Бачив він і те, як хвилюється Малуша, відчував, що насувається гроза і що йому не минути розмови з княгинею. Не знав він тільки того, що це станеться так швидко.
Княгиня Ольга покликала його до своєї світлиці тоді, коли Малуша мила ноги угорській князівні. Сама зустріла його, зачинила за ним двері, потім пішла у куток, стала там і пильно з голови до ніг оглянула сина.
— Як же ти тут жив, що робив, сину? — запитала княгиня.
Святослава втішило те, що мати дуже спокійно й лагідно почала з ним розмову, і так само спокійно відповів:
— Я виконував твій загад: творив суд і правду. У цьому мені поміч давав Свенелд, воєводи, бояри. Вони, мамо, вельми мудрі, знають закон і покон, — пощо я б став сперечатись із ними? До того ж було добре літо, я з дружиною своєю їздив за Дніпро, був далеко в полі, їздив на лови в ліси, побував у Родні...
І весь його вигляд — обвітрене, засмагле обличчя, вицвілий від сонця чуб, м'язисті руки, міцні ноги — свідчив, що за літо княжич сходив і проїздив чимало. Княгиня захоплено дивилась на нього і думала, як зрадів би батько Ігор, побачивши Святослава.
— Я чула, — промовила княгиня, — як ти тут без мене творив суд і правду, знаю, що їздив далеко у поле. У мене серце облилось кровлю, коли почула, що був ти також поранений. Але, бачу, здоровий, дужий. Що ж, сину, добре. Тепер ти знаєш, чи гострий печенізький меч. І про Асмуса я чула. Доброго вуйка втратили, вічна йому пам'ять...
Проте не тільки цим цікавилась княгиня Ольга.
— А що ти робив ще влітку, сину? — запитала вона. Святослав подивився на матір. Він зрозумів, що це питання княгині — випущена з лука стріла, і спробував перетяти їй шлях...
— Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти їздила? Скажи!
Вона зрозуміла, що син одбив її перший удар, і вирішила, що так, може, буде й краще.
— В далеку сторону я їздила, — відповіла вона, — я бачила так багато, що, либонь, і не розкажеш, їхала я туди, як і ти знаєш, з великими сподіваннями, але від сподівань тих зараз нічого в мене не лишилось. Лживі й хижі ромеї, наді мною вони посміялись, двоєручать з нами, хозарами, болгарами і всіма язиками...
— Так треба їх бити, — сказав Святослав.
— А хто поведе рать на брань? — запитала княгиня.
— Я поведу Русь проти Візантії! — запальне вигукнув він.
Вона подивилась на нього теплими материнськими очима.
— Може, колись і настане такий час, коли поведеш ти Русь проти Візантії. Але днесь я сиджу на столі, знаю, як важко жити нашим людям, тому і їхала до ромеїв, щоб нагадати імператорам про давній наш мир, сказати, що ми й зараз хочемо жити в добрі й любові... Хіба, сину, коли ворог хижий, мстивий і ненависний, треба тільки рубатись з ним? А чому не поговорити з ним ласкою і любові... Он каган хозар помирився з ромеями, взяв у жони дочку імператора...
— Нехай хозарський каган і цілує царгородську царівну, — не стримався Святослав, — але київським князям ці царівни не до пари.
Княгиня Ольга засмучено похитала головою.
— Це ти марно говориш, Святославе. Поріднитись з імператором ромеїв, у якого є п'ять дочок, Київському столу було б дуже добре, і я, признаюсь тобі, говорила про це імператору Костянтину...
Широко розплющеними очима він дивився на неї.
— Але імператори ромеїв, — швидко додала вона, — носять гординю в своєму серці, вони вважають нас еллінами й дикунами, і тому Костянтин відповів, що християнська віра забороняє імператорам ріднитись з нами.
Щось схоже на радісний вигук, а разом і зітхання вирвалось з грудей Святослава.
— Дяка богам, — крикнув він, — що я досі не був християнином, а тепер я і поготів ним не буду!. .
— Але я, — повела далі мати, — знайшла дівицю незгірше, як дочки у імператора Костянтина, і привезла її сюди, до Києва... Ти бачив її — угорську князівну?
— І що? — не зрозумів її Святослав.
— З уграми у нас давно існує мир, а коли ми зміцнимо його шлюбом, то помножимо наші сили...
— То це, — задихаючись, прохрипів він, — ти привезла мені жону?
— Так, Ільдіко-Предслава мусить бути тобі жоною.
— Ні, — схопившись за голову, сказав він, — цього ніколи не буде, не може цього бути, мамо...
Вона підійшла до нього ближче й поклала руку на його голову.
— Ти забув, Святославе, що я — твоя мати, — сказала вона, — і як мати мушу і нині дбаю про твою долю...
— Я знаю, — відповів він, — що ти моя мати, ти — княгиня і хочеш знайти мені добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони угорську князівну, бо люблю іншу, не царівну й не князівну.
— Знаю про це, — промовила княгиня Ольга.
— Що ти знаєш?
— Усе знаю, — тихо відповіла княгиня. — Про тебе, Малушу і про те, що вона непразна...
— Звідки ти знаєш? Хто тобі це сказав, мамо?
— Хіба не однаково, хто сказав, — сама маю очі, бачу...
Княжьч Святослав все дивився на матір, ждав, що вона скаже далі. Але вона мовчала, певно, ждала, що скаже син.
— Навіщо ти зробив це, Святославе? — нарешті запитала вона.
І раптом — не з упертістю вже, а зовсім інакше, схвильованим голосом, від самого серця — Святослав сказав:
— А коли люба мені Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли люблю я її...
Княгиня Ольга відчувала, знала, що син її говорить правду, що любить Малушу так, як люблять тільки раз у житті, але мусила відповісти:
— Невже ти думаєш, що в мене немає серця? Невже вважаєш, що не люблю тебе? Ні, Святославе, люблю тебе, тільки добра бажаю. А через це скажу — нині ти княжич, землями правлю я, проте почуваю себе недобре, старію, слабію і вже скоро закінчу земні справи. Хто ж тоді сяде на столі Київському?
— Не говори про це, мамо!
— Ні, — сказала вона, — говорити про це повинна, мушу... У великий і страшний час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротися з ворогами, які йшли і йшли на нас, намагались знищити, розгромити... Скільки вже крові пролилось до нас над Дніпром і Руським морем, скільки людей загинуло за те, щоб жили ми. Але такого часу, як нині, ніколи ще не бувало. Зараз я проїхала до Візантії, була в болгар і угрів — бачу й знаю, що велика загроза насуває на Русь. На схід сонця стоять хозари, над Руським морем пильнують ромеї, на Болгарську землю можна було б надіятись, але кесар Петро продав Болгарію ромеям, а Візантія рано чи пізно воюватиме з нами. Хто тоді поведе Русь? Чому ти мовчиш, сину? Ти ж тільки-но говорив, що згоден вести...
— Так, говорив...
— Але щоб вести Русь на Візантію, треба бути князем...
Святослав мовчав.
— Невже ж ти думаєш, що будеш князем, коли візьмеш Малушу? Ти знаєш, що таке Гора?
— Що Горі до мене й Малуші?! — крикнув Святослав.
Княгиня Ольга похитала головою.
— Сину мій, сину, — зітхнула вона. — Ти ще не знаєш Гори, не відаєш, де живеш. Над землями Русі київський князь, нині я їх княгиня, але підпирає нас Гора, бояри й воєводи, всякая князья земель. Важко мені з людьми моїми, але ще важче з Горою. Вони льстиві, — з серцем, на весь голос говорила княгиня, — вони хитрі, вони вимогливі й неситі, і я вже не знаю, сину, як і задовольнити їх...
Вона на якусь хвилину замовкла, бо їй, помітно, важко було говорити, а потім повела далі:
— Добра хотя людіям своїм, я давала Горі все, що могла дати. Це було нелегко, сину, бо множество ворогів ішло на нас, — і мусили ми їх одбивати, а хто ж їх одбив би, коли б не було воєвод, дружини? І ми тримали воєвод, ми мали дружину. Але воєводи стали боярами, і княжий гридень може стати воєводою. Вони ненаситні, вони хижі, їм усе мало. Ти думаєш, чого загинув твій батько? Князь Ігор взяв з деревлян сповна всю дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди ж по другу дань, і він пішов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров треба було заплатити кров'ю, але побачила, що коли й далі братиму дань, то землі підуть проти нас, а потім і земля на землю. Я, сину, заборонила дань, встановила погости й дала уроки й устави. Це була полегкість для людей земель, та коли б ти знав, що тоді робилось тут, на Горі, сину?! Пожалування, пожалування, пожалування, — я віддала тоді боярам, воєводам, всякому князью всі землі...
— Так кому ж служать князі: людям своїм чи воєводам і боярам?! — вирвалося у Святослава.
Княгиня Ольга подивилась на Святослава, що, збуджений, надзвичайно схвильований, з рум'янцями, що раптово спалахнули на щоках, стояв перед нею, і подумала, що помилилась, вважаючи, що син її ще юнець, отрок. Ні, він виріс вже, змужнів, став дорослим, а коли так, то треба говорити йому всю правду, яка б гірка вона не була.
— Так, — відповіла княгиня. — Глава земель — це не тільки князь, а й бояри наші, воєводи, дружина.
— А племена, язики, всі люди?
— Вони загинуть без князя і бояр...
— Отже, служимо і людям, і Горі?
— Так, Святославе, за мною стоять князі й бояри, воєводи й дружина, вся Гора. Це вони скажуть тобі: негоже ти зробив, не бути Малуші жоною великого князя...
— А я не питатиму їх...
— Вони самі запитають у тебе, і горе буде, якщо тобі нічого буде відповісти їм. Вони були б згодні, коли б ти взяв дочку імператора, вони мовчали б, коли б це була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу — угорську князівну, але не допустять Малуші...
Вона помовчала й закінчила:
— І я зроблю так, як бажають вони.
— Ти так не зробиш, мамо!. . — крикнув він.
— Ні, я мушу зробити й зроблю тільки так, — відповіла княгиня.
Вона помовчала, підійшла до нього ближче, поклала руку на його плече й сказала:
— Слухай, Святославе! Слухай і запам'ятай. Не всім судилось бути князем — князь один, людей багато. Якщо ти став князем, — мусиш бути як князь. Нелегко носити корону, сину, вона, щоб ти знав, важка. Так як зробити, сину? Княгиня чи рабиня? Говори!
— Мамо! — відповів він. — Я хочу добра людям моїм, люблю рідну землю, живу тільки для них. Що ж, нехай не буде ні княгині, ні рабині.
— Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибі, Святославе. Не турбуйся, я зроблю все, щоб Малуші було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми поговоримо пізніше. Іди, Святославе!
Він стояв і довго дивився на матір і перший раз у житті не знав, добро вона робить чи зло, правду чи неправду.
— Іди, сину, — ще раз сказала княгиня. — Я стомилась з дороги.
І він вийшов з світлиці...
Коли Святослав ішов від матері до своєї світлиці, то почув, ніби позад нього в сінях хтось переступив з ноги на ногу.