Ганні ця місцина нагадала розкішні полтавські левади. Густа лугова трава, гінкі молоді очерети, клуб'я поодиноких верб... Степова далечінь знемагала в надвечірньому сонці, ОПОВИВШИСЬ бляклою жовтизною спеки, а тут, довкола ставків, все було ще соковитим, рутвяно-зеленим, як ранньою весною. Самі ставки, повні, налиті по вінця, в пологих зелених берегах, були схожі більше йа природні степові озера, хоча всі вони живились — через невидимі підземні труби — водою з водокачки.
Вода! Завдяки їй все тут жило, росло, буяло. Свіжість і сяйво, що йшли від неї, накладали на все довколишнє відбиток святковості.
Вудкарі урочисто дрімали попід очеретами. Дикі крижні на чолі молодих виводків плавали поблизу, як свійські. Гості з моря — білосніжні чайки-реготу-хи — кружляли над водяними дзеркалами, вільно сміялись в повітрі.
По той бік ставків у товаристві асканійської малечі стояв біля води Яшка-негр, весело кидаючи з берега якийсь харч птахам, що налітали на нього.
— Глянь, Любашо... і він тут,— здивувалась чомусь Ганна.
— А що йому,— здвигнула плечем Любаша.— Тістечок наробив, морозива накрутив — і гайда, як хлопчак, по Асканії. Ото його улюблене діло — чайок годувати.
Вибравши місце, Ганна присіла на бережку, простигши ноги вперед і зацікавлено стежачи звідси за негром та чайками, що вихрилися перед ним крилатою білою заметіллю.
Вчора Любаша, згідно з паничевою волею, кликнула таки негра, він з'явився надвечір до будинку приїжджих, щоб розважати Ганну своєю грою на гітарі. Дивне почуття охопило Ганну, коли вона вперше зіткнулась поглядом з цим чорношкірим велетнем, що прибув її розважати. Більше боляче, ніж приємно, стало їй від того, що він виструнчився перед нею, мов перед господинею, чекаючи наказу. І не стільки своєю чорною шкірою вразив він Ганну, скільки вразив саме поглядом, глибоким, гарячим, повним щирого подиву і якоїсь затаєної скорботи. Ганна відчула себе раптом присоромленою і немов чимось винуватою перед ним. Може, в людини горе, а їй велять іти розважати когось, веселити... Навіщо? Ганна рада була б зовсім відмовитись від цієї силуваної розваги, але Любаша вже схопила Яшку за руку, посадила біля себе:
— Грай!
Ганнина ніяковість, мовби передавшись негрові, зробила його незграбним, ще більше, видно, розбуркала й загострила в ньому почуття своєї підневільності. Сидів як туча. Потім рвучко, майже сердито вщипнув струну, і... струна лопнула.
— Що ти робиш, Яшко? — викрикнула Любаша.— Це ти навмисне!
Яшк$ звів очі на Ганну, посміхнувся полегшено:
— Не хоче сьогодні струна грай... Я просив вибачай...
Ганні після цього теж наче полегшало.
— Я вибачаю,— сказала вона.— Не треба сьогодні.,. Іди.
На тому й кінчився Ящин вчорашній виступ.
Сьогодні негр, видно, був у кращому настрої. Стояв, випростаний, на березі, сміявся до чайок, і чайки сміялись до нього.
— Вони його нітрохи не бояться,— промовила Ганна.— В'ються, бач, коло самих рук, як голуби...
— Крихти вихоплюють,— пояснила Любаша.— А потім птиця, вона теж людину чує, знає, хто її скривдить, а хто ні... Яшка для них свій.
— Хіба чайки теж звідти налітають, з теплих його країв?
— Може, й звідти... Може, привіт оце йому від батька-матері принесли...
— Мабуть, не солодко і йому тут,— задумалась Ганна.— Одному серед чужих людей...
— Це хоч говорити трохи наломився, а то було ні слова по-нашому... Він же бусурман був, а потім ігуменша таки вихрестила його. Тільки дивний якийсь: ні з ким із челяді не хоче компанії водити... Все більше з дітьми, або в саду десь, або на звіринці... Там, правда, в нього приятелів вистачає: страуси, зебри, антилопи — то все його земляки. Як і Яшку, їх теж відтіля вивезено, з-за морів, де ніколи снігу не буває...
— Гарно, мабуть, там,— замріялась Ганна.— Недаром туди птиці на зиму відлітають...
— Може, й гарно, та не всім... Інакше, чого б Яшці тут бути?
— Неловко вчора в нас із ним вийшло... Сердиться він?
— Нітрохи. Дарма що такий ото здоровило, а душа в нього м'яка, як у дитини...
— Глянь, Любашо,— радісно вигукнула Ганна,— уже чайка в нього на руках!
— Приворожив-таки!
Негр стояв у колі захоплено лементуючої дітвори, Пригортаючи до грудей велику білу птицю, ласкаво, ніжно погладжуючи її. Ганні чомусь пригадався зараз один вечір на Кураєвому. Сходив місяць, вони стояли з Вустею край табору — Вустя ждала свого Леоніда. І він незабаром прийшов і забрав Вустю, і вдвох вони рушили в степ, весело розмовляючи, сміючись, а Ганна, зоставшись одна, повернула до табору. Оглянувшись через деякий час, вона вся осипалась жаром від чужого щастя: Леонід уже ніс Вустю в степ на руках, ніс так легко й ніжно, як цей негр зараз несе ото до води свою чайку... Зійшов у берег, підкинув високо над головою — лети!
Збуджений, радісний, він щось голосно забулькотів їй услід на своїй дивній незрозумілій мові, і Ганні здалося, що пущена чайка і всі подруги її зараз розуміють негрову мову, і самій Ганні раптом захотілося збагнути їхній чудесний переклик.
...Вже по заході сонця, повертаючись до маєтку, покоївки несподівано зустрілися з негром за очеретами, біля Герцогського валу. Чемно, з гідністю він привітався до них, тримаючись тут сьогодні з ними, як з рівними. Ганна ще пришкандибувала, і, підіймаючись на вал, Яшка подав їй руку, поміг зійти. Чорною була рука, але якою гарячою, дужою та ніжною виявилась вона!
Потім, ідучи, вони розмовляли про чайок та страусів,— про вчорашнє ніхто не згадував. Без звички Ганні нелегко було розуміти ламану негрову мову, одначе головне вона все-таки збагнула з того, що він розповідав про своїх упертих земляків, які навіть тут, в Асканії, не хочуть зрікатися звичок, набутих там десь, у вирії. Справді, чудні! Нестися починають не напровесні, як інші птахи, а глибокої осені, напроти зими, коли кругом тут саме стужа свище та грудневі морози б'ють...
— Вірні на свій календар залишайся,— весело пояснював негр.— Зима-весна переплутай...
— Ага,— догадавшись, засміялась до Любаші Ганна.— Це коли в нас зима лютує, у них там якраз весна цвіте... А коли надходить той час,— то що їм стужа? — вони думають, що вже і в нас весна настає...
— Хіба вони думають? — розсміялась і Любаша і раптом вклякла на місці, змінена з лиця.— Ганно, бариня йде!
Неподалік на стежці при виході з маєтку з'явилася група дам у довгих сукнях і в капелюшках. Софія, вихизовуючись посередині, жваво щось говорила приятелькам і була така ж ротата, як і вчора, коли лікувалася сонцем в саду. Дрож огиди перебіг Ганні по тілу, наче то йшла стежкою прямо на неї здиблена сажнева гадюка.
Обійти було нікуди. Вертатися пізно.
— Не бійся,— тихо промовив збоку негр, і, не зупиняючись, вони крок за кроком рухались далі — Ганна з негром попереду, а Любаша у них по п'ятах, ховаючись за їхніми спинами.
Мов сліпа, не здригнувшись, пропустила Ганна мимо себе розпахчених паній. Почувала, як обстрілюють вони її з-під капелюшків по-старечому жадібними, ревнивими поглядами, оцінюючи в ній нову паничеву коханку. Прикусивши губу, Ганна давала себе їм розглядати, хоча сама не глянула ні на кого. Бліда, вся напружена, бачила перед собою лише темніючі урвища асканійських парків та розгорнуте над ними світле крило перистих нерухомих хмар.
Пройшли, прошуміли панії, наче горбаті відьми, і Ганна незабаром почула, як вони захихикали, відійшовши, і як котрась із них, здається, сама Софія, кинула насмішкувато:
— Чим не пара була б?
Ганна промовчала, хоч і зрозуміла, що бариня має на увазі саме її та чорного її супутника. Мовчав і негр, неквапом ступаючи поруч і простодушно посміхаючись кудись угору.
Гортанним неприємним криком прокричав із темряви павич.
Глухий ритмічний гул долинав з водокачки.
А з боку моря над парками вже поступово займалось густо-червоне ятриво, наче хто розводив чабанське вогнище посеред хмар: то сходив місяць.
XXXIII
В степових колодязях помітно меншало води. Важкі дубові цебри уже черпали мул і підіймались на поверхню напівпорожні. Численна худоба годинами тирлувалася біля колодязів, билась над коритами, аж стогнучи, накидалась на скупі колодязні вицідки.
Репалась розпечена земля. Лежала в таких тріщинах, що коні виламували ноги на скаку. Трава, пригоряючи, скручувалась, злягалась над степом, мов повсть. З цілинних земель гарячі вітри вже розносили по всій Таврії насіння найживучішої з ковилів — тирси. Здавалось, що з усієї степової рослинності лише вона, тирса, яка здавна взяла собі в спільники суховії, зможе перенести оцю люту спеку, вижити і продовжити себе в потомстві. Гостре й міцне, мов сталеві голки, насіння її неслося над степом тучами дріб-нющих татарських стріл і не просто лягало на землю, а впивалося в неї свощи жалами, виставивши вгору на вітер довгі тоненькі хвостики-свердельця. Міріади таких тирсових штопориків, роздмухуваних вітром, ворушилися тепер цілими днями по степу, повпивавшись у сухий ґрунт, поступово вгвинчуючись в нього під натиском вітру дедалі глибше й глибше. Особливо багато клопоту завдавала тирса чабанам, які в дні облітання її просто не знали, куди діватися зі своїми отарами. Від колючого летючого насіння збивалася вовна на вівцях, до самих очей запухали заостючені овечі морди. Тирсові остюки в'їдалися глибоко в тіло, попадали в кров, доходячи іноді по жилах до самого серця.
Все живе чавуніло від нещадної тріскучої спеки. Небагатьох могли зарятувати асканійські холодки! Як завжди, з середини літа по всіх таборах було введено водяний пайок. Прикажчики економили тепер на кожному відрі, дбаючи насамперед про забезпечення водою отар та черід. Від суворого водяного режиму найбільше потерпали ті, кому випадало працювати на ланах та на токах, закинутих далеко від таборових колодязів. Для них воду постачали цілі валки водовозів, які, однак, не могли вдосталь забезпечити спраглу багатотисячну армію строкового люду. За воду між строковиками і прикажчиками раз у раз спалахували гострі сутички. Привозили скупо, з перебоями, та ще й теплу, пополам з мулом,— рештки того, що націджувалось уже після поїння черід. Правда, з асканійських артезіанів питної води вистачило б на всіх, але артезіани — не для строковиків... Важко було жити на скупому привозному пайку, вважалося щастям потрапити десь на роботу при таборі, на ті токи, що були розташовані поблизу колодязів.
З початку молотьби поталанило й криничанським дівчатам: в числі інших їх перевели на тік у Кураєве, до Бронникового паровика.
Для Вусті цей день став особливо пам'ятним...