овсім десь близько, за парканом в сусіднім садку, пирскав дівочий сміх, чулися смачні поцілунки, і міцний парубочий голос чад від часу невдоволено, пристрасно повторював: "Галько, ось ти не строй із себе Йвана Ивановича!"
Нонна, посміхаючись, притулилась що^ою Данькові до плеча.
— Даньку, скажи: я тобі подобаюсь?
Данько чув, як гаряче ходять під мережаною сорочкою тугі дівочі груди, як все міцніше ластиться до нього жарке, вогнем налите тіло, і сам він незчувся, як раптом в якомусь сп'янінні міцно пригорнув, притиснув дівчину до себе і спрагло припав губами до її губів.
— Скажи! Подобаюсь? Подобаюсь? — впившись по-цілуцком, гаряче, щасливо шепотіла вона.
— Так! — мовби схаменувшись, рвучко відштовхнув її від себе.— Брехати не стану... Подобаєшся.
— Так чого ж ти? Скільки я до тебе в Криничках, а ти все якось боком... Даньку! Милий! — Очі її сяяли до нього віддано, щиро, зазивно.— Полюби мене! Покохай! Куди хоч за тобою піду. Все для тебе зроблю! Скажи: коси обріж — і обріжу! Кожанку одягни — одягну! Ким хоч задля тебе стану!
Запашний бузок дурманив, близькість дівочого тіла п'янила. Данько чув, як паморочиться йому голова. В збентезі, кусаючи в зубах зірваний листок, дивився кудись угору на місяць.
— Чи негарна? Чи що попова дочка? — в нестямі обвивала його шию руками Нонна.— Я й татка вблагаю! Він так любить мене, він все зробить для мене, для мого кохання. Хочеш — бога зречеться перед людьми?
Данько мовчав, і було в його мовчанні щось таке, що мимоволі насторожило Нонну. Зненацька промайнула страшна для неї догадка...
— Чи, може, в тебе... інша є? — запитала голосом зляканим, впалим.
Данько поклав їй руку на плече:
— Ти вгадала, Нонно... є. На цьому вони розстались.
XXX
У казармі Яресько, як і сподівався, одразу потрапив на очі командирові загону Шляховому. Командир ще не спав, при світлі каганчика вовтузився з кількома бійцями в кутку біля недавно одержаних кулеметів.
— О, взводний наш вернувсь,— витираючи руки клоччям, підвівся назустріч Яреськові Шляховий. Голова наголо брита, сам присадкуватий, міцно збитий, з костистим вилицюватим обличчям. Як завжди, він посміхався, посміхався тією своєю особливою, трохи спідлоба посмішкою, яку знали всі в загоні й перед якою тремтіли хуторяни.
— Не той ти, брат, час вибрав для побачень,— крутячи цигарку і часто зиркаючи на Яреська, заговорив командир.— Звісно, зараз, коли цвітуть бузки, там по садках краще пахне, ніж у казармі,— при цих словах Яресько ще гостріше відчув, яким важким повітрям б'є з-поміж нар.— Але чи личить бійцеві революції в такий напружений мент у дівочі пазухи лазити?
Яресько згоряв від сорому. Він бачив, що своїм запізненням завдав образи командирові, який тільки вчора — після того випадку біля мосту — виставляв перед бійцями Яреська за взірець людини революційної совісті та обов'язку. Для Яреська Шляховий був більше ніж просто командир. Яресько чув про Шляхового ще взимку — Він був свій же, сухівщанський, з недалекого села. З захопленням розповідали незаможники, як він, оцей Іван, зібравши в якомусь селі глитаїв, що не здавали розверстки, замість умовляння, поставив на ґанку кулемет і так сіконув їм понад самими головами, що ті й у штани понапускали.
Шляховий не набагато був старший віком за своїх бійців, проте життя його було густе, прогартоване, це всі знали, і це ніби надавало йому прав командирських. Змалку, ще й від землі не видно, а вже мусив разом з дорослими йти на заробітки, тільки не до Фальцфей-нів доля його повела, а в Козельщину на монастирські плантації, а потім у Карлївку на цукроварню до герцога Гессенського. Звідти так і пішов — по заводах, по тюрмах... Двічі його як забастовщика по етапу приганяли в рідне село, до матері, а пізніще сам повернувсь більшовиком — революцію робити.
На першій же сходці, згуртувавши фронтовиків, місцевим багачам у горлянку вчепився:
— Гади, Установчих зборів ждете, щоб землі нам не дати?!
— Тепер ми рівні,— загули багачі.— Революція всіх порівняла.
— Які ми у чорта рівні,— кричав він їм у відповідь.— Ти столипінець, а я пролетарій! В тебе земля, а в мене що? В кармані — блоха на аркані!
Не раз куркульня влаштовувала на нього замахи та засідки, пробували навіть через вродливих хуторянок переманути його як-небудь на свій бік, і самі ж потім дивувались, що нічим не могли його взяти: вірним виявився своєму класові до кінця!
І ось тепер він з усмішечками та жартами, але до-шкульно-таки відчитав Яреська. Краще б уже стягнення яке-небудь наклав, ніж отак по-доброму, по-товариському... Навіть коли Яресько й до сну вклався, Шляховий опинивсь поблизу.
— Чув? — присівши біля Яреська на нарах, повагом гуде командир.-— 3 Миргорода передають, знову Христовий об'явився. Там Скирда, там Кіготь...— нахилившись, Шляховий стишив голос:— Пачками Чека бере. Виявляється, багато їх навіть у наші установи поналазило. Ще вчора вони то українські ліві, то незалежники, а тепер, як зачули, що "пся крев" наближається,— одразу носи повернули в той бік! Взимку за Радянську владу розпиналися, а насправді, видно, тільки й ждали, доки ліси листям вкриються.— Затягся глибоко махорчаним димом.— Розгуляється класова ненависть, розгуляється...— Ну гаразд, Яреську, спи, раз націлувався з попівною, а я піду на пости гляну.
Тільки Яресько задрімав, як хтось мовби коло самого вуха роздер казармену тишу:
— До зброї!
Очманіло схопившись, кинувся з товаришами до піраміди. З гвинтівкою, затиснутою в руці, давлячись разом з іншими в дверях, вискочив на подвір'я. Шляховий голосно давав накази командирам рот. Крізь приглушений гомін, крізь брязкіт зброї — десь ізнизу, з темряви далеких околиць, докочувались звуки стрілянини. Вслід за ними то тут, то там за садками проривалось незрозуміле, виюче, розкотисте:
— ...а-а-а! ...а-а-а!
— Що це?
Лише згодом догадались: "Слава-а-а!" — петлюрівський клич!
Загін поділився на кілька частин. Та, до якої потрапив Яресько зі своїм взводом, одержала завдання: до мосту!
Кинулись бігцем. Від міських партійців, що теж бігли разом з ними, дізналися, в чім річ:
— Куркульня збунтувалась!
— Повіт вирішили захопити!
— А очолив її відомий вам... Левченко!
— Зрадив, сволота! Відпросився ніби у відпустку до батька, а натомість подався на хутори. Куркульню підняв.
Стрільба чулася кругом, то ближча, то віддаленіша.
"З усіх кінців облягають",— подумав на бігу Яресько, прислухаючись, як в сутіні світання розлягається навкруги оте люте, погрозливе "а-а-а!", пригасаючи в одному місці й знову зринаючи десь в іншому, серед загущавлених садками околиць містечка. Здавалось, якась темна сила, встаючи вал ой, накочується все ближче, наосліп шукаючи виходу своїй роз'ярілій, розбурханій ненависті.
При наближенні до мосту пролунала команда:
— В цеп!
Розкинувшись цепом, бредучи в росі, як у воді, вони підбігцем наближались до річки, і вже видно було їм крізь імлу світання темні опори моста і кількох своїх вартових, що, залігши зверху на ньому з кулеметом, зрідка давали короткі черги кудись за річку — в шелюги, в ранковий туман. Куди? По кому вони б'ють?
Ще не встигли віддихатись, як просто перед ними, за смужкою води, здригнувся туман, затріщали шелюги і безладно, люто ревнуло:
— Слава!!!
З рожнами, з вилами, з гвинтівками наперевіс вихоплювалися з шелюгів хуторяни і стрімголов кидалися в воду, аж Яреськові чути було їхнє надсадисте дихання, бачив, як гострий рожен з розгону вганяється в живіт якомусь юнакові з міських, вила-тройчаки зблиснули з туману, і вже й себе уявляв нанизаним на тих куркульських вилах. Яресько, стиснувши зуби, випускав з берега по них кулю за кулею, бачив, як падає у воду то один, то другий з смертельних його ворогів, а замість тих!, що падали, вивалюються й вивалюються із шелюгів інші, такі ж зарослі, дебелі, і, брьохаючись, бредуть на нього, мов дикі кабани.
За криком, за боєм ніхто й не помітив, як встало сонце із шелюгів. Самозабутньо билися хлопці, уперто билися й хутірські. Коли не ставало патронів, кидалися врукопаш, біднота гамселила прикладами куркулів по набряклих крутих загривках, скидаючи їх назад, у воду, а ті, незграбні й важкі, тягли й,цих за собою, і річка вже аж бурунила мокрими тілами — бились навкулачки, хапались за груди, пізнаючи знайомих, один до одного ошкірювались, хрипіли один одному в лице:
— Ага, попався, мироїд!
— Ага, попався, голодранець!
Вода червоніла від крові, а туман червонів від сонця — пальба не вщухала, бій усе ще кипів. Доки одні билися з хуторянами в річці та вздовж берега, інші з переможним тупотом перехоплювались по мосту на той бік, і їхнє молоде, дружне, дедалі наростаюче "ура!" вже розкочувалось за річкою, за шелюгами. Виявилось, що там, за річкою, в заколотників стоять у шелюгах цілі обози підвід, і, коли Яресько примчався сюди, хлопці якраз хазяйнували біля них, реготали до впаду, знайшовши на одному з возів повно нашитих новісіньких шликів, якими так і не вдалося скористатися заколотникам.
— Даром старались!
— Тільки матерію попсували!
Все ж у метушні бою, доки згасала стрілянина, чимало дядьків-заколотників встигли, відстрілюючись, скочити на вози і вихопитись з-під удару.
— Тікають "добродії"! — реготали хлопці вслід.— Забули й про шлики.
— Що ж, ми так і дамо їм втекти? — вигукнув Яресько, який тут виявився єдиним із командирів.— По конях! Доженемо! Не зоставимо на насіння!
Гнали їх до самого Орлика та Переволочної, гнали тим самим шляхом, що колись ним розгромлені шведи тікали з-під Полтави до Дніпра. Всю дорогу реготали хлопці: великим запасом, видно, було в дядьків-хуторян нашито нових шликів,— всю дорогу трусили ними добродії, до самого Дніпра валялись у пилюці шляху порожні петлюрівські торби.
1 У 20-х роках Левченка було виявлено в Дніпропетровську. Його судили відкритим судом і засудили до розстрілу.
Упродовж трьох днів після цього в міському саду трибунал судив захоплених левченківців. Понад сто п'ятдесят заколотників було розстріляно, і лише вожак їхній, вчорашній начвсевобучу Левченко, встиг випорснути— цього разу впіймати його не вдалось 1.
Буває таке лише влітку, після буйної грозової зливи: в той час, як над головою ще висить, розкинувшись, темна хмара, знизу, з-під розкошлано навислих її країв уже світяться всі обрії. Д