Капітана Абазина поранили в ногу, суддя Зеркалич і пан Яненко утікали зі стоянки, куди очі ведуть, не стримавши кабанячого натиску. Стріляв Василь Михайлович, пан Корсак, полковник Монтовт і той лисавенький, пуцулуватий пан Шимановський, від якого ніхто не чекав такої снаги. Дядько Гуляницький, русявий велит, з бородою на два боки, гремів у Волянському Ярі: там на нього і його товаришів вигнано найлютіших вепрів, мабуть тих, що колись мало не вбили лісника Вакулу й зорали картопляне поле, біля трьох верб. Не відставала й його дочка з тіткою Ларою. Пані, здебільшого, відразу, при появі звіря покидали рушниці й бігли у Ва-кулову лісничівку, та там сиділи, ждучи обіду. Панну Інну, не дивлячись на потрійні серпанки, немилосер-
дно покусали комарі; тимчасом біля лісничівки вже ношено добичу на дубових гілляках і розносився пах свіжини; пані ахали, оглядаючи вепрів; то таки справді були княжі вепри, що загналися аж сюди із славут-ських борів, а може ще й з Полісся, з радзивилівсь-кої Несвіжчини. Коли Олелько прийшов і собі під лі-сничівку, його взяло омерзіння, дивлячись на тучні туші кабанів, з вишкіреними рилами, чорнобрунатні, безрухі й закривавлені вони лежали під лісничівкою. Було в тому видовищі, в гавканні невгомонних пойнтерів і гончаків, в ще дальшому рокоті переможних рогів, в зеленошумній луні дубового бору — марево давнини, невблаганої як темні дії княжого Погорин-ня. Олелько не стріляв ні разу: йому безпересталь ввижались зікри кабана, що безнадійно, в смертельному одчаю, вибіг із зеленої хащі, а собаки вгризлись йому в шию й в спину, висіли на ньому — батько поклав його подвійним пострілом; увесь день хвалили його за таке цільне око.
Не обійшлось без нещасть: хлопчик-гучок, утікаючи від стада, спіткнувся об колоду й зломив собі ногу; він тепер лежав у тіні й тихо ячав. Другий мав руку засипану шротовинням. Чабанові Свиридові (тому самому, що про нього згадувала тітка Ганна) кабан роздер кливаком стегно й підобгав під себе, щастя, що не встиг вбити.
Ловці йшли на обід, на зелену, аж золоту галявину. Вони йшли, оточені ловчими, гучками й собаками на припонах; із найдальшого кітла, з Козаччини, приходив пан Немирич, а за ним несли його трофеї. "Проклятий Гатамалята, чортів февдал — чомусь не злюбив його Олелько, — кармазиновий принц, дивись..." Пан Немирич ішов, дійсно, як принц із готичних саг, з широким мечиком при поясі, в ловецькому капелюшику з перцем, з гордим підборіддям, промінюючий, слуги несли за ним його рушниці, а він сяяв і йшов, ставив ногу на тушу забитого кабана й видимо хизувався. Тітка Лара йшла поряд з ним, коса вибивалась їй з-під брилика, вона вся палахкотіла й сміялась; "таки вибрала півня" — думав Олелько; півень — вогонь, елемент Жизні, півень — кармазин... А що з подвигом, з її постановою іти за ним?.."
Він, посвистуючи, пішов на лісничівку. Ця розбещена, сповнена пихи, жируюча юрба його нудила, сердила — навіщо батько затіяв цю криваву, нікому непотрібну забаву?.. Гучки відпочивали на галявині.
"...сина Ґонти шукають, а як найдуть?..
"Не бійся, не найдуть, а як найдуть, то хіба не знаєш?.."
"Вужем обернеться, ласочкою...з рук їм вислизне..."
Гучки сиділи під дубчаком, в них були шапки вма-яні листям, щоб звір не бачив. Один стругав палічку, другий дивився, лежачи горізнач, у синє небо.
XXXII
Ще й ще, все пополуднє, лунали постріли. Ліс сахався від них. Зі струнких ясенів падало листя, луна котилась просіками, в димчату просинь і розколювалась двічі й тричі далеким гехканням. Стихало, десь тріщало ломаччя, хтось проторював собі дорогу в ліщині, щось ув'язало, спинялось, сторожко завмирало, рохкало й прожогом, навпростець, тягнучи за собою кривавий слід, як хуртовина ринуло в хащу. А тоді знов лягали луни пострілів, потрійні, продовжні і бір знов трепетав.
Вже не всі виходили в котел: декому, що знітився або докучив собі продирання в гущавині, вже не спішилось; добичі й так було вдосталь. Василь Михайлович і сам залишався проти волі, з ввічливости, як господар, хоч йому турботно було за дім і за справи. Вістовець примчав із садиби, присланий панею Ольгою, бо з дідусем-полковником стало раптом погано, найпевніше, що вмирав. Ішов садом, стежкою й зненацька взявшись за груди, почав хилитись до долу, бліднути, його підхопили й віднесли у флігель; приїхав і лікар, але мабуть це надходила його пора. И Олелькові стало невимовно сумно: дідуся-полковни-ка він любив. Дідусь жив споконвіку у флігелі, був спокійний і смішливий, ходив узімку в бекеші, влітку в чесунчовому кителі, вирізував Олелькові сопілки і наспівував свої пісеньки, старовинні, козацькі, як кавказькі війни, про які іноді розповідав. А тепер ось може дідуся не стало й його кімната у флігелі буде пустувати й нікому буде полити квітів, які він садив під вікном і не почастує він вже більше цигарками дядька Силу біля куреня. Смерть досі оминала садибу в Рославичах і її мешканці видавались Олелькові ще змалку без віку.
До повороту ладнались і жінки, яким вже й так знудилось таборування серед лісу, серед невигод, втім вість про нещастя була прийнята всіми досить байдуже, безсердо — байдуже. Всі під Богом ходимо — говорив дядько Гуляницький, ну що ж, така вже людська скорботна доля. Тільки тітка Фламінго схлипнула, а тітка Катря нахмурилась. Панна Інна сиділа біля вогню, де підкладено мокрого листя, щоб більше димилось: справді, дим почав стелитися жовтий, густий, відганяв комашню й ішов у ліс, імлив його їдкими пасмами. Розлога галявина нишкла од людського гомону, од суєтняви, на неї лягали вже видовжені тіні дубів і голоси, як перед вечором, полошили птацтво. Олелько, сівши на штабелях, дивився на юрбу, автім чим була інша вона від тієї, що ви-гаптована на старовинному гобелені в гостинній? Там їхали на баских конях герцогині, жирували зі статними ловчими, що тримали на руках соколів і
яструбків, ішли, ведучи довгориїх хортів, нікчемні слуги, їхав дюк, узявшись попід боки й рядком за ним вельможні мармизи, з арбалетами, луками й сокирками в руках. Цей вицвілий гобелен Олелько вивчав змалечку, коли ще тільки повзав по килимах; згодом, серед ночі або заплющивши очі міг уявити собі кожну подробицю цього королівського полювання; ще пізніше він любив дивитись на його майстерну композицію. Мистець, що його робив, був, напевно, дотепний.
Засклені очі молодих Білостоцьких заломлювали оранжевим промінем дороги присмерку, моноклі їх увихались коло панянок, що були розбещено смішливі, як гобеленові красуні. Реготався пан Гайдай — черевань, розповідаючи історійку, всім зрештою відому. Дзвіночками сміялась пані Дала й Олелько зауважував, що чоловіки проводили її грайливим поглядом; кожний крок її стрункої, сильної ніжки був на показ, на хизування, на зальоти. Інакше говорено з Олельковими тітками — тут не було нічого з розбе-щености; інакше розважувано кузину Гуляницьку, інакше дочок полковника Монтовта; навіть панна Інна, що назагал нехтувала старомодними конвенанса-ми, прищулювала очі, споглядаючи з-укоса на пані Лалу, аж занадто оточену веселими ловцями — зальотниками. Молодий Сахно-Устимович, розкудйов-джений студент, басово називав пані Лалу Аталан-тою й вип'явши масні, пухкі губи розповідав солодкаво про те, як Атланту допав із собаками Актеон, у кущах в священному гаю... Він був знавець антики й його оточували ловці, здебільшого лисаві й сиваві, що хихотіли, ласі на спорзні натяки і історійки.
А Олелько, причинивши очі, збагнув, що це так, що це таки Аталанта, втікаюча від соняшного стріль-ця-лучника; що розвіяне в бігу її волосся — золота злива й у високій груді, що протинає легку твань, спурхує серце щиглом — нехай не впіймає, нехай же, молодий Актеон, упавши в траву, її зацілує, а гаєм луною — гавкіт ловецьких собак. Бо що робити Ата-ланті в запиленній нудоті міста, серед гугнявого шеп-ту мудрців? Вона створена для сонця, лісових полян і кохання.
Він відчинив очі і побачив пані Лалу, що йшла, проти сонця, прислонившись долонею, з калиновим мерехтом рудавого' волосся, перев'язаного зеленим шарфом, з тією ж високою, схвильованою груддю, бронзово-міцна, з перлистими зубами, з карими, смілими очима, з невкоєним, теплим їх сяйвом. Олелько аж спаленів і вона, спіймавши його погляд — посміхнулась. Може мислі їх зустрілись, далеко звідси — на золотій поляні, його й дочки царя Скироса, Ата-ланти, може тінь промайнула між ними, тінь палкого Актеона, що замінявся волею Діяни в оленя. Але це була тільки мить, що минається як легіт над шеп-шиною.
Тітка Лара торкнула його гичкою. Олелько обернувся й оторопів: яка інша була тітка від тієї, що сміялася вже там серед спорзних дідків. Яка інша була все ж таки його тітка від усіх — він надаремно, ще так недавно засуджував її, але ж бо вона була земна істота як усі! Якщо Аталанта була з полудневого золота, з літавряної міці дня, то Лара — ніч, що надходить. Може вона — як догаресса випливала б у фіо-летні затоки тахнучого моря, може гнівною королевою перуанських білих міст виходила б назустріч конкістадорам, може шаблю брала б до рук, як сотничиха Завісна, відбивати штурм на бастіон Буші. Ні, вона таки була тією, якою завжди була для нього.
— Олелько, — сказала вона розсіяно: те, що я тобі скажу, тільки для нас. Сьогодні в лісі, Богдан Немирич запитав мене, чи схотіла б я бути його дружиною.
її змовницький шепіт Олелька розсмішив. Він глузливо поглянув на неї, а вона так само прижмуреним оком на нього.
Ну й що ти відповіла на це, тітко Електро?..
Ні так і не ні, а все ж відповідь буде...
Яка?
Я їду у Флоренцію й буду цілий рік вивчати історію Ґатамаляти та інших кондотьєрів ренесансу... Тільки після того може бути мова про одруження. Що ти скажеш?..
Вона тихенько і їдко засміялась.
Ніяких коментарів, — сказав Олелько, — привітаю тебе з докторським титулом...
Й ще одно, — сказала вже повагом тітка Лара; — в лісі вбито людину...
Олелько зірвався.
Яку людину?..
Ще ніхто не знає, бо тільки пішли туди в Козаччину... Це либонь заблукана куля, а вбитого знайшли гучки...
Стрівай, тітко Ларо! — увесь затремтів Олелько, — ти говориш про це так спокійно! Ти знаєш, хто це може бути?..
Але ж нісенітниці, — спокійно сказала тітка, — той, що ти думаєш, давно вже виїхав з півстанка у Восьминогах...
Олелько біг лісом; він мусів упевнитись сам, добігти до Филимонової хижки і сам почути від Филимона, що Тріада вже давно тут немає, може ще з досвіта.