше, заколише тихим дзвоном струмків і надію вселить у серце. А коли збіжать струмками сніги і навшпиньки стане озимина, потягнувшись пружно до неба, цілий світ тоді належить бідному сироті. Манить далеч, мерехтлива, закосичена сонцем, вабить левада, вкрита рястом та хрещатим барвінком, кличе поле, над яким видзвонює жайворон... І розбухає серце, як закута зимою брунька, розцвітає цвітом пишним, ім'я якому — любов. Любов до вітру, до маленьких перших листочків, до пухнастих вербових котиків, до гусей, які з веселим криком повертаються з вирію, до людей, що йдуть за плугом по борозні чи ронять тепле зерно в пахучу чорну ріллю...
Ціни їй не було б, весні, коли б не мала вона субот — воістину днів чорних для школярів.
Ще рано-вранці дяка гукнули до Кошиців. Хлопці ждали, сумні, пригнічені. Одні тинялись мовчки по школі, інші, повиймавши саморобні ножі, вкотре обдивлялись різки, щоб на жодній не лишилося і сучечка: вишня — це тобі не верба. Не виглядали вчителя: щоб вернувся він не сердитий. А то як прийде злющим — пам'ятатимеш до нових віників.
Богорський довго не заходив до школи. Чортихаючись і бурмочучи щось сам до себе, подався спершу в хату, потім вийшов надвір, постояв трохи, тоскно дивлячись на шинок, сердито сплюнув і пішов рішуче назад.
Грізно блискаючи очима, він постав на порозі, зачинив на клямку двері й ступив до Гната.
— Ану, раб божий, постав ослона й лягай! — сказав спокійно, з притиском, так, що в хлопців серце миттю опинилося в п'ятах.
Зціпивши зуби, Гнат виніс на середину школи ослін, спустив штани до колін і впокорено ліг. У покорі тій був для нього сьогодні єдиний рятунок. Зумів уплести червону стрічку сонному дякові в косу, зумій тепер спокійно влежати під різками.
Богорський вибрав найзамашнішу, хльоснув нею в повітрі, поплював на руки, розмахнувся і крикнув: "Четверту заповідь!" — мов не міг без цього ударити.
--— Помні день суботній… —-— промовив глухо хлопець і в ту ж мить вчепивсь руками в ослін.
Богорський сік сьогодні натхненно. Вся Гнатова спина одразу покрилася смугами, а потім чвиркнула кров. Лише тоді Богорський пожбурив різку й пішов у куток до води.
--— Катюга… —-— сказав, підводячись Гнат.
--— Хто? Хто це сказав? —-— уп’явсь очима, ніби кігтями, в Гната, збагнувши, видно, що саме він від злості і болю мовив те слово. —-— Мало всипав? Добавити?
--— Це я, —-— промовив тихо Тарас і пішов до ослона.
Дяк довго дивився то на одного, то на другого, ніби жаліючи розлучатись з Гнатовою спиною, потім заревів, як поранений звір, і схопив свіжу різку.
У неділю, зразу ж після обідні, старенький Кошиців наймит запріг кобилу у візок, накрив сидіння з сіна квітчаним килимом і під’їхав до брами. Із церкви вийшов заклопотаний батюшка, вмостивсь на возі й нетерпляче став вдивлятися у бічні двері, з яких давно мав вийти Богорський. Нарешті той з’явився, облизуючись. Піп сердито буркнув на нього й звелів візниці рушати. Дяк незграбно стрибнув на віз уже на ходу.
Тарас пірнув у юрбу, що все ще гомоніла на паперті, розділившись на купки. Було цікаво: куди це Кошиць з Богородським поїхали? Та люди, як на зло, розмовляли про все, крім того, що він хотів почути. Власне, до попа йому було байдуже, а от дякова доля його цікавила. Коли б поїхав надовго… Господи! Скільки можна обходити світу, скільки побачити! В кишені муляв п’ятак —-— ще з тих грошей, що дала Оксана за читання над бабою, —-— на нього можна роздобути в шинку паперу…
--— Єпископ буде у Вільшаній проїздом, —-— почув нарешті Тарас. Озирнувся —-— то титар мовив до когось. —-— З усіх приходів довколишніх духівництво збирається…
Отже надовго! Тарас дістав з кишені монету і, затиснувши її в кулаці, пішов неквапно до шинку. Боліла спина, не давала підбігти. А так хотілося скоріше вийти в поле, за леваду, ген туди, де говорить з вітром тополя!.. Ось візьме паперу у шинкаря, піде й змалює її. А поруч з нею — Оксану!..
Тим часом щось тихенько заскімлило. Тарас спинивсь, прислухався. Ніде нікого. Хіба що там, навпроти шинку на вигоні. Наддав ходи — плач стало чути дужче...
На моріжку під вбогим тином сиділа жінка з дитиною. Худа, аж чорна від пилюки та сонця, вона стромляла пусту торбинку грудей в рожевий ротик дитини й сама беззвучно плакала. Над нею біло— біло цвіла черешня й бриніли бджоли, а в синім небі, неначе гори, пливли врочисті хмари й шугали весело ластівки...
Тарас звернув з дороги і підійшов до жінки. Вона звела на нього очі й, зніяковівши, прикрила груди хустиною. Тільки зараз помітив, яка ця мати ще молода. Літ сімнадцять — не більше. Блакитні очі, немов дві квітки барвінку, голубіли на засмаглім, чорнім лиці, і стільки в них уже було журби та муки людської, що мурашки побігли в хлопця по спині.
Дитина знову заскімлила...
Поклав на кущик споришу п'ятака й побіг майданом до греблі.
У ставку плескалось, ніби бавлячись, сонце. Вітряк махав крильми, тремтів і тужився, а злетіти не міг... Веселий вітер, мов зальотник-джигун, загравав до тополі, а вона пручалась, рвалась з його обіймів, розметавши коси по густій блакиті небес...
І серце в грудях тихо-тихо відходило. Щеміло тільки, як руки взимку, коли з морозу в хаті заходять зашпори...
Постояв трохи на вершечку могили, знайшов у небі ледь помітну тремтливу грудочку, що вся дзвеніла, сипала дощем із звуків, й пішов ріллею до лісу. Земля була пухка й волога, то тут, то там на ній виднілись гранчасті зерна. Й на мить здалось Тарасові, що він ступає розливом цвіту... Гудуть довкола бджоли, і пахне медом... А потім враз зашурхотіли стебла, й на босі ноги впали важкі достиглі зернята...
А ліс бринів, сміявся, плакав, виспівував. Найдужче гупали одуди. Меткі, барвисті, вони гасали лісом, немов підпилі хлопці на вечорницях. Сварились, гнівалися сороки, перегукувались поважні, стримані вивільги, й раз по раз пробував своє тендітне горлечко соловей...
Внизу, на мертвім листі, також буяло життя. Шмигали чорні кундоперки , руді, опасисті ковалі тягли в свої хати-кургани удвічі, втричі більші "колоди" і не спинялись навіть відпочивати. Літали, бігали, лазили якісь жучки й комашки, що теж раділи, мабуть, весні. Цвіли фіалки синьо, крізь пріле листя рвалась угору тонка і гостра трава...
Чого тільки немає в світі! І все живе, вмирає й народжується... Все хоче їсти, пити та хоч маленький промінчик сонця! І вистачає всього для всіх. Одні лиш люди... Звідки й куди мандрує ота нещасна покритка?..
У лісі раптом зробилось сумно й темно. Притихло птаство. Замовкли навіть одуди... Тягло із яру вогкістю і прохолодою...
Село вже спало, коли вертався з лісу. В садках біліли тьмяно хати, розшиті тінями, й тополі ген по той бік Кирилівки здіймались вгору, немов списи. Світилося лише в корчмі та ще... в дяковій хаті, й чомусь не там, де жили вони з Бо-горським, а з іншого боку.
Тарас спинився, здивований. Ніколи ще не бачив світла в школі! Побіг майданом прямо на таємничий вогник.
Вікно було прикрите чимось зсередини. Вловивши тихий гомін, прислухався. Кахикнув хтось, і знову стало тихо. Тарас підкрався до дверей і шаснув у сіни.
— Ха-ха-ха! — зареготав хтось так, що задрижала хата.
— Ти що, звихнувся, пане дияконе? — спитав Богорський.
— Га-га-га! — гримів диякон. — А пам'ятаєш, Петре, як обригав ти рясу протоієреєві? Шовкову, білу!
— За що й був ізгнан, яко люципер з царства небесного! — додав тоненько хтось третій і захіхікав не без лукавства.
— То будьмо ж! Сто болячок йому в печінку! — сказав Богорський сердито. І Тарас зрозумів, що розмова ця дяку була не до вподоби. Задзвеніли чарки. Хтось крякнув, випивши, і так поставив чарку на стіл, що той, напевно, тріснув.
Дяки гуляють! Тарас намацав клямку дверей до хати і ненароком брязнув.
— Кого там носить нечиста сила? — спитав Богорський, розчинивши двері у темні сіни.
— Це я, — озвався Тарас.
— То консул мій,— пояснив Богорський через плече.
— А йди-но, хлопче, сюди! — гукнув диякон, ніби в порожню бочку. Поманив до себе Тараса й, піднявши чарку, сказав: — А нумо, отроче!
Щоб не образить гостя, Тарас узяв горілку, заплющив очі й випив. Немов огню линули в горло. Розкривши рота, хапав повітря. Дяки за боки брались від реготу.
— На хліба, хліба на, закуси! — гукав диякон. Лице його здалось Тарасові багровим круглим місяцем, на якому вмостилася кучмата хмара волосся. — Сідай до столу! — посунувсь трохи диякон.
Тарас зиркнув на Богорського й, не стрівшись з його очима, присів на край ослона.
— Не іскушай... — похмуро кинув сухорлявий, щуплий дячок, що сидів ліворуч диякона. Лицем він був похожий на Микиту-великомученика, якого змалював недавно для церкви маляр із Тарасівки.
Диякон звів докупи брови і відповів багатозначно віршем Сковороди:
Ах ты, тоска проклята! 0 докучлива печаль!
Грызеш мене измлада, как моль платья, как ржа сталь.
— Не забув "Божественных пъсней"! — всміхнувсь Микита-великомученик.
— Боготворю! — прогув диякон і притьмом схопився за пляшку.
Тарас узяв шматочок сала, який поклав йому диякон опісля хліба, і їв, заплющивши очі, аби не так хитались вікна, стіл і дяки. Одне — від того, що випив, а друге — що й ріски в роті не мав від самого ранку.
— Аби побачив де пристойний список Сковороди, — говорив, наливаючи чарку, диякон, — їй-богу, дав би два золотих!
Богорський швидко глянув на Тараса, але, зустрівши його байдужий погляд, закашлявся.
— Загнув ти, пане дияконе! — промовив згодом.
— От хрест святий! — перехрестився велетень.— Ще й цю віддав би в придачу! — вийняв з кишені невеличку, проте грубеньку книжку. — Вгадайте, хто робив оці достойні кунштики? — підняв диякон угору книжку й розгорнув якраз на малюнку.
Богорський одразу розвів руками, а Микита-великомученик придивлявся довго й уважно. Аж підвівся й потягнувся до книжки, як коза до листка на вершечку куща.
— Не тужся, дяче, все одно не вгадаєш! — засміявся диякон. — Афанасій Мазницький! — сказав він так урочисто і голосно, ніби оголошував ім'я патріарха всія Русі.
Дяки й роти пороззявляли від подиву.
— Отой плохий, задрипаний? — скривився, ніби розкусив кислицю, Богорський.
— В якого подільські кози солому смикали крізь діри в чоботях? — пропищав Микита-великомученик.
— Що завжди був голодний, неначе вовк, і канючив у тебе недоїдки? — спромігся ще на запитання Богорський.
— Той, той! — потряс диякон книжкою.