Але одна умова: розгадати символ подарунка і тієї пісні, яку ви зараз почуєте. Інакше він не може належати вам і тому юнакові з двадцятого століття, котрий сидить поруч з вами. І ще одне: ніхто не повірить, що ви учень знаменитого мага й мудреця, якщо ви не втямите суті сувеніра. Браття, починаймо!
Гриць здивувався: це ж він сидів поруч Гете, отже, й до нього химерний подарунок якось стосується? А тим часом студенти гримнули величальну пісню:
Що таке людина?
Чобіт, кочерга!
Розуму жарина
І душі нога,
Сонячна дитина,
Бабонька-яга,
Тайни насінина!
Йога-га-га-га!
Дерев’яний чобіт?
А чому то так?
В дерев’янім гробі
Відплива мертв’як,
На спокійнім лобі
Таємниці знак,
Суттєву особу
Не пожре черв’як!
Сім чобіт із древа
Для семи світів,
Кочерга сталева,
Щоб огонь горів.
Духу королева,
Мати всіх синів,
Таємнича мева
Із найглибших снів!
Кочерги тримайся,
Вигрібай золу,
Із вогнем братайся,
Не скоряйся злу…
Духу білий гайстер
Іскорку малу
Виростить на майстра
В пломіннім валу!
Дерева зернина
В землю теж ляга,
Буде у дитини
Взутою нога,
Нова є стежина,
Нова кочерга
В сонячного сина…
Йога-га-га-га!
Гриць спостеріг, що Гете слухає жартівливу пісню студентів, іронічно посміхаючись, а юна циганка дивилася на бороданя з тривогою, ніби боялася, що в цій загадці якийсь підступ. І справді, з-за спини студентів визирнула хитра пика Мефістофеля, підморгнула Грицеві і зникла. Гете, діждавшись тиші, добув з дерев’яного чобота кочергу і, постукуючи нею по дубовій халяві, весело сказав:
— Дякую, браття, за віншування. Воно мені дороге ще й тим, що надходить з усіх віків, отже — невмируще! А загадка ваша, побратими, аж надто легка для мене. Інша справа — мій сусіда. Чи розгадав він символ — то його справа, а моє слово таке: чобіт — символ вічної путі, вічного руху. Сім чобіт — то сім світів, сім барв у єдиній веселці Буття. Всюди належить проникнути людині — синові сонця! А кочерга — то вічний розум, кочегар полум’яного духу. Чому дерев’яний чобіт? — Тут Гете вперше зиркнув іронічно на Гриця, котрий сидів плече в плече з ним. — На цей один пункт хай відповідає мій сусіда, це більше стосується його. Отже, браття, коли зносиш сім чобіт — добудеш істину. Така моя відповідь!
Захоплені студенти весело залементували, обняли іменинника, і всі дружно знову підхопили приспів:
Нова є стежина,
Нова кочерга
В сонячного сина!
Йога-га-га-га!
У тій круговерті зникло десь обличчя дівчини, а Грицеві дуже кортіло ще раз побачити її. Він усвідомлював, що все це мариться у сновидінні, але глибинне почуття вимагало: треба її побачити, про щось запитати, а передусім — про чобіт. Чому він дерев’яний, і як торкається ця загадка його, Григорія Гука?
Марево розтануло, почулося хлюпання річкової хвилі. Гриць розплющив очі. Біля нього сидів Товкач і, весело наспівуючи пісеньку, щось занотовував у записнику. Побачивши, що юнак пробудився з дрімоти, підморгнув йому.
— Що, кочегаре, зморила природа-матінка? Вона це вміє. Я теж придушив комарика хвилин сто вісімдесят. А ти — трішечки довше. Дрихнемо ми з тобою в робочий час, доведеться самодогану виносити. Ну як — приснилося щось цікаве? Га?
Гриць засміявся. Яка точна кореляція сну й дійсності. Те жартівливе звертання "кочегаре" миттю нагадало сон, химерну символіку. Він розповів про видіння Товкачеві. Той з недовір’ям глянув на хлопця, хмикнув.
— А не брешеш? Отаке приснилося? Та це ж ціла сцена для комедії. Чаклунська комедія з участю Гете, Мефістофеля, істот різних епох і сфер. Ну ти даєш! Та це ж цікавий вертеп можна написати — "на ура" піде!
— Дарую вам! — махнув рукою Гриць. — Якщо подобається. Мене цікавить символіка сновидіння. Чому таке приверзлося? Один символ — екзотеричний, відкритий — Гете сам відгадав, а що означає дерев’яний чобіт? Саме цей символ я маю відгадати…
— Позбав, позбав мене від розгадування снів, — виставив перед собою руки редактор. — Ти накрутив, ти й розкручуй. По-моєму, всі химерії в сновидінні — лише жартівлива гра підсвідомості. Там, у глибині людського єства, тисячі звірят живуть, треба ж і їм погратися, коли господар спить. От вони й бавляться мотлохом, який ти назбирав, читаючи книги, зустрічаючись із людьми, вивчаючи світ. Що — не подобається така гіпотеза? Ну, я не Фрейд і навіть не простий психоаналітик. То не моя парафія. Вставаймо, братику, та ходімо до правління колгоспу, там уже люди збиратимуться після роботи, то ми з ними погомонимо. Та й вигін провідаємо, де має бути репетиція, якщо капосні дівчата та отой дід не набрехали…
Сонце вже схилялося до обрію. Дніпровське плесо виблискувало багрянцем за темно-зеленою смугою лугу, вкритою там і сям копицями сіна. Товкач і Гриць привели себе в порядок, обтрусивши пісок та сухе листя з вбрання, і рушили до центру села. З поля поверталися гурти корів, здіймаючи хмару куряви на піщаних обочинах дороги. Зустрічні люди в цікавістю поглядали на незнайомих. Біля правління колгоспу, що розміщалося в Будинку культури, вже юрмилися люди. Кілька старших селян, поміж ними й знайомий вусатий дід, сиділо на паперті старовинної церкви, яка височіла через дорогу навпроти поміж старезних осокорів. Вони щось гомоніли, сміялися. З гурту колгоспників вигулькнула сміхотлива молодиця, гукнула Товкачеві:
— То як — познайомилися з Дивилом?
Редактор пізнав жіночку, котра містифікувала його на полі, і розсердився.
— І вам не совісно? Жарти жартами, а навіщо ж з людей дурників робити?
— Як то? — здивувалася молодиця. — Кого ж я одурила?
— Так Дивило ж давно вмер! То ви що — нас на цвинтар спроваджуєте? Може, воно й смішно, але ж ми туди не поспішаємо. Хе-хе, таки не поспішаємо.
— Тю на вас! — залилася сміхом жіночка. — Чого це ви ховаєте людину живцем? Та ось же Дивило сидить, живий-живісінький, власною персоною, та ще й люльку цмолить. Сміян Василь Іванович, шановний наш довгожитель і кобзар.
— Не може бути! — розгубився редактор. — Саме оцей-го дідуган і сказав нам, що Дивило зіграв у ящик. Так і висловився — "зіграв у ящик"!
Гучний регіт був відповіддю на ту тираду Товкача. Сміялися всі — чоловіки, жінки, діти. Сміявся й сам дід Сміян, переморгуючись зі своїми співбесідниками. І був їхній сміх такий дружній і відвертий та щирий, що Товкач з Грицем теж не втримали і засміялися. До редактора підійшов ще молодий чоловік — обпалений вітрами, вибілений сонцем, з сивіючою кучмою волосся, поблискуючи хитруватими очима, простягнув жилаву руку і сказав:
— Голова колгоспу Микола Сміян!
— Теж Сміян? — удавано злякався редактор.
— Атож, — в тон йому відповів голова. — Тут половина Сміянів. Бо ж село таке. А про вас ми знаємо і радо вітаємо дорогих гостей з шанованого народом "Хрону". А те, що наші люди пожартували трішечки над вами, то хіба ви сюди не для цього приїхали?
— А так, таки так! — згодився Товкач, чухаючи потилицю, і знову люди довкола засміялися. — То що ж, знаменитий Дивило живий, і самодіяльність покаже своє уміння на вигоні під зорями? Містифікації вже не буде?
— А то залежно від того, якими очима ви будете дивитися довкола себе, — озвався старий Сміян, наближаючись до гостей. — Ви, наскільки я розумію, бажаєте випити з природної криниці сміху, щоб не висмоктувати з пальця тем і сюжетів. Чи не так?
— Вгадали, — задоволено кивнув редактор. — Хотілося б погомоніти з людьми, що для них означає сміх, яке його значення в житті трударя, наскільки допомагає гумор і сатира у звільненні від нікчемності. Послухати вашу самодіяльність, відчути стихійну течію жартівливої ріки…
— Залюбки, залюбки, — привітно мовив голова. — Будьте як дома, кожен житель Сміянів відкриє вам двері до своєї світлиці. Чи так мовлю, сміянівці?
— Так, так! — загомоніли люди. — Будьте гостями!
— Ну а основним вашим гідом, — підморгнув голова, — буде все-таки Василь Іванович. Хоч він вас і поморочив трішечки. Чи, може, ви ображені на нього?
— Все стало на місце, — задоволено відгукнувся Товкач. — Яка ж образа там, де сміх?
— Тоді прошу до моєї світлиці, — обняв гостей за плечі Василь Іванович, — бо ж після дороги треба чим-небудь окропити душу чи заморити черв’яка. А ввечері — проведу вас до вигону.
Незабаром Товкач з Грицем вже були на обійсті старого Сміяна, проте, на превеликий подив, старий кобзар і жартівник повів їх не до обмальованого квітами будиночка, а до піщаної кручі, з якої у барвистому обрамленні виноградних лоз та кручених паничів привітно поблискували величенькі вікна землянки. Гриць згадав, що молодичка на полі натякнула їм про землянку, в якій, мовляв, ще з давніх літ живе Дивило. Не стримавшись, він запитав, милуючись заростями винограду:
— То оце ваша світлиця?
— Вгадав, хлопче, — підморгнув вусом Сміян. — Може, не подобається?
— Навпаки. Дуже романтично. Я б теж не заперечив, щоб жити ось так.
— А хто ж заважає? — усміхнувся дід.
— Вихор життя, — довірливо відповів Гриць, відчувши раптову симпатію до кобзаря і вже нутром своїм знаючи, що той розуміє кожне його слово, кожне відчуття. — Часто буває так, що ми знаємо своє покликання, бачимо стежку, по якій маємо йти, а вихор несе, несе… А ти все запевняєш себе: ось завтра вискочу з потоку, ось ще трішечки поплаваю, а потім…
— Правду кажеш, хлопче. І той хитрий голос — найстрашніший ворог шукача. Послухаєш його — навіки в полоні зостанешся.
— А будиночок цей теж ваш?
— Атож. Тільки ж я полюбляю оці мої хороми. Тісніший контакт з матінкою-природою, з землею. Тиша, спокій… І менше палива взимку трачу. А в світлиці онуки мої живуть, коли провідують діда, а тепер — правнучка Русалія гостює. Улюблене моє дитя. Ви сміхом цікавитесь? Так у неї є навіть своя космогонія сміху, куди мені до неї! У мене так — традиційний гумор, інколи зубоскальство, а в неї — щось казкове, романтичне.
— Он як! — похопився редактор, нашорошивши вуха. — То, може, ми її запросимо? Га? Познайомимось?
— Не вийде, — засміявся Василь, Іванович. — Вона в мене пташка химерна, не сяде на простягнуту долоню. Вона розмовлятиме лише з тим, хто має заповітного ключика. Так і каже: хто має ключика. А до чого? — питаю її. А вона: хто мудрий — догадається. Шалена дівка, але хороша. Ну, гостоньки, пригинайтеся, щоб гулі не набити на лобі. Особливо ти, хлопче, вимахало тебе височенько, отакі каланчі і в нашому роду були.
Грицеве серце тьохнуло тривожно-солодко.