Отак, знаєте, доба за добою —■ усе до смерті ближче, а вже від неї ні відхреститесь, ні відмолитесь. Лежатимете в сухенькому пісочку як слід, вода в домовину не затікатиме. Серед хорошого народу лежатимете, бо в Яблунівці народ хороший і за життя, а як помирає, то навіть кращає.
— Ай справді, славненько тут у вас,— похвалив я, поглядаючи на цвинтарні надгробки, що веселою зграєю порозлітались між зелені. Та від Опанасових слів почувався отією капустою гарною, що має всередині качан гнилий, і скривився мимоволі, наче болів мені бік дев’ятий рік, а я до болю й досі не звик.
— Славненько, а буде краще! — палахкотіли в цвинтарного сторожа очі, як на сонці палахкочуть халявки чобіт, змащені дьогтем.— Буде краще, бо з кожним днем життя наше краще.
— Доведеться й свині на небо глянути,— буркнув я.
— Бо досі як ховали? Ховали в могилу, турбуючись про тіло, а те покійне тіло зодягали та взували, міцну ду— бовину збивали, так? А треба не тільки про тіло, а й про душу думати!
— З покійним тілом і душа стає покійною...
— Е-е, не кажіть! За душу ніхто не знає. То що я надумав? Ото думав, думав — і придумалось: аби кожному в могилу та радіо провести!
— В могилу радіо? Навіщо?
— Хай чоловік і на тому світі слухає останні вісті, раз любив слухати на цьому світі!
— Так, так,— приглядався я з підозрою до цвинтарного сторожа. Чи не провідав часом дядько Опанас про мої несподівані радіобіологічні та телебіологічні здібності? Такий зух, що з покійниками знається, міг і провідати, хай йому грець.— Так, так... А може, приймачі класти в гріб?
— Е-е, ні,— лукаво заперечив цвинтарний сторож.— Приймачі не годяться, бо хто ж їм там покрутить ручку, щоб програму змінити? А так — радіомережа. Яку програму роздають по динаміках, таку й слухаєш.
— Так, так,— бубонів я.— Кажете, в кожну могилу — одну радіоточку?
— Скільки болільників відходить на той світ, що все життя, може, за київське "Динамо" переживали та в колгоспі робили, більше нічого. То хіба їм легко лежати і пером землю держати, коли за свою команду не знають — виграла чи програла, забив Блохін гол із пенальті чи промазав. А як провести радіоточку в могилу, то болільницькій душі страждати не доведеться, знатиме й про чехарду з тренерами, й про нечесних суддів, і за федерацію знатиме...
— З футболом ви й справді добре придумали,— похвалив я, бо й сам не цурався болільницьких пристрастей.— Щоб не тільки на цьому світі, а й на тому знали, як грають "Шахтар" чи "Карпати", як за збірну Англії виступає Кіган та які мільйонерські турботи в Пеле... Так само можна транслювати репортажі про хокей чи водне поло, про гандбол чи регбі. Ну, дядьку Опанасе, придумали ви здорово! й чому досі ніхто не здогадався радіофікувати кожну могилу? Добре діло, треба, щоб Яблунівка перед вела.
Я з жалем поглянув на цвинтар, поки що не радіофікований. На нерадіофікованому цвинтарі тріщали горобці, літали голуби, туркотіла горлиця. Після реалізації ідей дядька Опанаса на поверхні землі мало б що змінилося, зате під землею — вдарив би животворний струмінь радіохвиль, завирували б концертні програми, загриміли б спортивні передачі...
Дядько Опанас, притримуючи мене за лікоть то правої, то лівої руки, сипав прожектами:
— Діло нове, звісно, спершу Яблунівка, далі другі села пристануть, бо хто покійним душам добра не побажає? А там, дивися, й за заявками передавали б по цвинтарях!
— За заявками? — отетерів я, наче гарбуза наївся, а на вербу подивився, та й став голодний.— Це ж, значить, голодні душі самі для себе заявлятимуть?..
— Та ні, живі заявлятимуть для покійних! Бо дід нз забуде про свою бабу, що за молодості любила "горлицю" чи "метелицю". Ось дід і заявлятиме, так? А бабина душа слухатиме на тому світі — й молодість свою згадуватиме, бо чом не згадати, коли є час та охота.
Дядько Опанас чорну смолу свого пекучого погляду переливав у мої очі, придавлював моє єство тим тяжким поглядом. І, тримаючи цупко за лікоть, не відпускаючи, бубонів:
— Думок — як пшона в голові розсипалося, всі й не повизбируєш. Як маєте час, то послухайте...
— Од людей чувати доводилось, що крокодили в неволі не розмножуються, а тільки на волі. То по світах усяких неволя, а в нашому селі повна воля всім і кожному. Значить, у Яблунівці крокодили розмножувались би, правда?
— Які крокодили? — й зовсім замакітрилось мені від нової ідеї цвинтарного сторожа.
— Ну, ті, що в Нілі, є така річка. Ось вони в неволі не люблять плодитись, тільки на волі. А де ще більшу волю шукати, як у нашому колгоспі "Барвінок"!
— І ви б заходились доглядати крокодилів?
— А чому б не спробувати? Нема такого діла, з яким не впорався б яблунівський дядько.
— А де б ви, дядьку Опанасе, крокодилів дістали для розводу? На ярмарку районному не купите.
— Ет! По магазинній ціні, може, й не дістану, а втридорога, а по спекулятивній ціні — й дідька спроворити можна. А вже потім сама Яблунівка постачала б крокодилів по селах.
— Та нащо вам крокодилів у колгоспі розводити?
— Були б крокодили, то щось уже придумали б, знайшли б для них діло. Тут що головне? Тут головне, аби ніякої запарки не трапилось, бо коли запарка — діло швах!
— Та яка запарка, дядьку Опанасе? —ніяк не міг утямити цвинтарного сторожа.
— Як то яка? — ніче аж розгнівався дядько Опанас.— Будуть у Яблунівці крокодили — буде і запарка. Хе, бо де це видано, щоб у нас у колгоспі по худобі та птиці плани доводили, а по крокодилах забули? І по крокодилячих яйцях, і по крокодилячому м'ясу, й по крокодилячих шкурах... Спершу в колгоспі хай би крокодили прижились, а там і по людях в індивідуальному хазяйстві, ха-ха-ха, щоб кожній свашці було по ковбасці, щоб усім було по сім, щоб усякому було по Якову!..
Страшно сміявся цвинтарний сторож дядько Опанас — наче накривав мокрим рядном свого сміху та ще помелом густого реготу, наче приставав із короткими гужами своєї дотепності. Й очі його теж сміялись, так наче лаяли на чім світ стоїть, наче мали вкусити, щоб потім зализувати.
— Хай чорт нас на глибоке несе,— гомонів дядько Опанас,— а ми не вдаримо тваррю в грязь. А в моїй голові думки б’ються, як бики, розсвічують мою свічку, аж із очей іскри летять. Я ще вам скажу не тільки за радіо!.. Не тільки за крокодилів... Я вам і за зміїв скажу, тільки послухайте!..
І як було, притримуваному за лікті, а то й за петельки, не вислухати за зміїв. Либонь, мізки в цвинтарного сторожа так густо були списані думками, що й горобцю ніде клюнуть. Дядько Опанас прочув, що хоч і рідко, та трапляються двоголові змії. Так, одноголові змії дають отруту, але чи вигідно було б у колгоспі "Барвінок" розводити на такі ліки одноголових гадів? Либонь, не зовсім вигідно, а от від двоголових зміїв була б подвійна вигода, то, звісно, правління спробувало б. Має колгосп добрі прибутки від рільництва та тваринництва, але чому б мудрому господареві не взятися за змій? Правда, зміїні голови, що виросли на одному тулубі, чудні якісь начебто, злодійська вдача у них. То, дивися, одна голова в другої голови якусь їжу вихопила, немов те не до спільного кендюха піде, то одна голова смикає другу голову туди, куди тій не хочеться. Але лякатись не треба, у Яблунівці вправляють мізки ледарям чи пройдисвітам, то й двоголовим зміям вправлять мізки, аби від них мати користь у господарстві.
— А про яванських тигрів чули? — передихнувши, запитав цвинтарний сторож.
— Чув! — мало не закричав я, остерігаючись слухати черговий прожект, хоч насправді нічого не чув.
— Зникають! Трохи ще зосталось, то чом би не спробувати розводити в колгоспі "Барвінок"...
І лише дослухавши про яванських тигрів, котрих зосталось на планеті не так багато й котрі мали б прижитись у Яблунівці, де колгосп створив би для них умови не гірші, ніж для худоби (а чи грибок маслючок не зміг би працювати коло тигрів так, як він трудиться коло скотини?), я нарешті розпрощався з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом... Ішов не бездумно, а міркував. Міркував, зокрема, про творчий геній природи. От, наприклад, візьмімо комаху, що шкодить плодові дерева. Вигадливість природи не обмежилась якимось там яблуневим пильщиком, а й дала нам чорного сливового пильщика, жовтого сливового пильщика, грушевого плодового пильщика, а ще — вишневого слизистого, блідоногого вишневого, грушевого вкороченого, і яблуневого насіннєїда, і сливову товстоніжку... А листокрутки? Тут — брунькова, розанова, плодова, строкато— золотиста, глодова, смородинова, вербова, свинцевосмуга— ста, всеїдна, сітчаста, полохлива, підкорова, яблунева молелистокрутка, інжирна вогнівка, листкова вертуха, плодова чохлоноска... Скільки фантазії, скільки невсипущої енергії!.. Тож чи треба дивуватися з творчого генія цвинтарного сторожа дядька Опанаса, котрий не сам по собі, мов одірване гілля, а плоть од плоті й кость од кості всього яблунівського люду?
РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ,
де йдеться про заокеанську автомобільну цивілізацію, живі картини якої перевершують древні апокаліптичні видиоа
Яблунівка, знахарчина хата, зубний біль, радіобіологічні та телебіологічні здібності, розмова з цвинтарним сторожем дядьком Опанасом — усі ці об’єктивні та ще деякі суб’єктивні чинники спричинились до того дивовижного стану, в якому я знову зумів побачити Хому в далекій Америці. А що спіткався з ним уві сні, то трудно судити, які побачені картини витворені жаскими безоднями моєї підсвідомості, а які належали незайманій американській дійсності.
Машини... їх так багато зібралось докупи, що вони творили велетенський мурашник. Найрізноманітніших марок, які тільки можна уявити: "форд-ранчвегон", "додж-вен", "понтіак-астра", "форд-гранада", "кадилак-девіл седан", "олдсмобіл-кастом круйзер", "шевроле-карпіс", "б’юїк-скай— хок", "олдсмобіл-катлас супрім", "б’юїк-лесабр седан", "додж-аспен універсал", "б’юїк-лесабр" та багато-багато інших, які тільки могли випустити американські автомобільні концерни, японські заводи, підприємства західнонімецькі, французькі, англійські. Автомобілі були найновіших і найстаріших марок: деякі мало не допотопні, а деякі обладнані радіо, опалювачем, сервогальмами, сервокермом, холодильником, телевізором, системою нічного бачення, кондиціонером.
На вулицях міста-мурашника не видно було жодного пішохода, тільки машини, машини, машини.