На цьому будемо кінчати. Від себе особисто я хочу привітати Богдана Романишина: хороші, душевні вірші він умістив у нашій газеті,— і посміхнувся Богданові.— Росте хлопець!
Усі підвелися, а Погрибінський, тріумфуючи, розгонисто підійшов до Богдана, розцілував його і паче з докором ущипнув:
— А хто не вірив у сили районної преси?
— Спасибі, Марку Еммануїловичу.
— Спасибі не відбудете: нові вірші подавайте,— не випускає Богдана з своїх ручищ молотобійця.
— Яке зворушливе єднання,— зашипів позаду Хворостенко.— Не радійте зарання. Не перепало сьогодні — завтра перепаде.
— Поки мені перепаде, я згадаю вас незлим тихим словом у газеті,— безтурботно відповів Погрибінський.
У коридорі, коли Пасикевич уже вискочив на вулицю, до Богдана скрався Меркурій Юхримович, вчепився рукою в його плече, вичавив на обличчі винувато-радісну посмішку, тільки не міг оволодіти очима — вони все кидалися врозтіч.
— Богдане Васильовичу, дорогенький, повірте мені, я дуже і дуже радий, що все воно так закінчилося,— він озирнувся.— Я трохи винен перед вами, бо Пасикевич увесь час збивав з пуття. Але більше не зіб’є! — І насварився пальцем услід Пасикевичу, і зітхнув, що не збувся сон, у якому все варили і пекли, їли і пили.— Я, Богдане Васильовичу, за мир. А коли ви грішите на мене, то хоч за компроміс.
Богдан мовчки струсив його руку з плеча і пішов з коридора. На вулиці від ліхтаря одділилася постать Івана.
— Де ти взявся?! — здивовано кинувся до нього Богдан.
Іван зітхнув:
— Та прийшов сюди підпирати стовпа, а то ще впаде комусь на голову.
— І довго ти підпирав?
— Увесь вечір, уже й міліції встиг сподобатись,— він обняв друга, неждано закліпав очима й провів вказівним пальцем по них.
— Іваночку, що з тобою?
— Та ну тебе к бісу,— махнув рукою.— Його тут вихваляють, а я мало душі не позбувся. Ось зараз почну її видобувати з п’ят,— він пригнувся, неначе справді хотів щось дістати з черевиків чи п’ят, а в його очах засвітилася волога радість.
— Лелеко мій! — притулився до рамена друга.
— Після всіх страхів у мені голодний вовк оселився.
— Як це?
— По-вовчому захотілося їсти... Що ж ти, бідолашний, виніс із цього вечора? Одні тривоги?
— І науку!
— Інтересно.
— Я завжди думав, що на клячах злоби далеко не заїдеш. Згризе злоба людину, мов гусінь качан капусти, виздихають клячі, та й усе.
Іван посміхнувся:
— Чи ти не думаєш про коня святого Юрія?
Богдан спохмурнів — згадав оту кулю, що примостилася в гнізді перепілки.
— Коли б нам усім не довелося думати і про коня, і про спис Юрія, щоб чавити змія.
Іван обірвав його:
— Не треба такої сумної. І невже тебе сьогодні похвалили за вірші?
— А чого тебе це дивує?
— До них можна було он як чіплятися.
— Іваночку, я ж їх писав, щоб люди думали, а не чіплялися.
— Будемо думати, що ти народився в сорочці. Не бачив, як щойно чкурнули Пасикевич і Шинкарук?
— Не мав такої щасливої нагоди.
— Потягли хвости, як шолудиві пси. Що в них тільки в споді каламутиться? Десь я чув: коли озеро стає болотом — тяжко, а коли людина, то страшно,— і, поморщивши лоба, ввійшов у давнину літописів, які знав, наче вірші: — "Чого нищимо Руську землю, самі між собою живучи в незгоді? Половці ж розносять нашу землю і раді, що між нами досі ще війни". Ох, ці половці перехідного періоду! Та поразить господь мечем своїм тяжким, і великим, і міцним левіафана, змія, що прямо біжить, і левіафана, змія, що вививається...
— А це звідки? Ісайя?
— Він, мудрий і передбачливий. А як же нам притьмом додому добратися?
— Добрий вечір вам! — проспівав знайомий голос.
Вчителі оглянулись. До них підійшла розпашіла від щастя Олена Метелиця, за нею йшов ставний високочолий військовий, тримаючи поперед себе перев’язану руку, на кітелі його красувався орден Червоного Прапора.
— Це мамин брат, наймолодший,— зажебоніла Оленка.— Щойно з Іспанії повернувся, фашистів бив! Там і поранили його...
— Годі, Оленко, годі! — аж смикнув дівчину за рукав і вибачливо поглянув на вчителів: — Кого не побачить, мою біографію розказує, а тієї біографії — одна краплина.
Коли вони відійшли, Богдан сказав:
— От і зустріли людину, яка була на коні святого Юрія і чавила змія чи сучасних левіафанів.
— Яке гарне і вольове обличчя в цього вояки,— задумався Іван...
У село вони приїхали вночі, коли вже зачинялися хвіртки за дівчатами, а парубки заносили їхні поцілунки в пропахлі яблуками вулиці й оселі.
— Осінні ночі любощів і треті півні на раменах ранку,— забурмотів сам до себе Богдан, почуваючи, як з нього, паче друга шкура, сповзають болі цих днів.
Іван посміхнувся, поглянув у той бік, де стугонів млин.
— А знаєш, осінні ночі любощів не поступляться перед весняними.
— Тобі це видніше.
— Підемо, Богдане, до млина?
— Чого?
— Розбудимо Ніну, зготуємо на лузі якесь вариво, бо в мене вовк уже кишки догризає.
— А не перепаде нам від твого кохання?
— Побачиш, як вона зрадіє. До чого лише не звикне дівчина: навіть до мого носа. От тільки до рук ніяк не привикне: сказала, що битиме їх до самого весілля.
— А я й не знав, чого в тебе підпухають руки.
— Осінні ночі любощів і треті півні на раменах ранку,— повторив Іван.— Коли ж прийдуть і твої ночі? Коли й тобі за весняним туманом засиніють фіалки очей? Чом не поезія?
— Ох,— тільки зітхнув Богдан.
— Не подобаються фіалки очей? Тоді перейдемо на іншу квітку,— він підштовхнув Богдана і сказав сам собі: — От ми й знову разом! Отак би й завжди! А як працювати вже хочеться!
— А їсти?
— Такий маю ненажер, що з’їв би їжака з голками.
Із темряви виріс млин, а під темряву, розкришуючи зорі, падала вода, і сердилась на когось, і жалілась комусь, що немає спочину ні вдень ні вночі. Іван греблею побіг до млина, а його побратим зупиняйся біля колеса, воно обдало бризками, шумовинням і шумом, що так втихомирювали серце і якимсь дивом переносили чи в казку, чи в дитинство. А Іван уже по-злодійськи стукав у двері, і на цей стукіт обізвався наполоханий голос:
— Хто там?
— Це ми присурганились. Так скучили за вами, що ніяк не могли обминути млин.
— А як з Богданом?
— Усе гаразд! Спочатку чихвостили, потім хвалили, а скоро й величати почнуть. Діалектика! Богдане, чапай сюди, попадаємо на коліна перед царівною водяної стихії.
Відчинилися двері, і, кутаючись у хустку, з кімнати вийшла осміхнена дівчина.
— Вже скоро й ночі не буде, вже Віз до води опустився,— поглянула на зоряну карту. Від дівчини віяло теплим сном, плакун-травою, свіжим борошном і сумом річки, що входить в осінь.
— Ніно Павлівно, а ми так хочемо їсти! — заскиглив Іван.
— Не вечеряли, бідненькі?
— І не обідали.
— Що ж вам зготувати?
— Всього, що є, по макітерці, а хліб не крайте — цілий з’їмо.
— Так ви більше з’їдаєте, ніж заробляєте? — засміялася дівчина.
— Та ні, зводимо кінці з кінцями: вистачає і на перше, і на друге. А як буде в мене жінка-мельниківна, то й на хліб вистачить.
— Безсовісний! — сказала точнісінько так, як говорять сільські дівчата, а в глибині голосу пробилася щасна жіночість.— Розпалюйте на старому згарищі багаття, затагануємо зараз. Вам зготувати гречаний чи пшоняний куліш?
— І гречаний, і пшоняний, а третій — з ячменю.
— Бідна ж моя голівонька! — жахнулася дівчина.— Як пізно взнаєш, хто до тебе топче стежку. Ось вам казанок, наберіть води, тільки жабу не спіймайте.
— Тепер мені і жаба — навар!
— Богдане Васильовичу, як вам подобається такий Гаргантюа?
— Найкращий у світі, найкращий!
Незабаром вони втрьох сиділи біля багаття. Іван, захопивши господарювання, орудував варехою і все вибирав хвилину, щоб щось шепнути дівчині на вухо. Та начебто відгетькувалась од нього і тримала на устах і в погляді то посмішку, то насмішку, то любов, то все разом.
І тоскно, тоскно стало Богданові, дивлячись на їхнє щастя. На нього враз нестримано налетів минулий рік, ударив у золоті дзвони соняшників, осінньою тугою озвалися торішні ліси й покликали до себе. Невже він не може навіть подивитися на неї? Коли не для любові, то для болю чи забуття, без них теж не прожити...
На вогник під’їхала машина з сіном. Шофер вискочив з кабіни й запитав:
— Ви часом не скажете, як добратися до Звенигородки?
— Це треба виїхати на шосе, а потім...— почала пояснювати Ніна Павлівна.
— Я вас виведу на шлях,— підвівся Богдан і пішов до кабіни.
— Богдане, а як назад? — озвався Іван.— Це ж далеко.
— Я завтра-післязавтра повернусь,— і вскочив у кабіну.
— Божевільний! — розгубився Іван.
— А може, поет? — поправила дівчина.
— Напевне, так,— чогось зітхнув Іван.
* * *
У місячній повені і в марищі тіней утопилися ліси. Передосінній сум тече по тихих стовбурах і затікає жовтизною у листя, міддю в жолуддя, огнем у горобину. І гіркістю горобини, і вогкістю грибовищ, і терпкістю хвої, і бродінням опалого листу пахне тепер лісова земля, що в доброму напівсні вибиває з-під кореня то боровика, то красноголовця, то рижика, то бабку — хай побавляться дрібнята під місяцем, бо під сонцем люди не дадуть.
Затопленим лісом іде, поспішає Богдан і не знає, де б’ється його серце — чи в грудях, чи попереду в деревах. Дурило воно його раніше, дурить і тепер. Іноді здавалось, що хтось іде попереду — виразно чулась жіноча хода — чи не Яринина? Він кидався у тіні, у місячні стовпи, а кроки стихали чи озивалися збоку. То, напевне, були кроки осені, чи луни, чи печалі його.
Припізнився він, припізнився. Напевне, в лісництві вже й спати полягали. І чого він, дурний, так поспішає, ніби там очікують його? І що він скаже, коли побачить її?
От і перехрестя доріг. За ним неждано, як цвіт папороті, блиснув вогник, згас і знову блиснув. І Богдан завагався: іти чи не йти на той цвіт папороті, що тривожиться біля оселі лісника. Може, повернути назад, переночувати в Олесиній хаті та й до школи, до цвіту дитячих очей, до пісень, до того дзвоника, який щоразу заносить трепет у душу. Але як треба, щоб тобі подзвонювало миле дівоче чи жіноче слово, її сміх, її сережки, її підківки. Давно-давно дзвонили вони та й занесли свій дзвін у далекі ліси.
Скрадаючись поміж дерева, він бачить, що біля вогника порається темна жіноча постать. Вона підвелася над таганком, і Богдан пізнав ту бабусю, на обличчі якої стояв, цілий вік. Стара, мов чаклунка, помішала в казані якесь вариво, підвела голову до лісу, над яким саме прошелестіли перелітні птахи, щось згадала і тихо-тихо заскрипіла-заспівала їм:
Та налетіли гуси З далекого краю, Замутили воду В тихому Дунаї.
— Бабусю, ви ще співаєте? — несподівано біля хати озвався-задзвенів голос Ярини.