Розлютований, зразу кинувся до Волкова.
— Спиш?!
— Вартую, — спокійно відповів той.
— Оце так?
— Погано?
— Що тут сьогодні було?
--— Похорон.
— Хто дозволив?
— Не мав же покійник у камері гнити.
— Демонстрацію, маніфестацію влаштували?
— Прощалися. Хороший хлопець був.
— Хоррроший?!
— Тихий, душевний. Мучився, бідний.
— Замовкни, мурло!
— Мовчу.
— Де Перцов і Филимонов?
— Мовчу.
— Де, я тебе питаю?
— Пішли по надобності.
— Чому камери відчинені?
— Провітрюються, щоб хлопцям краще спалося. Після похорону...
— Зараз же замкни!
— Хлопці просили не замикати.
— Дай ключі!
— Не дам.
— Не даси?!
— Ти мені ніякий не начальник.
— Сахалінщик!!
Волков нарешті також озлився.
— А на мене не кричи, бо я зараз...
Він вихопив з кобури свій револьвер і почав зводити курок.
Справника наче вітром видуло з коридора.
Після похорону Соломона Брайловського життя-буття ізюмської тюрми круто звернуло вбік. Настали чорні дні, і тепер політичні в'язні, принишклі в камерах, тужливо згадували свою недавню вольницю. Перцов, Филимонов і Волков були заарештовані, чекали суду, а обновлену варту безперервно очолювали, чергуючись між собою, помічник повітового справника та два старші пристави з тієї ж поліцейської дільниці. Марченко ходив немовби з ополонки витягнутий, зітхав і скаржився:
— Біда. Напевно, ревізія буде, а в мене півсотні нових халатів не вистачає. Посадять і за розтрату, і за людяне ставлення до арештантів. Вони знають, як скрутити людині в'язи. Та ще той справник, бодай йому ..
Пожвавішали харківські народники аж тоді, коли отримали присуд. Навіть раділи. І не тільки Рклицький, Балабуха, Лойко, яким належало відбути п'ятилітнє заслання в Сибіру, але й Коган та Енгель, покарані найжорстокіше (перший мав вісім, а другий десять років прожити в холодній Якутії). Думали не про міру, справедливість чи несправедливість присуду, а про те, що нарешті вирвуться з-за грат, подихають чистим повітрям, побачать літнє сонце і вільних людей, розімнуть засиджені ноги, забудуть тверді в'язничні нари.
Не радів лише Павло. Зачитуючи вирок, справник його прізвище навіть не згадав. А в кінці пояснив:
— Ваша справа, Грабовський, ще не розглядалася.
— Чому?
— Можна тільки здогадуватися. Ви майже всю зиму хворіли, і тоді ми просили вищі інстанції не поспішати з вирішенням вашої долі. Правда, в кінці першої половини квітня я, посилаючись на інформацію Феоктистова, рапортував губернаторові про поліпшення вашого здоров'я, та, мабуть... Щиро кажучи, нам хотілося б і вас якомога скоріше спровадити, але...
— Що ж мені робити?
— Можу порадити одне: негайно йдіть на медичну комісію, хай вона ще раз засвідчить ваш нормальний психічний стан, а ми оформимо нові документи і спішно надішлемо прокуророві харківської судової палати.
Поважний лікарський консиліум при ізюмському окружному суді справді зібрався швидко і провів ретельне обстеження, але на тому все, власне, й скінчилося. Минали дні, тижні, нарешті з Ізюма в московську пересильну тюрму вирушили всі засуджені харківські народники, а прокурор не відгукувався.
Ще важче затуживши, Грабовський знову занедужав. Тоді й вирішив клопотатися, аби його повернули до харківської в'язниці. Причиною для переводу виставляв кончу потребу бачитися з братом та сестрою, а мав на думці також інше — зустріти бодай когось з своєї організації. Там, якщо вони схоплені поліцією, мали бути і Олекса Макаревський, і Евеліна Улановська, і Василь Бражников, а може, й брати Уси та Іван Піщанський...
Цього разу губернатор не дуже зволікав: під кінець третього тижня прийшло його розпорядження — перевести.
От і знову знайомі, рідні й до щемкого болю милі місця. За вікном вагона, зовсім недалеко від рейок, половіли пшениці, похитувалося вусате колосся ячменів, пінилися білі гречки, а за далеким обрієм мріли ліси та переліски. На житяних полях уже де-не-де стояли полукіпки, пустопаш тирлувалися вівці, гуси.
Промайнули кучеряві садки Москалівки, блиснула вузенька стрічка Лопані, і поїзд спинився на станції.
Логвинов стрів Грабовського з неприхованою радістю.
— А-а-а, у-у... — мстиво прогув.
Видно, згадав, скільки мороки завдав йому цей непокірний бородань торік узимку.
— Зараз ми тебе...
Камера, в яку завів наглядач в'язня, була навпіл перегороджена суцільними і так густо заплетеними гратами, що через них тільки ледь-ледь ряхтіло вікно на протилежній стіні. На хвірточці у гратах висіла міцна колодка.
— Одчиніть хвіртку, щоб можна підійти до вікна і дихати свіжим повітрям, я хворий.
— Що-о-о?
— Мене голова болить.
— Ха-ха-ха...
— Лікаря надішліть.
— Ще, ще...
— Прошу відкрити мені абонемент...
— Тепер також збираєшся викидати фіглі-міглі? Я тобі влаштую пансіон, влаштую, запам'ятаєш...
Пообіцявши, ще раз зареготав зловісне, гримнув дверима і крутнув у них ключем з того боку.
Що він далі робив, аби виконати свою обіцянку, назавжди залишилося таємницею для історії, але таки виконав — через три дні Павло переступив поріг цегельно-червоного будинку арештантських рот на Холодній горі. І тепер почав пригадувати жахну розповідь про ці роти Михайла Рклицького, який побував у них зразу ж після ув'язнення. Страшні вони, страшніші й придумати важко — табір безправ'я, дикого свавілля та цілковитого беззаконня.
Камера, відведена тут Грабовському, темнотою, пліснявою і брудом не поступалася перед тією, з якої прийшов від Логвинова, але в ній, на відміну від тієї, окрім того, кишмом кишіли голодні та настирливі, мов пси, пацюки. Вдень вони ще трохи побоювалися, а вночі налітали цілими зграями, стрибали, гризлися між собою, пищали Щоб хоч сяк-так перележати ніч, доводилося шинелю не тільки застібати, але й підперізувати, комір підіймати, кашкет насувати на вуха, а обличчя й руки обв'язувати рушником та білизною.
Найбільше дошкуляв брак книжок: їх заборонялося не лише брати в тюремній бібліотеці, але й отримувати ззовні. Ті, що привіз з ізюмської в'язниці, Павло перечитав по кілька разів. Щоб затамувати пекучу жагу, накинувся на німецькі та французькі граматики і словники, почав писати й перекладати...
Так спливли літо, осінь, поволі насувалася зима. Засилав клопотання, домагаючись присуду, і в департамент поліції, і в міністерство юстиції, і в харківську судову палату, а звідтіля — ні слова, ні півслова, наче змовилися мовчки доконувати його. Почав різко спадати на силі і губити нервову рівновагу. "Я, — скаржився прокуророві судової палати, — продовжую хворіти, і нервово і фізично зовсім ослаб, останнього часу ледве ходжу і ночами не сплю".
Сподівання зустріти когось з харківських народників також виявилися марними — ні в тюрмі Логвинова, ні в арештантських ротах товаришів по організації не було. Раз на прогулянці бачив трьох печенігів. Вони вже стояли перед судом — Перцов та Филимонов одержали по шість, а Волков дванадцять років каторги — і того ж дня мали рушити на Акатуй. Сумували, проклинали ізюмського справника, однак не каялися.
Щонеділі навідують його Михайло та Марія. І тоді він щасливий, тоді йому легко й радісно: слухаючи рідні дзвінкі голосочки, забуває і брудну та холодну камеру, і напосідливих пацюків, і глухий щем у грудях, і все на світі.
От і сьогодні прийшли, повернувшись після різдвяних вакацій з Пушкарного. Радіють, що застали брата, викладають подарунки від матері, Олександри та шурина, щебечуть, переказуючи слобожанські новини.
— За хату вже розплатилися. Григорій прикупив ще півдесятини землі, отам за вигоном, думає весною ярою пшеницею засіяти.
— Матвія Колупая за великі хабарі вигнали з поліції, а він, повернувшись додому, вижив Любинського і сам паламарює при Обухівському. Обидва не протверезюються і ночують у монопольці.
— Тихін також був дома, передав тобі привіт.
— Як він учиться?
— Гарно.
— Мати озута й одягнута?
— У тому, що ще ти купив на зароблені в Трутовського гроші. Збиралася разом з нами їхати до тебе, та простудила ноги і захворіла. Казала, вичунявши, зразу ж приїде. Не знаєш, коли тебе відправлятимуть?
— Прокурор судової палати передав начальникові арештантських рот: якнайскоріше.
— Куди?
— Мабуть, у Сибір.
— На скільки?
— Не знаю. Моїм товаришам дали по п'ять-десять років. Цього ж треба сподіватися й мені.
— Десять років, — тихо повторила Марія, і в її зіницях хитнувся тяжкий смуток. — Десять... Як у той Сибір дійти і стільки перегибіти? Аж страшно.
— Нічого страшного, сестричко, нема, — зітхнув Павло, — я уже звик. — І посміхнувся. — Ти з Михайлом тим часом закінчите науку, поодружуєтеся, надбаєте дітей, а я повернуся з ще більшою бородою, житиму біля вас, коли приймете, і няньчитиму небожат.
— Ат, іди ти, таке скажеш...
— Швидше повертайся, братику, — докинув Михайло, в якого теж уже засівалися вусенята. — На покуті посадимо тебе, не дамо пилинці впасти на твою дорогу голову.
10
Дороги, дороги!
Примхливі й незавбачені, як людські долі. Де ваш початок, де ваш кінець? Хто зміряв вашу далину? Хто збагнув ваше химерне, як юнацька фантазія, плетиво? Хто? Біжите, біжите ви, не знаючи куди, не відаючи за чим. Біжите наосліп. Гори і доли, ліси й степи, річки й проярки — все, все стелеться вам під ноги. І так — віками.
От дві ненароком зустрілися, посміхнулись одна одній мрійними очима, грайливо метнули вузькими стрічками, перестрибнули одна одну й помчали в різні боки, ховаючи; свої гінкі хребти між сніговими заметами. А чи зустрінетеся ще раз?
О-о-о .. Гора з горою не сходиться, а люди, а шляхи... Там, попереду, ви знову перетнете гнучкий стан своєї, такої ж, як і ви, плоскогрудої посестри і знову заховаєтесь між горбатими заметами, загубитесь у тумані часу й простору.
Аж душа холоне. І думки шматує далекий виднокіл.
Дороги...
А навколо, куди сягне око, поле та поле — широке, розлоге, встелене білою, аж сліпучою, ковдрою. Тільки де-не-де в тому безкрайньому полі тьмяніють, клубочаться, як густий дим, острівці лісів, бовваніють ожереди соломи, хитається торішнє бадилля…
Дороги. Тяжкі й незвідані. Скільки вже пройдено вас, а скільки ще попереду! Одна Сибір неісходима, казав поет...
Поле. Таке з дитинства миле! Орали, сіяли, баштан садили...
Батько, паламар, ходив за плугом, мати и Олеся саджали картоплю. Павло водив сліпого коня, наштовхуючи його до борозни...
Околиця великого міста солодко ніжиться в передранковому сні.