Восени стояли свічкасто, як намальовані. А третя геть нікудишня — кущ, горбата, ще й на згині здоровенна репана бородавка. Ця третя й на березу була мало схожа, така вже коряка-розкоряка, що й порівняти ні з чим. Навіть зрізана, вона так неоковирно впала, що ні підступитися, ні роздивитися.
Ті дві бензопильщик Кузьма обчухрав та відвіз на своє обійстя — гарна купа дровець вийшла. А третю поволокли прямо на кострище, бо з нею й морочитися ніхто з лісорубів не захотів.
Коли це нагодився мій сусід Микола. "Ви що, — каже, — таку березу — на вогонь?!" І витяг коряку з купи.
Хтось із лісорубів не стримався, уколов:
— Неси додому та й тішся.
— От спасибі! — не образився Микола, — Таки й понесу…
Заходжу якось до Миколи, а в нього у вітальні на стіні висить дивовижний таріль із такого візерунчастого дерева, якого ще не доводилося бачити.
Сусід помітив мов здивування.
— Подобається? — запитує і хитрувато на мене косує.
— Атож!..
— А це із тієї, бородавкуватої, що мало у вогні не згоріла…
Виходить, ота третя береза теж мала свою красу, та ще й неабияку. А от розгледіти її було дано тільки йому, Миколі.
ДРУГЕ ТЕПЛО
Послала мама Олега на вулицю із килимка пилюку вибити, хідники повитрушувати. Надворі мороз рип-рип, так за пальці й хапає. Спробував Олег трусити в рукавицях, та хіба то робота?
Тут же саме вийшов із хати дід Іван. Учора він цілий вечір лагодив упряж і тепер ніс її в мішку на колгоспну конюшню.
— Е, — каже дід Іван Олегові, — так у тебе нічого не вийде. Хідники добре витрушувати, коли друге тепло добудеш. Тоді й руки не мерзнутимуть.
— А що то за друге тепло? — дивується хлопчик. — Як його добувають?
— Коли знаєш, то просто. Але це не розказувати, а показувати треба.
— То покажіть, діду Іване…
— Гаразд, — погоджується дід. — Тільки спершу допоможи мені віднести упряж на конюшню.
Взяли вони мішка — онук за гичку, дід за гузирі — та й понесли. А конюшня аж за селом, на горбку. Поки дісталися — кілька разів мінялися місцями: то один попереду, то другий.
Як прийшли, дід Іван усміхається:
— Тепер зрозумів, як добувається друге тепло?
— Здогадався! — одказав Олег.
І витер рукавом спітнілого лоба.
СОРОЧЕ ПОЛЕ
Находилися на лижах, накаталися, морозцем надихалися, аж почманіли. Коли б не вечірні сутінки, то й не вертали б додому. Вирішили, що неодмінно прийдемо сюди завтра.
Та наступного дня у мене була невідкладна робота, а ще наступного — знову робота, а потім просто не випало. Вибралися тільки через тиждень.
Прийшли і…
— Чого це поле стало таке сорочаче? — питав Олег.
Справді, на білій сніговій ковдрі — чорні плями: і там, і там, і там…
Сонце хитренько усміхається — воно знав, хто це поле під сороку розмалював.
У ПОЛЯХ
Вчора підсипало ще сніжку, поземка війнула хвостом, підмела, пригладила — стало в полях, як у прибраній світлиці. І на лижах тепер любо-радо.
Інна спинилася, каже:
— Ми зараз тут одні на всі-всі поля.
А просто перед її лижами враз вибухав сніговий фонтан. І поки Інна приходить до тями, здоровезний рудий зайчисько шугнув за невисокий горбок, вигаптувавши на білині крапчастий візерунок слідів.
— От тобі й одні! — сміюся з неї. І показую на сусідній горбок. — А ген оті темні цяточки бачиш?
— Там що, теж сплять зайці? — Інна здивовано зирить на мене.
— Куріпки. Там їхня їдальня. Заєць уночі розгріб сніг, от на розгребені вони клюють озимину.
— А чого не ворушаться?
— Помітили нас і затаїлися. Сподіваються, що ми їх не завважимо. Зараз куріпкам із-під снігу важко добувати корм, тому вони кожну свою їдальню залишають з великою неохотою.
Щоб не полохати птахів, ми навмисне повертаємо у протилежний бік. Нам же однаково, де кататися.
У видолинку ще здалеку побачили на снігу щось чорне. Гадали-гадали, та так і не вгадали, що воно таке. Наблизилися — а це свіжонаточена купа землі. Виходить, кротові і взимку не до відпочинку.
Лижі по снігу біжать швидко, легко. От лише день короткий: ще не встигли втомитися, а сонце до заходу хилиться, нагадує, що вже час додому. Певно, йому, сонцю, при хорошій погоді теж котитися легше.
ЯЛИНКА
Були ми в лісі якраз напередодні Нового року. І натрапили на струнку ялинку. Такої красивої, здалося, досі й не бачили. Та ще й прикрашена.
— Отут, певно, лісові мешканці Новий рік зустрічатимуть!.. — пожартував Олег. — А я думав, що так лише в казці буває.
А втім, на ялинці не було якихось особливих прикрас. На гілках червоніли дві стрічечки, зав’язані бантиками, сріблилося кілька кульок з фольги, гойдався голубий метелик, зроблений з обкладинки учнівського зошита. Посередині ялинку оперізував паперовий ланцюжок.
Може, тут недавно гралися діти, а може, мисливці, відпочиваючи, жартома все це повісили на ялинку. Але ж… наближався Новий рік, радісний Новий рік, і так хотілося вірити в чудеса!
— Якби знаття, то й ми б якусь іграшку принесли, — пошкодував я.
— А це я зараз!
Олег скинув рюкзак, добув кілька цукерок. Знайшлася й нитка. Почепив цукерки на ялинку.
— Наш подарунок звірятам, — мовив. — Нехай ласують.
Ялинка стала ще красивішою.
— Якби ще зірку на вершечок…
— Буде зірка, та й не одна, — кажу. — Вночі засяє над нашою ялинкою безліч зірок.
— А тут і місце для хороводу є…
Ми тупали довкола ялинки по неглибокому снігу. Було весело, було радісно й легко…
ДЗВОНАР
Холодно.
Перелісок мерзлякувато щулиться — проймає його від верха до кореня. Незатишний перелісок, просвічується мало не наскрізь. І сизі грабочки ніби понижчали, і ліщини свою солідність розгубили.
Сіра тиша заполонила все довкруг. Німі дерева, німі сніги, німе небо.
Та раптом — дзінь-дзінь! Дзінь-дзелінь! Глухо, ледве чутно, ніби здалеку-здалеку.
Вслухаюся: може, здалося? Бо де тому дзвону взятися тут, серед суцільної німоти, де навіть шурхіт власних кроків злякано нишкне, так і не відірвавшись від підошов чобіт?..
Ні, таки дзвонить.
Іду назустріч тому дзвонові. Аж ось і дзвонар! Молодий дубок-нелинь приберіг своє вбрання, не розтрусив. Хай побуріле, хай негодами побите, але не розтрусив. Тепер листя обледеніло, вітер дмухне — дзвонить.
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзелінь!..
Старайся, дзвонарю, березень уже не за горами.