Закричала в слухавку таким голосом, що Михайло Львович – акушер-гінеколог – прибіг переляканий до телефону за хвилину. Швидко пояснила в чому річ.
– Ти читала, як це робиться?
– Та читала, але ніколи не робила і не бачила!
– Зрозумів. Слухай уважно, повторю.
Розповів так, як я і уявляла. Та одне діло знати, а інше – зробити!
– Заспокойся, іди і зроби, – наказав суворо. – Знаю, вірю, що ти зможеш. Від тебе залежить життя молодої матері. Не вагайся, все роби сміливо, лише дуже-дуже обережно. Іди і роби! Бог з тобою! Я чекатиму біля телефону.
Прибігла. Настька була бліда, кровила. Я ретельно обробила руку – вимила щіткою з милом, знезаразила спиртом. Почала. Обережно-обережно, не поспішаючи, вся в напрузі, мов стиснута пружина. Серце кудись закотилося, в роті пересохло, в вухах дзвеніло, в голові пульсувала кров, дихання затримувала, боячись зробити необережний рух. Лівою рукою легенько підтягувала за пуповину, просила Настьку тужитися… Нарешті – о, радість! – послід опинився у мене в руках. Напруга спала, і я мало не втратила свідомості. Та що ж це я?! Треба було швидше спиняти кровотечу – дівчина лежала біла, як сніг.
Обклала живіт набитими льодом грілками, вколола подвійну дозу кровоспинних препаратів. Наказала Совисі поїти доньку солодким чаєм, хоча насправді Настці треба було зробити вливання крові, але хіба для цього були умови?
Цукор принесла Ніна, подивилась на мене перестрашеними очима, витерла піт з мого обличчя. Я відмила кров з рук, сховала в бікс закривавлений халат і тут згадала про Михайла Львовича. Побігла до телефону.
– Все зроблено, всі живі, – доклала коротко.
У відповідь почула глибоке зітхання і радісне:
– Ти молодець!
А я подумала, що це не я, це Настька молодець – терпіла, слухалася кожного мого слова!
Три доби я не відходила від породіллі. Колола внутрішньовенно глюкозу й аскорбінову кислоту; сама годувала курячим бульйоном і майже сирою печінкою, поїла молоком і вином "Кагор", пляшку якого десь роздобув Ной Ізралійович.
У Настьки молоко не з'явилось, треба було годувати малого розведеним козиним. Тітка Мотря, як тільки про це дізналась, привела до Совихи свою єдину на все село козу і сказала:
– Хай живе у вас стільки, скільки скаже Миколаївна.
Хлопчика я запропонувала назвати Віктором. Пояснила, що Віктор – переможець і в цій важкій боротьбі він переміг. Всі погодилися.
Молодий здоровий організм і хороший догляд зробили своє. Через півтора місяці Настька цілком одужала. Ходила по селу героїнею, була дуже задоволена і сином-переможцем, і турботою та увагою, яку проявили до неї люди.
-15-
До арешту я ще ніде не працювала, тому не дуже знала про відпустки. За роки табору і заслання ніхто ніколи не говорив і навіть не згадував про них. В тих умовах не було навіть вихідних. Тому я дуже здивувалася, коли головний лікар сказав, що мені вже час іти у відпустку.
– Яка відпустка? Що ж я робитиму в цей час? Я ж нікуди не маю права виїхати, а житиму тут же в селі, і що, відмовлятиму людям в допомозі, бо я у відпустці? Ні, цього не зможу, це не для мене. От якби поїхати кудись до води, на річку чи хоч озеро, поплавати… – розмріялась я, аж очі заплющила, згадуючи Дніпро.
– Та це, мабуть, можна зробити, – подумавши сказав Борис Вахтангович.
Виявляється, в Довгомостовському районі було село Хандальск, і воно якраз розташовувалось на річці Бірюса. Головний лікар написав мені туди направлення на два тижні і, пам'ятаючи, що до коменданта мене посилати не можна, сам узгодив з ним усі формальності. Через кілька днів мені видали документ, згідно з яким я повинна була дістатися до Хандальська, не заходячи ні в які інші пункти, з'явитися там до коменданта, а потім відмічатися у нього щотижня.
Яка ж удача, яке щастя! Щиро дякувала за це Борису Вахтанговичу, а він посміхався:
– Це тобі за хорошу роботу, заслужила.
Домовилися, що мене візьме машина, яка повезе вантаж до Хандальська.
Мамуся теж була рада за мене, вона ж знала, як я люблю річку. Залишалася сама з Барсом і капкаринцями, які ставилися до неї так само доброзичливо, як і до мене. Отож за маму я була цілком спокійна.
Напередодні від'їзду переночувала у своїх друзів у Довгому Мості. Вони теж раділи за мене, а Георгій жалкував, що не може скласти мені компанію.
Рано вранці прибігла до лікарні. Там вже стояла вантажівка, аптекар передавав ящики з ліками, продукти вже завантажили. Шофер перевірив, чи добре був закріплений багаж у кузові, і підсадив мене до кабіни. Я, в новому пошитому Марією Адольфівною голубому платті з білим матроським коміром, в білих босоніжках з парусини, ледве стримувала свою радість.
Їхала, сама, без супроводу конвою і вівчарок, наче вільна, правда тільки наче…
Шофер Сашко щойно повернувся з армії, де возив самого генерала. Заявив, що слухатися його повинна у всьому, бо головний лікар сказав:
– У поїздці за лікаршу відповідаєш головою.
Дорога виявилася важкою – весь час тайгою, ще й трясло немилосердно. Сашко гнав машину, хотів довести, що він справжній ас. Коли ж шлях пішов берегом річки, стало трохи краще, але тільки трохи. Берег був досить крутий, дорога звивалася по самому його краю, і здавалося, що машина от-от зірветься у воду. А тут ще й гроза почалася.
Неможливо описати, яка це була краса. Тайга потемніла, зірвався вітер, вода в річці пішла хвилями. Раптом темноту прорізала блискавка і вдарив грім. Полив дощ, наче з відра. Та негода тривала недовго. Знову блиснуло, але вже трохи далі, загриміло, але вже тихше, потім ще далі і ще тихіше, а за деякий час дощ зовсім вщух і перестав відлунювати грім. Нарешті виглянуло сонце, заблищала широка стрічка річки, оточена незайманою тайгою.
– А ти молодець, не злякалася, – похвалив мене Сашко.
Я любила грози. Вони чомусь викликали у мене ейфорію. Це ж такі могутні сили природи, така краса! Пригадала, як минулого літа гроза застала мене по дорозі до Тібішета. Блискало і гриміло набагато довше й сильніше ніж цього разу. Я роззулася, поклала босоніжки до рюкзаку і сховалась під величезним столітнім дубом. Обняла його і просила захисту. Знала, що під час грози не можна ставати під дерева, але в тайзі самі лише дерева. Дуб же був значно нижче велетенських сосен, які, здавалось, своїми верхівками торкалися неба.
За згадками незчулася, як перед нами з'явилися хати, сільська вуличка, і машина опинилася у дворі тутешнього ФАПу. З дверей назустріч вийшов дідусь в білому халаті, мабуть, лікар. Я в нерішучості застигла на підніжці машини – земля мокра після дощу, а я ж в білих босоніжках. Як бути? Може роззутися?
Не встигла я прийняти рішення, як до мене підбіг… Мишко?! Так, справді Мишко! Підняв мене на руки і переніс на сухісінький ґанок. Виявляється, він тут був у відрядженні – і зуби лікував, і старенького лікаря підміняв – тому теж на цей час дали відпустку.
Старенький лікар, Федір Миколайович, виявився українцем родом з Білої Церкви. Та це ж зовсім поряд з Києвом, мій земляк! Заарештували його ще у 1938 році за український буржуазний націоналізм. До війни націоналізм чомусь кваліфікувався як буржуазний.
– А у вас який? Хіба не буржуазний? – дивувався Федір Миколайович. – Коли не буржуазний, то виходить пролетарський?
Я так раділа, що знайшлася людина, з якою можу розмовляти рідною мовою. Цілими вечорами ми говорили і не могли наговоритися. Згадували свою Україну, голод 1933 року; Федір Миколайович розпитував мене про війну, окупацію. Закінчилася така страшна війна, переміг народ, не лише Росії, а всіх радянських республік, та нічогісінько не змінилося. Лише націоналізм став тепер не буржуазним, а статті і строки за нього навіть збільшилися.
Федір Миколайович з Мишком поселили мене у своєї хазяйки на її половині, на другій жили самі.
Пропала відпустка у Федора Миколайовича. Як ми не умовляли, що вранці самі будемо вести прийом, він не погоджувався.
– Мені цікавіше відпустки спілкування з тобою, своєю землячкою, – казав. – Я ж у Києві закінчив фельдшерсько-акушерську школу. Зустрівши тебе, ніби побував вдома, в Україні, а це набагато дорожче за відпустку в неволі.
Федір Миколайович відпускав Мишка на весь день, і ми разом з Ванею, шістнадцятирічним сином хазяйки, брали човен та вирушали у плавання. Спершу перевіряли розставлені ще звечора Іванові сіті, збирали улов, а потім направлялись до одного з численних островів Бірюси. Ці острови були невеличкі і так густо вкриті кущами квітучої черемшини, що здавалось, по річці пливли фантастичні сніжно-білі кораблі. Ми причалювали до одного з них, розкладали багаття, щоб відігнати комарів і мошку, пекли рибу, купалися.
Течія в Бірюсі була доволі сильною, а вода значно холоднішою, ніж у Дніпрі. Та все одно ми отримували надзвичайну насолоду від плавання та відносної свободи.
У перший день так захопилися, що геть забули про обережність. Запливли човном далеко-далеко проти течії, потім пірнули у воду, а порожній човен з одягом пустили вниз за течією. Пропливли добру відстань, порівнялися з островом, який манив нас своєю надзвичайною красою, не втрималися – вийшли помилуватися ним та трохи відпочити. Про човен ми не подумали, а він, порожній, поплив собі далі. Коли ж згадали, кинулись наздоганяти. Та як не поспішали, як не старалися, бачили попереду лише невеличку чорну цятку.
Наш човен впіймали рибалки неподалік села. Порожній, лише одяг на дні. Піднялася паніка… Ох, як нам з Мишком було соромно! Довелося вибачатися перед матір'ю Івана, а старого лікаря відпоювати валеріанкою і валідолом. Надалі, коли пускалися в плавання, то обов'язково хтось з нас залишався у човні.
Під вечір ми поверталися натомлені, покусані комарами і мошкою, з мозолями на руках від весел, зате неймовірно задоволені. Ми з Мишком наче прагнули наздогнати всі проведені в неволі роки. А якою смачною була риба, спечена на вогнищі! Здавалось, кращої страви я ніколи не їла. Згадували з Михайлом, якою гнилою і солоною рибою нас годували на етапах. Виявляється, у російських в'язницях було те саме – ті ж порядки, ті ж умови. Мишка заарештували через наклеп товариша-студента, який стверджував, ніби-то Мишко говорив, що німці більше берегли своїх солдат, і тому у війну їх загинуло набагато менше, ніж радянських.
У відпустку мені ще й з погодою пощастило – весь час було ясно та сонячно.