— Сідай, старий, але завжди молодий проедр. Він сів. .
— Давно вже імперія не переживала такого важкого часу, як зараз, — важко дихає проедр, витираючи спітніле своє обличчя. — Мала Азія й Склір, болгари й Русь, Кведлінбург і Рим, проте ти сама все знаєш, Феофано.
— Так, все це я знаю, — гостро відповіла вона, — але не розумію, чому ти зараз прийшов до мене?
— Я прийшов до тебе, бо маю ще одну, й найстрашнішу, новину... З Малої Азії прибув гонець, який повідомив, що Вард Склір оголосив себе імператором, одягнув багряницю й червоні сандалії...
— Дуже шкода, проедре, що ти не думав про це, коли не стало Іоанна. Тоді ти, наскільки я пам'ятаю, усунув мене, бо захотів правити Візантією тільки з моїми синами. Ти невдячний, проедре!
— Але ж Василь і Костянтин — твої сини?!
— Ти одірвав їх від мене, але не зумів стати їм батьком. Чи так, проедре? Чого ж ти мовчиш? Говори!
Феофано дивилась на бліде, висхле обличчя скопця; примруживши очі, він пильно стежив за нею.
— Василь і Костянтин неспроможні врятувати імперію, — невиразно сказав проедр.
— Я це раніше знала, — обережно відповіла Феофано. — Так хто ж це може зробити? Ти знову мовчиш? Чому?
— Імперію можеш врятувати тільки ти, Феофано.
— Нарешті я почула від тебе одверте слово... Проте ти не кінчив... Врятувати імперію можу я разом з тобою. Адже ти так думаєш?
— Мені пізно про це думати. Що я — тільки проедр, тінь імператорів, постільничий. Одно тільки пам'ятай, Феофано: віднині проедр служитиме лише тобі.
— Спасибі, проедре, ти знаєш, що стати зараз на чолі імперії я не можу. Так, Василю, і тобі, і мені вже пізно...
— Так що ж робити?
— А ти скажи, проедре... Якщо ти прийшов до мене, то знаєш, що робити.
— Я справді думав про це... Василь і Костянтин неспроможні, їх треба усунути...
— Ти думаєш, їх треба усунути силою й вислати? Проедр на хвилину затявся.
— Імператорів не усувають, а знищують, — тихо промовив він. — Ти добре це знаєш, Феофано...
— Так, — сказала Феофано, й на очах її проедр побачив сльози. — Важко, дуже важко... І хто це може зробити?
Проедр довго дивився на неї.
— Доведеться мені...
— А на кого ж спертись? — запитала Феофано. — Хто сяде на троні?
— Я довго думав і про це... Вважаю, що спертись можна тільки на одну людину — на Варда Фоку.
Феофано навіть здригнулась. Виявляється, проедр тямить ще в людях, добре знає, до кого тяжіє та константинопольська знать, що виїхала до Малої Азії, одного він тільки не знає й не повинен знати — Феофано набагато раніше, ніж проедр, зупинила свій вибір на Варді Фоці.
— Це, либонь, правда, — згодилась Феофано. — Варда Фоку підтримає вся знать і навіть синкліт.
— Я хотів би, щоб Варда підтримала ти, Феофано, бо ти найближча його родичка, жона Никифора.
— Так, я була жоною Никифора, а нині його нещаслива вдова.
— Ти можеш бути ще щасливою, Феофано.
— З Вардом? Що ж, цей юнак колись любив мене, але зараз уже пізно.
— Ні, Феофано, тобі ніколи не пізно, це тільки я ніколи не знав і не знатиму щастя любові.
— Твоє щастя в тому, що ти був проедром кількох імператорів, а пощастить — то й ще одного.
— Думаю, що нам обом пощастить, — дай мені два порошки, які, я знаю, залишились ще в тебе з давніх часів.
Феофано, очевидь, уже перемогла себе, пішла в сусідню палату, швидко повернулась звідти й дала проедрові два порошки. У неї тремтіли руки, вона боялась, і це втішило проедра.
І тоді сталось те, чого у Великому палаці ніхто не ждав. Одного ранку в покоях імператора Василя не прозвучали, як це завжди водилось, молитви, коли ж через якийсь час він вийшов з покоїв, то оточували його не ченці й священики, а етеріоти з оголеними мечами в руках. І йшов Василь не так, як завжди, не з скорбними очима, не похиливши голову, не повільним кроком, а з високо піднесеною головою, швидко, впевнено, очі його палахкотіли гнівом.
Опинившись у Золотій палаті, двері якої відчинив переляканий папія Лев, імператор Василь велів логофету, що впав перед ним ниць, привести проедра Василя.
Ждати йому не довелось. Проедр Василь уже був тут, у Золотій палаті, не добігши кількох кроків до трону, упав ниць.
— Ти мене кликав, василевсе... я з'явився, — промовив проедр, але так тихо, що сам не почув свого голосу.
— Так, я велів привести тебе сюди, в Золоту палату.
Імператор довго дивився на проедра.
— Гидкий, нікчемний скопець! — голосно крикнув він. — Невже ж ти за своє життя ще не напився крові?
— Я ніколи не пив нічиєї крові... Я не знаю, про що говорить імператор... — пробурмотів проедр, намагаючись зрозуміти, що сталось.
— Ти хотів мене вбити! — схопився раптом з крісла і ступив крок уперед імператор.
"Брехня! Все це брехня! Я не думав, не хотів тебе вбивати, імператоре!" — готове було вирватись у проедра.
Але він цього не сказав, а, затремтівши від переляку, дивився, як із дверей, що вели до катихуменію* (*Катихуменій — покої василевсів.), вийшли Феофано, начальник етерії Лев, ще кілька етеріотів.
Проедр зрозумів, що сталось, — який же він був необачний, що на одну годину повірив Феофано, невідомо як, але вона прийшла до Великого палацу в цю вранішню годину, поруч з нею стоять начальник етерії Лев, великий папія — всі, що люто його ненавидять, а зараз, заполонені Феофано, стоять позад імператора.
Але лукава душа його не могла змиритись з тим, що сталось, за одну мить він вирішив боротись, тільки боротись і, якщо так, не шкодувати Феофано.
— Великий василевсе! — тихим і нібито зовсім спокійним голосом промовив він. — Тебе ввели в оману. Так, великий василевсе, тебе хотіли вбити, тут, у Великому палаці, є людина, яка хотіла тебе отруїти, вона дала мені два порошки отрути — для тебе, василевсе, і для імператора Костянтина.
— Де ці порошки? — крикнув Василь.
— Вони тут, зі мною, — проедр вихопив із-за пояса склянку з отрутою...
— Дай мені їх...
Проедр швидко ступив уперед, подав імператору склянку. Василь взяв її й довго дивився на сірий порошок, що пересипався на дні.
— Хто дав тобі цю отруту? — запитав Василь.
І проедр Василь вирішив. Власне, йому не було з чого вибирати — імператор довідався про замах на себе, позад нього стоїть Феофано, яка дала отруту, вона ж і виказала його, — нехай загибає Феофано!
— Цю отруту для тебе й імператора Костянтина дала мені мати твоя Феофано...
Імператор мовчав. Бліда, широко розплющивши очі, стояла недалеко від нього Феофано, перед престолом на колінах стояв проедр Василь.
Це була страшна хвилина — тут, у Золотій палаті, вирішувалась доля двох хижаків, що все життя ненавиділи один одного, але робили разом свої злочини.
— Сину, — сказала Феофано, — дай мені цю отруту.
Безжальний Василь, не обертаючись, простягнув руку й подав матері приготовану для нього отруту.
Але що це?! Феофано взяла склянку, подивилась, чи є там порошок, вийняла корок і, висипавши в рот, проковтнула отруту. Потім вона твердо ступила вперед, поклала руку на плече Василя, сказала:
— Не бійся, сину! Це не отрута, а крейда... Тепер ти бачиш, що хотів зробити проедр Василь.
— Цей нікчемний скопець вже не проедр! Гнати, гнати його з Великого палацу, Константинополя, імперії! Женіть його!
Імператор Василь люто помстився проедрові Василеві. Це була не тільки його помста — він мстився за свого батька Романа, отруєного проедром, за імператорів Костянтина, Никифора, Іоанна, які загинули від руки проедра.
Не знав імператор Василь тільки того, що співучасником, помічником, а здебільшого й натхненником усіх цих вбивств була також і мати його Феофано... Розвінчаний проедр, рятуючи своє життя, не міг тепер цього сказати, бо тоді до помсти Василя додалася б ще помста й Феофано, — сама ж Феофано, намагаючись обілити себе, просила, щоб син Василь люто покарав колишнього проедра.
Василь покарав проедра. Одягнутого в чорну туніку, з непокритою лисою, безбородою головою, у сандаліях на босу ногу його провели під охороною етеріотів через вулиці й площі Великого палацу, виштовхнули через північно-західні ворота за Іподромом, гнали серединою вулиці Меси, під крики величезного натовпу, що зібрався на той час, завернули на Середню Месу, так довели до західної стіни города, вивели через давні Золоті ворота, де починався шлях на Евдом, і там залишили.
І тоді Василь, що напередодні був правителем імперії, мав незчисленні багатства, втративши все, не маючи нічого, і навіть шматка хліба на день насущний, побрів, як жебрак, по шляху...
Цей шлях не мав для нього ні початку, ні кінця. Хто міг тепер допомогти йому? Ні, в імперії знали проедра, коли він був всемогутнім, а нині боялись як ворога імператорів, його ненавиділи й ганьбили, коли б він на безконечному своєму шляху десь зупинився й попросив хліба — йому б поклали тільки камінь.
Так на довгому шляху брів бездомний Василь, щоб упасти десь на обочині й померти.
Імператор Василь став на довгий час єдиним і повноправним вершителем долі Візантії. Брат Костянтин — він сидів поряд з Василем на престолі, але імені його не згадували за життя, а після смерті прозвали Костянтином П'яницею; один Василь, Василь Жорстокий, Василь Убивця, сидів на Соломоновім троні.
Звідки з'явились ці якості — рішучість, безжальність, безсердечність — у людини, яка з юних літ віддавала себе постам, молитві, богу?
Священики й ченці, які денно й нощно оточували імператора Василя, християнська мораль, яку вони прищеплювали йому, саме вони були плодючим грунтом, на якому виріс і виховався імператор-деспот.
Святі отці, що навчили його говорити про суєту світу, бренність людського існування, життя потойбічне, самі ж рвались до влади в імперії й мали цю владу, тримали в руках незчисленні багатства і невпинно їх помножували.
Імператор Василь за все життя нікого не полюбив і помер бездітним, він не їв м'яса й не пив вина, ходив у власяниці й спав на твердому дерев'яному ложі... Чернець !
Саме в цей час війська комітопула Самуїла, що досягли Ларисси, й Аарона, які вийшли до Адріанополя, зупиняються.
Одні в Константинополі говорять, що це імператор Василь послав проти ненависних болгар нові легіони, інші стверджують, що трапилось чудо.
Насправді ж імператор не посилав проти болгар нових легіонів, бо тут, у Європі, він їх не мав, не трапилось у Лариссі й жодного чуда, — ні, комітопули Самуїл і Аарон, захопивши Пелопоннес аж до Ларисси й дійшовши з своїм військом до Адріанополя, тим самим звільнили від гніту Візантії всі землі Болгарії, які належали їй на заході, стали на межах Візантії і взяли городи, звідки могли загрожувати самому Константинополю.
Чи міг Самуїл, одним ударом поваливши владу Візантії в Західній Болгарії, іти далі на Константинополь, чи міг він стати на рішучу брань з Візантією, що тримала в своїх руках майже всю Східну Болгарію, аж до берегів Дунаю й Руського моря?
Ні, Самуїл діє обережно й мудро, він зупиняє свої війська в Лариссі, Солуні, під Адріанополем, віднині Західна Болгарія звільнилась від ярма Візантії, багато літ він зміцнюватиме й устроятиме її, щоб потім зібрати всі сили, визволити Східну Болгарію, возз'єднати отчину від Дунаю до Егейського моря.
Взявши Лариссу, Самуїл на деякий час зупиняється в ній.