О, моя люба Гільдхен! Яка ти славна, яка дорога! Спасибі тобі. Але ж я пошлю тобі відповідь тільки увечері. А твоя телеграма буде першим додатком, що я наліплю в цім зшитку.
"Милий. Може ще тебе застане мій останній поцілунок на суходолі. Візьми його з собою в дорогу: нехай він нагадує тобі про бідну Гільдхен, що невимовно сумує в самотині".
А може вернутись? О, ні! На що б же це було подібне! Дика думка!..
— — —
Ну, так! Виходить, їдемо впоперек всієї Європи. Ось уже й маршрут:
Бремен, Кельн (Німеччина), Страсбург (Ельзас), Базель, Берн, Лозанна, Женева (Швейцарія), Кюлоз, Ліон, Баланс, Авіньйон (це — той самий, де було взято в полон римських пап), Арль і Марсель (Франція). Тобто, виходить, що я проїду ще Ельзас, Швейцарію (мені давно туди кортіло, особливо після оповідань мого друга Кобця!) і нарешті — Францію.
І що найдивніше — це так швидко! Містер О’Фонель вирахував, що з Бремена до Кельна ми їхатимемо всього 6 год. 45 хв.; з Кельна до Базеля — 8 годин, з Базеля до Женеви, коли їхати залізницею, то так само — 6 год. 45 хвилин. А від Женеви до Марселя — ще 12 год. Тобто всього в потягу — 33 години й 30 хвилин...
Яка тепер легка річ — мандрівка! А колись же В’ячеслав В’ячеславович їхав з Києва до Харкова кіньми більш, як три тижні...
Правда, це мені стане недешево, бо поїдемо другою класою. А квитки коштуватимуть до Базеля 63 марки, до Женеви — 20 франк і від Женеви — 39 франків, тобто коло 50 карбованців. Шкода, що я не позичив у Фрица! Ну, та в мене ж досить грошей та ще, крім того, очевидно, не пропаде й моя "шіфс-карта" на "Каїрі", бо містер О’Фонель взяв її в мене, щоб завтра занести до транспортної контори. Він каже, що її можна продати навіть дорожче, ніж я за неї заплатив, бо є дуже багато охочих їхати.
Ну, добре. Завтра рано виїздимо. Телеграми Кобцеві й Гільдхен я вже послав, бо це було зробити дуже зручно, позаяк ми вечеряли в Бюрґерпарку, а це — два кроки від двірця.
Яка чудова музика в цім парку й як вона мене схвилювала, коли заграли увертюру "Танґейзера"! Яка різноманітна також тут людність. Так і мигтять білі штани моряків, здається, всіх флотів світа!..
Пора спати.
Що ж то там думають про мене Шульци? Я гадаю, що поки це та те, про мою історію не варт оповідати моїм новим попутникам. Це — вже тема для морських розмов...
Так, оце гаразд! Хочу лягати спати, а не позакінчував листів до Ярка та Старушка. Яркові мушу написати увесь маршрут до дрібниць: нехай пильнує по мапі, як я їду!
— — —
Ми сидимо в кафе на Хохштрасе в Кельні. Пообідали, поглянули на самий знаменитий зо всіх готичних соборів — кельнський і засіли у довжелезній, але вузесенькій вулиці, самій старій в Кельні — Хохштрасе. Містер О’Фонель п’є біле вино й читає англійські газети; "колега Давид" (ми умовились звати один — одного "колегами", бо ж ми — студенти й товариші в подорожі!) пише картки, а я — свої замітки. Але нема часу й треба поспішати.
Ми встигли оглянути поверхово тільки старий Кельн, над яким панує собор — "Дом". Цей "Дом", справді, щось велетенське, або, як сказав би п. Шульц,— "колосальне!" Досить зазначити, що він має сто сорок кроків завдовжки й 62 завширшки, а головна дзвіниця — заввишки 156 метрів, тобто — вдвічі вища за вежу краківського Мар’яцького костьолу, яка колись мене так вразила. Цікаве нам сказав той чоловік, який показував собор,— що ця будівля почалася ще з 1248 року, але фактично й до сьогодні не закінчилася, бо ще не було такого часу, щоб в цім собор не робилися якісь добудування чи ремонти.
Ми з Давидом вирішили, що собор і довіку не добудується, бо, коли закінчать одну частину,— то друга почне руйнуватись. Досить того, що мармур, з якого будовано собор, цілком уже почорнів. Яка сила всередині колон і які вони всі масивні та величаві!.. Чудові ще в ньому й вітражі.
Потім ми заходили подивитись на ратушу та дім "Гюрценіх",— старовинна будівля, якої мета таж сама, що Празького "Обецного Дому" — приймати чужоземних гостей.
Кажуть, що найкраща частина Кельна — "Нове Місто", але ж не було коли й поглянути, бо через годину їдемо далі Рейном аж до Кобленца, а там знову сядемо на залізницю.
Але ж що мене вразило в Кельні: це, власне, перше німецьке місто, яке зовсім не дивує своєю чистотою. Якраз навпаки. А тіснота по старих вулицях така, що сливе всі мусять ходити по бруку!
Виходячи з собору, ми зайшли до всесвітньої знаменитої фірми "Марія Фарина" й купили собі по флакону справжньої "кельнської води" (одеколону). Кажуть, що це роблять рішучо всі туристи...
Ну, годі. Треба поспішати на пристань!
— — —
Ми їдемо знаменито. На чудовому, чистому, затишному пароплаві, що, як навмисне, зветься пам’ятним мені ім’ям — "Лорелея", ми пливемо по розкішному Рейну, від берегів якого не можна відірвати очей. На пароплаві чимало людей,— хоча ще тільки початок сезону рейнських подорожей. Незвичайно вигідно напівлежати в плетених "Chaise-longue’ax" дивлячись, як випливає місто за містом, чудові замки, що раніш мені доводилось бачити лише на ілюстраціях, фантастичні руїни, вкриті "сивою старовиною", як говорить і містер О’Фонель.
А він це любить. Взагалі старовина, історія — це його найулюбленіші речі. А як він зацікавився Україною,— аж я здивувався! Він і сам чимало знає, бо давно цікавиться нашою стороною, бачив старовинні портрети багатьох наших гетьманів, знає "Кобзаря", бачив всякі наші п’єси й каже, що за часів Богдана навіть Європа добре знала Україну. Він же тепер цікавиться Україною, як стороною, де — по його думці — знову так широко повстане "національне питання", що знову вся Європа знатиме й говоритиме про нас.
Дай, Боже! Це мене страшенно тішить!
Але про все це — іншим разом: на морі. Тут тільки зазначу, що я вже зробив добру виміну: містер буде продовжувати вчити мене англійської мови, бо я дуже мало знаю, а я його — української. Добре, що зо мною "Кобзар"!..
Отже — про Рейн.
Коли ми виїхали з Кельна,— сам Кельн видався нам зовсім іншим: такий величавий, такий мальовничий, що ніяк не подумаєш, що він всередині такий неохайний. Мушу, звісно, додати, що неохайний, порівнюючи з Монахином, Дрезденом чи Липськом, а не з Києвом, чи Полтавою... А ще мушу додати: "на мій великий-превеликий жаль"!..
Од Кельна йде міст до маленького села на другому боці — Дейтца. А вже далі — по берегах послались чудові ліси, сила виноградників,— і все це вкрилося свіжим, зеленим листом. Береги надзвичайно оживлені: сила човнів, більших і менших пароплавів, моторів. А я дивлюсь і думаю: наскільки ж то кращі вони видавалися б мені, якби обіч зо мною була й Гільдхен!.. Ех, не буду себе мучити...
* * *
Ми проїхали Маріенбурґ, Веселінг і під’їхали до Бона, де був більший зупинок. Це — незвичайно красне місто на горі, по якій терасами спускаються до берега вілла за віллою, що стоять в розкішних садках та виноградниках. Тут народився Бетховен, тут же тепер один з найбільш знаменитих німецьких університетів.
Власне, від Бона починається справжня краса Рейну. Досить рівні береги звідціль стають згористими й з кожною хвилиною приносять щось нове, мов в синематографі.
Особливо чудове враження роблять острови, що, наприклад, ми бачили біля Роляндсека. На одному з цих островів потопає в садках чудовий на вигляд монастир. Мені про нього розповідала ще Гільдхен, бо в цім монастирі живе її тьотя. Ах! Гільдхен, Гільдхен! Я скрізь бачу тебе!..
На городській горі — мальовничі руїни колишнього замка... І щодалі,— то все наче краще! Могутнє враження ще робить Броль з своїми руїнами і т. д. Доречі, сила мостів. Я налічив від Кельна до Кобленца аж дев’ять.
Я їх одмічав та одмічав, а потім згадав оповідання татуся про нашу знайому, пані Ахтюгенкову, яку ще ми дражнили "курячою ногою", бо вона була така кощава й наче зламана в попереку. Якось тато оповідав, що, коли він поспитався, де її син, то вона йому сказала:
— "Ах, і не спрашуйтє: всьо по загряницях та по загряницях волочиться! Повєріте-лі, й сама я не знаю, чого тільки туди люде їздять? Як часом, бувало, приїде мій Гриша, а я його спрашую: — "Що ж там видів інтересного?" — то він і говорить: — "Мости, мамінько!" Та ще й так непристойно звуться,— звиніть за вираженіє,— "брюки". Так, ото — говорю йому — чи ж варто по загряницях таскатися, щоб на ті брюки дивитися?! Мало разві їх і у нас, у Полтаві?..
Або як почне росказувати про идолів, про всякий статуй, про якусь "Манеру Медицинську", котора, звиніть за вираженіє, стоїть цілком нагла, як мать родила, тільки руками затуляється,— то я тільки плюну, та й кінець. Тьфу, Господи, "помилуй нас грішних!"
Колега Давид саме їв шоколад, коли я про це оповідав, та так він похлинувся зо сміху, що аж посинів. Ми з містером О’Фонелем полякалися навсправжки.
Вони кажуть, що я добре розповідаю анекдоти. Не знаю, але ж тепер, коли тільки хтось скаже слово "брюки" чи "Вrücке" або "Манеру" згадаємо,— то ми всі аж качаємось зо сміху, хоча, власне, й нема чого...
Я дуже задоволений, що не поїхав просто з Бремена. Мало того, що я не бачив би чарівного Рейну, але ж я в самотині безмірно, страшенно б сумував,— а то — навіть нема часу й замислитись. Та ще лагідна вода, прекрасні пейзажі, спокійна плавба — все це якось заспокоює мою душу. До того ж і містер, і колега незвичайно хороші й славні люди. Давид дуже багато знає й, як каже містер, з нього буде видатний музикант.
Надвечір ми приїхали до Кобленца. Ставало холодно й не було жодного резону їхати вночі водою. І містер дуже добре розрахував, то ми не поїхали далі Рейном. Кобленц,— що стоїть на пригорку в тім місті, де Рейн зливається з Мозелем,— дуже гарне місто. Тут, справді, чудові "брюки", яких, здається аж три, й прекрасні величезні будинки понад Рейном. Тут же є величезний пам’ятник Вільгельмові.
Ми добре повечеряли з справжнім рейнвейном. Містер О’Фонель каже, що він рішучо відрізнявся від тих "рейнвейнів", які дають в Ірландії. Різниця ж вся в тім, що тут у вині дужа багато "вейна" й мало "Рейна" а в Ірландії — навпаки, найбільш "Рейна" й найменш — "вейна"...
Позаяк я згадав, що, виїздячи з Бремена, не заявив ні на пошті, ні в готелю, що, коли б мені була якась кореспонденція (од Кобця чи Гільдхен), куди її послати,— то я подав з Кобленца депеші...
Ніч проспимо у вагонах, а завтра вранці будемо в Швейцарії.