Я чув чи читав про це.
Я написав для танкістів від їх імені вірш "Клятва танкіста" з нагоди близького вручення їм гвардійського прапора і читав йото їм.
В цьому вірші, що потім поклав на музику фронтовий композитор і виконувала фронтова капела, танкісти клялися визволити Україну, на священну землю якої вони уже вступили і стали грізними арміями над Дінцем, клялися нищити ворогів і відплатити їм за муки нашого народу.
Клялися сини всіх народів разом із синами України, і ця клятва звучала, як грім у моєму серці.
Вони мені сказали (молоді, запорошені, прекрасні в своїй героїчній і жертвеній молодості):
— Товарищ Сосюра! Не беспокойтесь, все будет сделано!
Вони потім бронею і серцем зустріли на Курській дузі безумні орди бронірованої ночі, трохи угнулись їх зоряні лави, але не прорвав їх ворог, бо угнуті ряди героїв майбутнього комунізму туго вдарили в криваве лице нападника, і армії переслідування, що були напоготові, погнали фашистів туди, де Україна простягла своїм молодим визволителям руки в напіврозірваних ланцюгах...
Але я вже не був свідком гігантської битви на Курській дузі, бо рука, що берегла мене, повернула мене в Москву.
Сказали, що телеграмою викличуть мене знову на фронт. Але я так і не дочекався тієї телеграми.
І почалося щастя міліонів, щастя визволення загарбаних ворогом міст і сіл Батьківщини.
Все далі і далі на захід ішли полки визволення й відплати.
Салюти, салюти, салюти!..
Небо Москви ритмічно гриміло гарматними [салютами] і сіяло різнобарвними огнями ілюмінацій, щовечора воно сіяло...
Уже Харків залило сонце Батьківщини...
Донбас обнімав крилатих вісників весни людства...
А вогненна лавина визволення котилася все далі й далі...
Полтава!..
І нарешті — Київ!!!
Урядовим поїздом ми летіли полями України, що витирала сльози щастя з своїх безсмертних очей, ми летіли на мітинг інтелігенції, що мав бути з нагоди визволення Києва.
Минуло кілька днів, як одгриміли битви за серце України Київ...
І от уже це серце б'ється в грудях соціалізму.
Ми поїздом їхали до Дарниці, а там машинами [і] через понтонний міст у Київ.
Дніпро...
Ніякі слова не передадуть нашого щастя...
А повз нас гриміли танки, вони, сиві од інею, йшли і йшли по Шевченківському бульвару туди, де йшов грандіозний бій за все нові міста і села України.
Це ж саме творилось і в бою за визволення інших республік Країни Рад, тимчасово залитих гадючою тьмою свастичних ночей...
Руїни, і рани, і щастя, щастя, щастя...
Воно переважало все, йому підкорені були і наші серця, і серця блідих, виснажених братів і сестер, що вийшли до нас із печер ночі, назустріч сонцеві і щастю, щастю, щастю...
Звичайно, біль незліченних ран і втрат іще тьмою муки за сяйвом радості в очах врятованих коливався, як ніч, що відходила перед багряними прапорами світання...
Моя особиста радість, радість повороту і перемоги, зникла в загальній радості, і від того здавалося, що серце не витримає щастя, що потоками заливало його, що летіло в нього з мільйонів таких же сп'янілих од щастя сердець...
Але ворог зробив останню спробу повернутії Київ. Він узяв Житомир, і ми вже чули глухий і зловісний гуркіт канонади, що поволі, але невпинно наближалась до нас.
Мітинг не відбувся, і нас перекинули на лівий берег Дніпра.
І знову поїзд летів, а його шукали фашистські самольоти і ніяк не могли знайти.
Ворога одігнали.
Та уряд і ЦК були ще в Харкові.
Коли ж ворога одігнали ще далі, знову засіяли перед нами Лавра і колоїш будинку ЦК над Дніпром, знову рідні вулиці, чорні руїни Хрещатика, вітер в покрученому вибухами залізі і, як очі мерців, порожні вікна розбитих гнізд, відкіля до війнп лунали музика і сміх щасливого життя, що ще не знало смертної тривоги, не чуло переривчастого реву фашистських моторів над золотими голівками дітей...
LXIV.
Там, на заході, іще гримить битва гігантів, щоправда, фашистський гігант, коли тікав від нас, ставав все меншим і меншим, поки не обернувся на гнома під безпощадними ударами меча Червоного богатиря... Але ще ворог пручався і намагався удавати, що він не гном, а той же бронірований гігант, що топтав наші поля і серця своїми чобітьми, залитими кров'ю і мозком масових розстрілів, тортур і погромів.
Тепер міліонний месник ішов по його полях з сходу і заходу, з двох боків били фашистського звіра...
А тут, на визволеній землі нашої спільної Матері, всемогучий труд почав загоювати страшні рани...
І руїн ставало все менше, вони танули, наче сніг на сонці...
Битва за хліб кипіла на полях Батьківщини...
Ну, та це все відоме вам, дорогі читачі...
А де ж, ви скажете, Третя Рота?
А Третя Рота в моєму серці, як море в краплі його води.
І про Третю Роту ще буде мова.
LXV.
Повний щастя перемоги і радості повороту на Україну, я в 1944 році написав вірш "Любіть Україну", який студенти просили мене по кілька разів читати їм на літвечорах.
Поет Олекса Новицький 1 надрукував "Любіть Україну" в "Київській правді", а Леонід Новиченко 2, як редактор, передрукував його в нашій "Літературній газеті".
Цього вірша я написав внаслідок таких фактів...
Ще в Башкирії, в Уфі, коли Україну розпинали криваві окупанти, одна така сказала при мені й Юрі Кобилецькому:
— Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький:
— А за украинским народом вы не соскучились? І в Москві теж одна така сказала, коли ми з молодим прозаїком із Західної України Ткачуком 3 ішли з нею по вулиці Горького:
— Для меня Родина — там, где мене хорошо.
Ткачук сказав:
— Свиняча філософія.
І ще Валентин Бичко 4 пожалівся мені, що днями за
порадою т. Мануїльського5 з одного номера газети "Зірка" знято шапку з такими словами:
Учітеся, брати мої, думайте, читайте.
І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!..6
І ще:
Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лпш камінь має...7
Я не буду називати авторів цих слів... У відповідь на це і те, що було перед цим, я написав "Любіть Україну".
LXVI.
Часто я ходив і ходжу повз Софіївський собор, золотий гомін якого ще колись лунав над Києвом разом із гомоном Лаври (дзвони...), що оспівав у чудесних віршах молодий Тичина ', і згадую веселого, з світлими й сміливими очима, як у сільських парубків, Григорія Косинку 2, що жив у флігелі соборського подвір'я разом із своєю високогрудою жіночкою.
Я до них часто ходив, коли в 1925 році відпочивав у Дарниці.
Я так любив Григорія, золоте і співуче життя якого обірвала куля ката, і не фашистського одвертого ката, а ката, що підступно, кривавою гадюкою заліз у наші лави і як багато і смертельно покусав він жалами куль серця нашого цвіту!..
Фашистське вимели сміття полки визвольною грозою... И багряний прапор наді мною благословля нове життя.
Тут над штиків колючим гаєм був клич; "Вперед, товаришії" І образ Леніна сіяє в моїй закоханій душі.
І ще я згадував, як я листувався з Грицем, які прекрасні українські листи він мені писав. Якби він жив, він став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенев, він був поетом у прозі.
Ленін...
З іменем цим так багато зв'язано в нас. Це ім'я підтримувало наш дух у тяжкі години відступу і окрилювало в години гніву і відплати.
Я знов лечу у споминах назад.
Був призов ударників у літературу, по суті, шкідлива і непотрібна справа, яка пошкодила і виробництву, і робітникам (молоді робітничій), яким задурили голову, що вони одразу стануть геніями.
Щоправда, найталановитіші з них лишилися в літературі (одиниці), а багато, багато були тільки скалічені духовно, і нічого з них не вийшло.
Між ударників, призваних в літературу, походжали, як єгипетські жерці, і "священнодіяли" між них, хизуючись знанням Маркса, Леніна і Сталіна, цитуючи їх твори (така-то сторінка і такпй-то абзац, згори чи знизу) критики Коряк, Щупак і Коваленко.
Я запропонував їм при ударниках зачитати уривок з статті одного критика: "Його всі цитують, не друкують, а я вважаю, що це — хороший критик".
Вони поблажливо усміхнулись:
— Просим, просим!
Я їм зачитав цей уривок російською мовою, де йшлося про право людини на фантазію.
Коряк сказав: "Це— левое ребячество".
Щупак 3: "Це правий ухил".
А Коваленко 4: "Та це і— справжня контрреволюція".
Я сказав: "Товариші! Це — з Леніна".
Картина.
Але я знов повертаюсь до себе і знов лечу на чарівному коні уяви в близьке минуле, в Київ 1944 року, з якого я полетів у Харків тридцятих років.
Та чогось мій норовистий кінь, як тільки побачив золоту башню Лаври (їх було дві — одну разом із тілом церкви зірвали німецькі фашисти), метнувся на Донбас, правда, на мить, а потім знов у Харків, щоб уже в Кпєві продовжувати свій біг у вічність, щоб я сам собі (був) яснішим і для себе, й для своїх читачів.
Колись моя мати, побачившії, що я складаю вірші на папері, гнала мене на шахти збирати вугілля:
— Іди, сукин син, на шахти, нічим уже топити в хаті. А вірші хліба не дадуть.
Потім, пізніше, у Харкові, коли я став відомим поетом і коли в мене не було настрою писати, вона мені казала:
— Синочок! Чого ти не пишеш? Я тобі вже й чорнила і бумаги приготовила...
І я тоді написав "Дніпрельстан".
(І ще кінь метнувся на Донбас).
Мати мене часто била, коли я був підлітком, за сестру Зою, що мала дуже поетичну уяву і гіперболізувала все, що я робив із нею, перед матір'ю, а та, не розібравшись, у чім справа, і вірячії тільки Зої, люто накидалась на мене і била поліняками або полумиском по голові.
Нарешті мені набридло наставляти свою бідну голову під полумиски та поліняки, і я почав утікати від матері.
Та спочатку вона мене повертала під свої удари, удаючи, що хоче розірвати кофту на грудях, і істерично гукаючи мене.
Та потім я не повертався уже, бо коли побіг раз і мати кофти не порвала, більше вже не вірив їй.
Мені дуже не подобалось, що вона на мене кричала:
— Сукин сині Якось я їй сказав:
— Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш!
У матері було довге й чорне, аж до сині воронячого крила, волосся, і мій улюблений братик Олег дивився якось на нього задумано-захопленими карими оченятами і сказав:
— Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!..
І знов Київ... Перон, дзвінки...
Ми їдемо в Москву для проведення декади української літератури та мистецтва.
Скільки радості!
В Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали — поетів, співаків, артистів...
Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати.
Радісно ми поверталися до Києва...
Та от, як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного ііеба, редакційна стаття "Правди" 5, в якій мене за вірш "Любіть Україну", за любов до України "в стягів багряному шумі" названо, по суті, націоналістом за те.