На площі Толстого ми вивалилися на хідника, і Лариса перевела дух, була вона розрум'янена.
— Це у вас так завжди?
— Не завжди, але часто,— сказав я, чекаючи, поки вона впорядкується.
— А в тих печерах теж буде стільки людей?
— Ну, ні,— засміявся я.— Не всім хочеться дивитися на гроби та людські кістки.
Ми пересіли на 20-й тролейбус, зумівши захопити місця,— зупинка була кінцева.
— А де цей ваш знаменитий Хрещатик? — спитала Лариса.
— Зараз по ньому поїдемо,— сказав я.— Чому так довго до мене вибиралася?
— Забула твою адресу, а спитати в Славка чи Артура соромилася.
— Чого ж соромилася?
— Так,— Лариса дивилась у вікно.
— А тепер згадала?
— Нє, побачила твого листа у Славка.
Отже, Лариса поїхала до мене, не сповіщаючи не тільки батьків, але й Славка і Артура. Пояснення тут могло бути таке: з Артуром у неї зав'язалися міцніші стосунки, а Славко Артурові про поїздку напевне б розповів. Чи ж Артур її до мене ревнував? Зрештою, пояснення могло бути й інше: Лариса в своїх діях бувала невгадна. Очевидно, це друге правильніше.
— Оце й Хрещатик,— сказав я. Дивилась у вікно пожадливо. Як завжди,
потоки людей і ми в потоці машин.
— Чи пробував хтось порахувати, скільки за день тут проходить людей? — спитала Лариса.
Запитання було увіч провінційне. Кияни таких речей у голову не беруть.
— Відомо одне,— сказав я,— людина, проходячи Хрещатиком, вдихає стільки газу, скільки курець за день.
— Здорово! — сказала вона.— Тепер я розумію, чого ти сюди перебрався.
Це був жарт чи насміх, але сказала ту фразу, здається, цілком серйозно.
Ми поїхали повз понурий будинок Ради міністрів, Верховної Ради, парк при ній, Арсенал — Лариса не відривалася від вікна.
— А ти де живеш? — спитала вона.
— По той бік Дніпра. В Дарниці.
— Там цікаво?
— Дим і газ,— мовив я.—Заводи і фабрики й будинки стилю барако! Знаєш, є така приказка-анекдот: більше диму, більше газу — стане краще жить одразу!
— Отже, для того ти й переїхав? — знову чи пожартувала чи з'іронізувала вона.
— В тебе є зміни, Ларисо,— сказав я.— Ти єхидничаєш.
— А по-моєму, я серйозно,— сказала вона.— Коли людина кудись тікає, вона шукає кращого.
— Тобто тікає від життя гіршого.
— Знайшов краще?
— Уяви собі,— коротко мовив я.— У цьому місті безліч книжок і цікавих людей.
— Хочеш сказати: нудиків?
— Саме нудиків. Розумніших Артура та Славка, а про мене й говорити нічого.
— Колосально! — сказала Лариса.— Дим, газ і нудики!
— Точно,— сказав я.— Дим, газ, нудики, бібліотеки, виставки, вечори, музика, безліч кінотеатрів, а ще й театри.
— Заздрю тобі.
У мене було враження, що Лариса своїми шпильками, а що це були шпильки, не сумнівався, ніби мстилася мені. За те, що я покинув її, покинув Житомир замість того, щоб виявити твердість характеру і непохитну їй відданість. При цьому те, що вона сама мене від себе відштовхувала, якось до уваги не бралося. І знову-таки з тієї ж причини: я мав би виявити більше енергії, щоб завоювати її. І хоч я, може б, її все одно не завоював, але внутрішньо вона була б задоволена. Мстилася мені за те, що не заполонився нею безумно, не поставив її в центр своїх бажань та помислів, а отже й не любив так, як того хотіла вона. В тому нагадувала Аллочку, яка також воліла підпорядкувати собі чоловіка повністю. Але Артур також ніколи не полюбить її абсолютно, як вона хоче, бо і його більше цікавлять книжки, справи, конспірації й чоловіче товариство.
Ми приїхали. Скажу, що сам у Лаврі я бував кілька разів: раз зі своїм новим знайомим, з яким познайомився у Вітличного — той тут працював і розповів мені безліч цікавого; кілька разів блукав і самотою. Ми пішли в Заповідник через Економічну браму, але спершу завернули до церкви Спаса на Берестові. Спас на Берестові не викликав у Лариси ніяких емоцій, навіть моя розповідь, що тут Володимир тримав дев'ятсот своїх наложниць: дев'ятсот жінок в одного чоловіка для неї було абстракція. Зрештою, йшлося про полонянок, а не про українських жінок, інакше вони б пороздирали б одна одну, а в додачу ще й Володимира. Це моє зауваження Ларисі сподобалося, вона розсміялася.
Водив Ларису по Лаврі, щось оповідав, щось показував, але навіть "білоколонне диво" Шеделевої дзвіниці її не вразило — кидала навсібіч байдуженькими оченятами й стоїчно мовчала. Зрештою, завів її до того місця, звідки проглядалося Дніпро, Дарниця й церкви біля дальніх печер.
— Це ти отам живеш?
— Там,— сказав я.
— А де конкретніше?
Я спробував показати. Вона стояла якась тиха й задумлива.
— Тут красиво,— мовила нарешті.— А де ті печери?
— Треба спуститися вниз.
— Гайда! А то тут якось холодно.
— Давай погрію! — мовив я і спробував її обійняти. Але вона, як і того першого разу, коли присягали на братство, різко від мене відскочила і її личко знову стало спотворене з хижо оскаленими зубками.
— Не смій! Це тут такого навчився?
— Ну да! — сказав я.— Знаєш, які тут дівчата. Як вогонь!
— То йди собі до тих дівчат!
— І не поведу тебе в печери?
— Нє, чого ж, веди,— сказала незворушно Лариса.— Але рук не розпускай.
— Гаразд! — сказав я так само жартівливо.— Клянусь святими!
І ми пішли в печери. Йшли по напівтемних сутеренах, зупинялись біля поховань, я щось пробував розповідати, але відчував, що мої слова до неї не доходять. Мовчала, тільки розглядалася. Зрештою, незабаром ми вже були на поверхні.
— І це все? — спитала розчаровано.
— Все, куда пускають,— мовив я.— Є ще дальні печери, але вони зачинені. Є також безліч нерозвіданих печер, куди не ходять.
— Але чому?
— Б вони в неладі, напівзавалені, можуть завалитися.
— Але ж у цих печерах нічого цікавого,— сказала Лариса.— Самі опудала і де-не-де засохлі руки. І кістяків мало. Зовсім не страшно.
— А ти хотіла б, щоб було страшно?
— Ну да! Ти ж сказав: гроби і печери.
— І руки кістяків, що простягаються з темряви, щоб схопити й затягти дівчат.
Але мій жарт повис у повітрі. Лариса йшла побіч задумана.
— Вони що, малахольні були, що ховались у тих печерах?
— Вважали, що так наближаються до Бога. Покидають цей страшний і жорстокий світ, у якому годі жити, бо на кожному кроці їх чекає спокуса й загроза.
— А коли так не наближаються до Бога? — спитала Лариса.— А коли того Бога нема?
— Вірили, що наближаються, отже й наближалися. І твердо вірили, що Бог таки є.
— Жахливо! — сказала Лариса, мерзлякувато поводячи плечима.— По-моєму, вони були малахольні.
— А я їх розумію.
— Ну, ти їх розумієш! — Лариса скривила вуста.— Бо й сам такий! Овечка! І вони були овечки!
— Здається, й овечки живі створіння і їх також треба розуміти. Божі овечки!
— Але ж для чого? Щоб сидіти в землі й світу не бачити?
— Жахливого світу не бачити.
— І через те творячи жахливий світ собі? Я того не розумію.
— Бо ти повна житейського вогню. А вони пригасали. Пригасали й рятувалися від свого пригасання.
— І гасли. Бом! — сказала Лариса, імітуючи церковний дзвін.
— І гасли,— сказав я.— А себе переконували, що це угодно Богові. Інакше вони побожеволіли б тут. Жили у світі власних ві-зій та вигадок.
— А по-моєму, вони хотіли прославитися. Щоб отут лежати, і щоб такі дурні, як ми, дивилися на них і дивувалися.
Повернула до мене лице. Вона, очевидно, й справді змерзла, бо обличчя стало синювате й покрите буберцями.
— Може й так,— згодився.— Але скоріше те, що я кажу.
— Не розумію,— мовила Лариса.— Коли людину закидають у тюрму й змушують у ній жити, це ясно, але коли людина саме себе кидає в льох і тішиться з того — незбагненно!
Чудо дивне! Лариса філософствувала. Вперше довелося почути від неї житейські розмисли — невже й вона ставала нудиком? Я так їй і сказав, звісно, жартома.
— Фі! — пирхнула вона.— А тобі краще, щоб я була дурочкою? В тебе всі дівчата дурочки!
— Крім тебе,— сказав я сокровенно.— Хочеш, зайдемо в якесь кафе й погріємося.
— Це цікавіше,— сказала вона.— Заморив ти мене своїми церквами й гробами! Бр!
Ми розсміялися й майже побігли під гору, бо за цей час погода таки змінилася. Сонце зникло, насунули важкі кучмаві хмари, ставало й справді мерзлякувато-вогко, а через це й холодно. До речі, я сам помітив це тільки зараз, бо й тоді, коли ми роглядали дніпровські краєвиди, й пізніше, мені здавалося, що сонце продовжує світити.
Сіли на двадцятку й спустилися до Хрещатика, в тролейбусі Лариса тулилася до мене, була й справді як крижинка. Я повів її в "Українські страви" за Пасажем — там було найзатишніше, і я сам любив туди вчащати. Ми зайняли столика в кутку, Лариса вже достатньо виголодніла та й я ще не снідав, отож ми замовили по борщу, шніцелю і, звісна річ, каву. Було тихо й затишно.
— Наморилася? — спитав я турботливо.
— Не було від чого,— сказала вона, активно беручись до борщу.
— Шкода, що обмаль часу. Побродили б Подолом, пішли б у Софію Київську.
— Церков мені досить.
Уже було після дванадцятої, отже мали час спокійно пообідати, прогулятися Хрещатиком — і пора їхати.
— Люблю незнайомі міста,— сказала Лариса.— Ніхто тебе не знає і ти нікого не знаєш. Клас!
— Але ж тебе знаю я.
— Ну, ти не в рахунок. Що б я робила сама?
Отже я був "не в рахунок" — дуже мило! Я був тільки для того, щоб вона не відчувала в чужому місті покинутості. Що ж, і це непогано.
— Приїжджай до мене частіше,— сказав я сердечно.— Мені з тобою добре!
— Це вже як вийде! Я від себе не залежу.
— Коли ж будеш залежати від себе?
— Для цього багато чого треба,— загадково сказала Лариса.
— А коли признаюся, що люблю тебе, Ларисо? — сказав несподівано для себе я.
Вона завмерла, не донісши ложки до рота.
— Це виключається,— сказала.— Я люблю Артура і ти це знаєш.
— Нічого я не знаю! — мовив сердито.
— А Славко тобі не розказував? — здивовано спитала вона.— Ні, Славко не міг не розказати. Та і я про це тобі не раз казала.
— Це правда? — спитав я тихо.
— Правда,— відповіла серйозно.— Ти славний, але з тобою мені важко. З тобою відчуваю себе дурочкою.
— Аз Артуром ні?
— З Артуром ні. Він простіший. Окрім того...
— Що, окрім того?
Вона поставила проти мене холодні, я б сказав, безжальні очі й раптом прорекла безцеремонно:
— В тобі мало мужчини!
Я почервонів. Не зовсім зрозумів, що це таке "мало мужчини", але трохи здогадувався. Коли жінка має підстави мститися чоловікові, в ньому, можливо, й справді "мало мужчини", навіть коли він уродився бугаєм з волячою потенцією.