Це викликало в його голові бентежні образи, яких він не розумів, через те намагався щонайшвидше спекатись, бо від них на спині в Еобаза виступав мороз. — Якщо найсвітліший не відпускатиме, то я йому скажу: "В мого батька теж було три сини, й коли Батько персів повів їх усіх трьох на рать, мій батько пішов і попросив найсвітлішого Батька персів: так, мовляв, і так, одпусти додому бодай одного мого сина, бо ми з бабою вже старі, хто нас догляне до смерті й поховає, як помремо, та й у всіх моїх синів уже є жінки та дітки, хто вигодує й догляне їх?" А Батько персів сказав моєму батькові, мовляв, так і так, Персії потрібні ратники, але ж вони потрібні будуть і тоді, коли виростуть твої онуки, отож забери додому свого найменшенького синка, котрого звати Еобазом, а якщо на полі ратному поляжуть обидва його старші брати, то він догляне тебе та твою бабу до смерті, а потім вирядить і за міст Цінвад, а жінок обох братів своїх зробить своїми жінками, як велить перський закон, і сиріт братів своїх також вигодує й виглядить, назве їх своїми синами й викує для них мечі! Отак сказав Батько персів моєму батькові, сказав та й одпустив мене, а коли мої брати полягли в раті, я взяв собі жінками їхніх жінок, а їхніх синів назвав своїми рідними синами, бо в старшого брата був син Артабаз, а в середульшого — Мегабаз. А ми з моєю бабою мали також одного — Сірабаза. Ото так у мене стало три жінки й троє синів. Старші жінки рано пішли в царство блаженних, а ми з моєю бабою доглянули й поховали батьків, синів також вигодували гарними й могутніми хлопцями, але новий цар Дар'явауш забрав до полку всіх трьох — лаштується завоювати Скіфію. Отож я піду й попрошу: "Одпусти бодай одного сина додому, бо всі три мої сини мають жінок і дітей, і коли ті двоє синів складуть за тебе голови, то третій побере за себе їхніх жінок, як і належить справжньому персові, а їхніх синів вигодує й викує їм мечі..."
Еобаз урвав себе на півслові, бо його боляче дряпнуло кошеня.
— Тобі в пазусі в мене, бач, добре. А що казати нам з бабою?..
Потім він згадав, як погано було йому без цього малесенького кошеняти, розчулився й притиснув його міцніше до грудей.
— Отож і я скажу найяснішому, так, мовляв, і так, одпусти хоч Артабаза, хоч Мегабаза, хоч Сірабаза, пожалій мене та мою стару, бо хто нас догляне до смерті й хто поховає білі кості наші, обгризені зубами священних псів, і хто вчинить заупокійну жертву, хто заколе над моїм надгробним каменем чорного бичка, а над могильним знаком їхньої матері — чорну теличку, як заповів персам пророк?
Отак розмовляючи з живою душею, Еобаз непомітно заснув, а прокинувся від холоду та голоду. Це не збентежило його.
— Що ж тут дивного, — сказав він, — отого коржа я доїв учора вранці.
Витягши з пазухи розімліле від тепла кошеня, він поставив його додолу й рушив крутим піщаним берегом, але воно злякалося несподіваного простору й шаснуло під кущ. Еобаз поклав перелякану тваринку знову в пазуху, став рачки й почав сутужно вибиратися на шлях, дарма що руки й ноги тремтіли від голоду.
З-за сусіднього пагорба випливла отара рудих овець, ягнята в яких були смолянисто-чорні.
Попереду йшов молодий пастух, він був у рудому вовняному плащі й грав на дудочку, від нього ні на крок не відставав дуже великий круторогий баран, а трохи віддалік дріботіли вівці з ягнятами, остережливо косуючи на двох величезних кудлатих псів. Пси першими помітили Еобаза й загавкали на нього, а коли вівчар свиснув до них, вони підібгали хвости й перестали гавкати, але все-таки здалеку пильно стежили за чужим.
— Куди це ти так рано прямуєш? — здивувався молодий вівчар.
— До Парсастахри.
— Чи не в гості до царя? — зареготав той. — Звідки ж ти взявся? Ще й сонце не зійшло, а з найближчого села сюди буде гін двадцять або й тридцять!
— Я йду з Сус.
Вовкодави потроху підійшли ближче й знову розходились, настовбурчивши шерсть на хребтах. Вівчар певний час непорозуміло дивився на своїх вовкодавів, а коли вони й за другим наказом не підібгали покірливо хвости, сказав подорожньому:
— Щось тебе не полюбили мої пси.
Еобаз подумав і витяг кошеня з-за пазухи:
— Мабуть, відчули котячий дух.
Вівчар підійшов до нього ближче й весело засміявся:
— Де ти взяв це кошеня?
— Отут у березі, — відповів Еобаз. — Учора ввечері. Дуже жалібно нявкало, то я його й той... Живе горнеться до живого...
— Так і є! — вигукнув вівчар. — Я їх учора п'ятеро потопив у Хоаспі, дід звелів, а це випливло!
— Жива душа, — знову мовив Еобаз. — Воно... голодне.
Вівчар замахнувся на собак, ті відійшли й почали погавкувати здалеку. Він сказав:
— Скільки тому кошеняті треба!
Тоді вихопив з отари першу-ліпшу вівцю, цвіркнув у жменю молока й перелив його в Еобазову жменю:
— Годуй!
Але поки тваринка жадібно лизькала ту крапельку з овечого вимені, Еобаз так пильно дивився на білу пляминочку молока, що на очах його аж виступили сльози. Вівчарик помітив це й запитав:
— Може, ти теж голодний?
Еобаз дрібно закивав, бо далі вже не мав сили дивитися на голодну тваринку.
Вівчарик оддав Еобазові половину житньо-соєвого коржа, коли ж Еобаз одщипнув першу крихітку й поклав до рота, хлопець відвернувся до своїх овець, бо старий подорожній заливався голодними сльозами.
Потім овечки паслись на добре вже витолоченому горбі, а старий Еобаз розповідав молодому вівчареві, що змусило його вирушити в таку далеку путь.
— Поки військо ще не подалося завойовувати Скіфію, мушу просити найяснішого царя, хай лишить мені бодай одного мого сина. Я не хочу всіх трьох, бо цареві вони ще більш потрібні, мені аби один...
— А хіба цар Дар'явауш знову хоче йти на Скіфію?
— Хоче, хоче!
Й старий розповів молодому вівчарикові все своє життя-буття. Нагодоване кошенятко знову полізло до нього в пазуху, а хлопець слухав, роззявивши рот, про події давно відшумілі й відгримілі, аж поки до них підійшов іще один вівчар. То був дід молодого вівчарика. Хлоп'як повідомив йому новину:
— Виявляється, цар знову хоче воювати Скіфію!
Старий вівчар зрозумів, що цю новину приніс подорожній, хвилину-другу придивлявся до нього, та так і не відгукнувсь на онукові слова.
За півгодини Еобаз пішов собі далі, погладжуючи крізь благеньку одежину кошеня, яке вдячно мурчало в нього в пазусі, а юний вівчарик сказав:
— Повоюємо кляту Скіфію!
— Наш цар ще не видихав грецький Марафон, а ти вдруге женеш його до Скіфії... Мене Дар'явауш двадцять п'ять років тому вже раз туди водив...
— Цей дід каже, ніби цар знову лаштується йти на Скіфію!
— А він тобі не говорив, буцімто хоче просити царя Дар'явауша, щоб той одпустив додому бодай одного з трьох його синів?
— Говорив... А ти хіба цього діда знаєш?
— На шляху між Сусами та Парсастахрою його знають усі... Коли Дар'явауш збирався завоювати Скіфію, то зібрав дуже велику рать. Повів за собою й усіх трьох синів цього Еобаза. В мого батька теж забрав мене й чотирьох моїх братів, навіть Камбіс не робив такого, а лишав бодай одного сина в сім'ї... В Скіфії всі четверо моїх братів наклали головами, повернувся додому тільки я... Тож Еобаз і пробився до царя перед тим походом на Скіфію, каже Дар'яваушеві: "Батько персів Куруш залишив мене моїм батькам, залиш мені й ти одного сина, а тих двох забирай, коли вже так треба, бо не буде кому подати мені на старість кухоль води, та й діти моїх синів помруть із голоду; залиш, каже, одного сина мені..." Ну, цар подумав, подумав та й каже цьому Еобазові: так і так, мовляв, коли ти гарненько просиш, то залишу тобі не одного, а всіх трьох твоїх синів, а Скіфію якось і без них завоюю. Зараз тобі їх привезуть — роби з ними, що хочеш, хай дарують тобі боги довгі літа... На те воно й вийшло: Еобазові привезли возом усіх трьох синів, але перед цим повідрубували їм голови... А тепер, мовляв, що хочеш, те з ними й роби. Еобаз побачив мертвих синів — і не витримав, стратився розуму. Оце вже двадцять п'ять років і ходить восени з Парсастахри до Сус, а з настанням тепла — із Сус до Парсастахри. Хоче попросити в царя, щоб залишив йому бодай одного сина.
— А в нього хтось є?
— Жінка померла з горя, ще як почула про смерть усіх синів, а невістки та онуки сконали від голоду.
Крісло судді Сісамна
Позаду, трохи ліворуч од дороги, почулося прикре тріщання, неначе хтось роздавив тонкий грецький глек. Утана озирнувся й побачив тінь людини, яку враз поглинула темрява. Але місце, де роздушили той глек, він запам'ятав дуже добре — запам'ятав не очима, а вухами. Заспокоївши коня, Утана обережно витяг лука з припасованої до сідла тули, так само обережно наставив легку стрілку й пустив на звук. З темряви почувся глухий стогін і передсмертне хрипіння. Раб Утани грек Алківіад зіскочив зі свого коня, підійшов до господаря й прошепотів:
— Їх було двоє, другий сховався...
— А цей хто?
— Одягнений вівчарем, але під вівчарським кожухом два добрих кинджали.
Раб простяг Утані свою здобич, той уважно обмацав кинджали й стромив до тули з луком та стрілами.
Коли раб знову всівся верхи й ляснув свого коня долонею по крупі, в нічній темряві не стало інших звуків, окрім стриманого форкання ненатомлених коней та перестуку восьми некованих копит.
За перестріл од Східної брами міста Сус Утана спинився. З кущів не криючись вийшли двоє слуг і забрали їхніх коней: далі мав іти лише раб Алківіад.
Столиця спала, не спали тільки сторожа та священні пси, які в розташованій неподалік невидимій у пітьмі Вежі Мертвих розкошували трупами щойно померлих мешканців столиці. Пси до живих не мали діла, а сторожу Східної брами вже давно підкупив Алківіад. Цьому грекові Утана беззастережно вірив. Греки взагалі були найвідданіші раби, а він ще й пообіцяв цьому Алківіадові волю, якщо той зуміє довести задуману справу до щасливого кінця.
Утана був зятем Царя царів Дар'явауша — мав за дружину цареву сестру Артаїнту, а тепер ішов серед ночі з лихим заміром проти свого богорівного шуряка.
Цей замір народився в Утаниній душі давно, ще коли Дар'явауш і не мріяв про царську багряницю та золоту тіару, а сам Утана був простим тисячним воєводою. Ще коли царем був син Батька персів — Камбіс.
Тоді на одному з дев'яти суддівських крісел сидів Сісамн — Утанин батько, який замолоду допомагав Курушеві розбудовувати Перську державу, а на старість, уже після смерті Куруша, змушений був обійняти посаду царського судді, хоча душа його плакала за вогнем шпарких ратей та знегодами походів.
І з ним сталося те, що мало статись: він знехтував царський указ...
До Сісамна привели на розправу Багея — старого сотника полку "безсмертних".