Дмитро Іванович напам'ять знав усіх прототипів, з яких Рєпін малював окремих персонажів цієї історичної картини. Луначарський тут же поцікавився:
— Чи правда, що оцього писаря Рєпін малював з вас?
— Так, це правда!
Дмитро Іванович розповів багато подробиць, які Стосувалися створення "Запорожців".
— А ось і той знаменитий лист, який запорожці гуртом складали до турецького султана.
Яворницький виразно, з наголосом на окремих словах, прочитав листа. Сміявся нарком, сміялись всі, хто був тоді біля них.
— А що це у вас за сволоки лежать? В чому їх цінність?
— Це, Анатолію Васильовичу, сволоки з запорозьких куренів. Привіз їх з Нікополя нащадок запорожців Захар Бородай. Ви ж тільки подивіться на них, як тут добре вирізано літери. Можете прочитати: "Цей курінь 1751 року збудували запорозькі козаки Самардак та Киян".
Далі Дмитро Іванович показав інші запорозькі речі — жупан, штани, пояс, пістолі, гаківниці, розповів, як та за яких обставин він "доскочив" експонатів. Показав глиняні люльки, з яких курили козаки такий міцний тютюн, "що як потягнеш, так і десятому закажеш".
— Тепер, прошу вас, підійдіть сюди. Бачите оцей череп?
— Що ж це за череп, чим він знаменитий?
— Це запорозький.
— А звідкіля це видно, що він запорозький? — спитав гість.
— А в нього, бачите, зверху зберігся чуб — оселедець. Це вже безперечна ознака січовика.
— Де ж вам пощастило здобути цей унікум?
— Викопав його в могилі села Покровського, біля річки Підпильної, де була остання Січ. А про те, що це був таки запорожець, є в мене й інші докази: біля черепа стояла кварта горілки, яку я теж виставив у вітрині.
Екскурсія повагом посувалася далі. Ось підійшли до великої картини, де на весь зріст намальовано якогось велетня.
— А що це за богатир? — спитав Луначарський.
— А-а-а, то нащадок запорожців, відомий борець Піддубний. Коли він гостював у мене, я попросив художника Струнникова намалювати цього козарлюгу. Попадись отакому в лапи, так він на порошок зітре...
Під кінець огляду запорозької старовини Дмитро Іванович підвів гостей до картини "Ненаситецький поріг". Біля неї вони пробули довгенько. Яворницький піднесено розповідав про грізні Дніпровські пороги та козацькі ходи на Дніпрі. Особливо цікава була розповідь про найстрашніший Дід-поріг.
— Та що там картина! От якби ви самі побачили та почули, як реве Ненаситець. Ото інша річ!
— Ви, Дмитре Івановичу, так зацікавили нас романтикою Дніпра, що ми з дружиною хоч і зараз ладні поїхати з вами на пороги. Ви згодні?
— Прошу! Я готовий.
В автомашині сиділо четверо: біля шофера — дружина наркома, а за ними — Луначарський і Яворницький. Не доїжджаючи десять кілометрів до Ненаситця, Яворницький легенько торкнув рукою плече водія, дав знак зупинити автомашину й перший вийшов з неї.
— Прошу вас, Анатолію Васильовичу, вийдіть сюди на хвилинку.
Нарком вийшов, зняв окуляри і протер їх.
— Чуєте, як реве?
— Чую, що ж то?
— Отож той самий Ненаситець: реве і стогне, шумить і виє — залежно від погоди. Його можна почути за тридцять кілометрів. От яка сила!
— Це справді могутня сила,— підтвердив Луначарський.
— Сюди, до грізного Ненаситця, восени тисяча вісімсот сорок третього року приходив Тарас Шевченко,— сказав Яворницький.— Багато чого тут побачив великий Кобзар: відвідав тоді Хортицю, був у Олександрівську, в Нікополі, в селі Покровському. А тепер сідайте, поїдемо далі.
Автомашина форкнула й курною дорогою помчала ближче до порогів.
Через кілька хвилин їзди мандрівники побачили велику гранітну скелю, яка нависала над самим Ненаситцем. Перед порогом повільно струмувала прозора вода — синя-синя, як чисте небо в ясний день. І в той же час — що тільки діялося на Ненаситці! Тут вода клекотіла, крутими хвилями здіймалася над віковічними скелями, розбризкуючи клапті білої піни. Дніпровські чайки зграями кружляли над порогом, вишукуючи собі поживу.
— Ось вам, Анатолію Васильовичу, і той красень, до якого ми їхали. Милуйтеся з нього.
Всі зійшли на скелю. З неї було видно і далекий степ, і широке плесо повноводного Дніпра. Луначарський зняв кашкета. Легенький вітерець, зволожений бризками з порога, приємно лоскотав його волосся. Дорожньої втоми як і не було.
— З усіх порогів, що є на Дніпрі,— казав далі оповідач,— Ненаситець найбільший і найстрашніший. Він має довжину більше двох кілометрів, падає дванадцятьма лавами, весь укритий водяною піною, а взимку не замерзає. Це якась могутня, страшна стихійна сила і разом з тим чарівна, разюча.
— А де ж хід, яким спускаються на човнах? — спитав Луначарський.
— Той хід коло правого берега, його зроблено тисяча сімсот дев'яносто дев'ятого року. З лівого боку він був обгороджений кам'яною загатою. Там є і другий канал. Його проклали через граніт тисяча вісімсот п'ятого року. Такі канали потім збудували на Кодацькому, Сурському та Лоханському порогах. Але всі вони були недосконалі й незручні, щоб ними спускати плоти й судна. Отож сплавляли вантажі, як і перше,— "козацьким" ходом, через пороги. Хоробрі лоцмани — нащадки запорожців — через ці пороги і плоти водили. Через Ненаситець плоти проходили за одну хвилину!
— А цікаво, чому цей поріг зветься Ненаситець? — спитала дружина Луначарського.
— Тому, кажуть місцеві люди, що він ніяк не насититься: "Все їсть та їсть, все лопає та лопає, а ніяк не наїсться й не налопається".
І справді, чого тільки він не ковтав?! Щоліта часто понад півсотні людей тут гинуло: лоцмани майже всі рятувалися, а плотогони здебільше гинули.
Потім Дмитро Іванович запросив наркома пройтись з ним трохи далі, де показав йому ще одну важливу "штуку".
— Дивіться на оту скелю, що виступає з води Ненаситця. На ній прикріплено чавунну плиту, де є напис про загибель у бою з печенігами київського князя Святослава Ігоровича, коли він повертався з походу. Якщо хочете, ми зможемо добратися до неї.
— Так там же вирує поріг!
— Не турбуйтесь, Анатолію Васильовичу, мені тут не вперше плавати. Ми, як кажуть, і сами з вусами!
— Та ще й запорозькими! — кинув Луначарський репліку, усміхаючись.
— Отож. Я ось гукну діда-рибалку, він і переправить нас.
На сигнал Дмитра Івановича дід швидко причалив до берега, всі сіли в човна й підпливли до самої скелі з плитою.
— Прочитайте, будь ласка, ви краще бачите, ніж я, бо мені вже минув сімдесятий рік.
— Та хіба вам уже стільки років? Ви ж мов юнак стрибаєте по скелях.
Нарком протер свое пенсне. Читає вголос:
— "В 972 году у Днепровских порогов погиб в неравном бою с печенегами русский витязь — князь Святослав Игоревич" .
— Ну, як вам подобається наш Дніпро?
— Чарівна краса, дивишся на неї й не надивишся!
— Так-то воно так, а все ж надходить час, коли загнуздають Дніпро і навіки закриють пороги. Вже йдуть чутки, що незабаром у Кічкасі почнуть будувати греблю.
Це правда? — спитав професор.
— Правда, Дмитре Івановичу, тут незабаром почнуть будувати найпотужнішу електростанцію.
— Отже, мине рік-два, і дніпрові води підіпре могутня гребля. Скільки ж то царів намагалося перетнути Дніпро — і не вийшло в них — кишка була тонка! А тепер, бачу, таки перетнуть: інші люди прийшли, принесли великі задуми, нову техніку.
— Правильно міркуєте, Дмитре Івановичу,— усміхнувся Луначарський.— Многоводний Славута закрутить велетенські турбіни. Ця енергія перетвориться в могутню електричну силу.
Луначарський замріяно дивився на пороги, на скелі, на розкішні зелені острови. Це помітив Яворницький.
— Мені здається, Анатолію Васильовичу, ви зараз обмірковуєте щось таке, що зв'язане з Дніпром. Я не помилився?
— Ви вгадали. Я от що думаю: незабаром вода заллє багато історичних місць і красот природи. Могутній Дніпро служитиме народові, а все те, що ми зараз бачимо, вкриється водою. В мене виникла думка: як це було б добре, коли б ви склали альбом Дніпрових порогів та історичних місць. Вам за це подякують люди, згадають колись добрим словом!
— Я вже думав про це. Вже й матеріал почав збирати. Сподіваюсь, що це буде пам'ятка минувшини. Так і думаю назвати альбом: "Дніпрові пороги"... Ну, що, Анатолію Васильовичу, час-бо вирушати й назад?
— Шкода розлучатися з казковим місцем, та нічого не вдієш, треба їхати.
Дорогою до міста Анатолій Васильович спитав Яворницького:
— Може, вам у чомусь потрібна допомога? Кажіть.
Дмитро Іванович ніяково усміхнувся в свої білі вуса, певно, вагався.
— Воно трохи й незручно про це казати, та все ж скажу. Мені призначено академічну пенсію, я вже й одержував її, а тепер чомусь припинили виплату. Що за знак — не розумію?
Луначарський витяг записника і щось занотував у ньому.
— Я з'ясую, Дмитре Івановичу, все з'ясую. Незабаром академік Д. І. Яворницький одержав звістку, що йому поновили виплату пенсії, і він одержував її до самої смерті.
ПОБРАТИМИ
Історик Дмитро Іванович Яворницький та художник Опанас Георгійович Сластіон — люди одного покоління, великі приятелі й друзі.
Велику Жовтневу революцію вони сприйняли як неминуче, історично обумовлене й закономірне явище, визнали без вагань Радянську владу, самовіддано і чесно працювали для народу.
Постійним гостем на суботніх вечірках у Дмитра Івановича, коли він ще жив у Петербурзі, був художник Опанас Сластіон. Він так захоплююче грав на бандурі, так чудово наспівував українські думи та пісні, що справляв на всіх присутніх незабутнє враження.
Свого друга Опанаса Яворницький вважав за талановитого художника-ілюстратора й рекомендував йому не тільки педагогічною працею, а й цим фахом заробляти собі на хліб.
У 1886 році вони вдвох помандрували на Україну. Дмитро Іванович ішов слідами запорожців, збирав матеріали для історії, записував народні пісні, а Сластіон заносив до свого альбому все, що зустрічалось їм з української старовини.
Допитливі мандрівники відвідали багато сіл, побували в Хоролі, Лубнах, Миргороді, гоголівських Сорочинцях та інших місцях. Яворницький всюди читав лекції на історико-археологічні теми. Тоді й виникла у художника Сластіона думка — видати ілюстрованих "Гайдамаків". Відомо, що ця книжка вийшла 1886 року в Петербурзі в оформленні Сластіона, з передмовою Яворницького. Російська та українська інтелігенція прихильно зустріла твір художника. Письменники, журналісти, громадські діячі надіслали Сластіону щирі привітання.
Якось у серпні 1929 року Дмитро Іванович, прийшовши на роботу в доброму гуморі, відразу почав про те, як він замолоду ніколи не засиджувався в музеї, а все мандрував, все "вештався поміж людьми", збирав і приносив до музею різні історико-побутові речі.
— Так от що, хлопці! Годі вам сидіти та штани протирати на одному місці,— сміючись, говорив Дмитро Іванович.— Гайніть по церквах нашої округи.