Не бійся вовка, сиди в хаті

Микола Кульчицький

Сторінка 43 з 118

Діючі вулкани. Корякська нещодавно вивергалася, а Авача поки що спить. Саме попід нею, знаходиться славнозвісна Долина гейзерів, — охоче тлумачив пасажир у береті.

— А сопка Ключевська? — запитав Павка.

— Це під Усть-Камчатськом, звідси не видно.

— Яка краса! — вигукнула Рина Миколаївна.

Понад водою показалися портові споруди, за ними у ранішній імлі проглянулися житлові будинки.

"Добро пожаловать в Петропавловск-Камчатский —город Русской Славы!" — проголосив балакучий пасажир у береті.

Ступивши сьомого дня морської подорожі на тверду землю, мандрівники не позбулися хитавиці.

— Три дні ще гойдатиме, — заспокоїв матрос біля трапа.

Залишивши дітей з речами біля металевого оцинкованого ребристого пакгаузу, який, вочевидь, служив морським вокзалом, мама з Риною Миколаївною поквапилися до обласного управління освіти.

— Знаєте, діти, з'ясувалося, що вакансія посади директора школи, куди мене направили, лише одна на все місто, і я уступила її Рині Миколаївні: тут знаходиться військово-морська база, і якщо її Анатолій переведеться до Тихоокеанського флоту, вони зможуть зустрінутись. А мені, натомість запропонували Усть-Камчатськ. Це районний центр, усього на двісті кілометрів далі, і там школа без директора. Як ви?

— Таке кохання! Мусимо посприяти, — вигукнула Наташа.

— А мені чим далі, тим краще, — зрадів Павка.

— Отже, сьогодні субота, а відлітаємо в понеділок. Рина Миколаївна вже й квитки забронювала. А зараз поїдемо до гуртожитку "Будівельник" і влаштуємося на ночівлю, — підбила мама.

Гуртожиток виявився чисто жіночим. Мама, Наташа і Рина Миколаївна оселилися разом в одній кімнаті. Павка ж там не вмістився, і його влаштували у великій залі, щонайменше з тридцятьма ліжками. Мама уклала сина зкраю, біля дверей, коли мешканки ще не повернулися з гульок, і перша ніч минулася йому без пригод. Парубка дівчата виявили вранці, гасаючи поміж ліжок у нічних сорочках і без них. Здійнявся ґвалт. Прийшла мама і умиротворила жительок: син ще маленький, нічого не розуміє і треба лише потерпіти до завтра.

Поснідавши чаєм із ковбасою, подорожні оглянули місто. Обласний центр здався їм навіть меншим за Конотоп. Одна-єдина широка вулиця оперізувала портову частину бухти й уходила далеко в бік білоголових вулканів; ще дві, паралельні, ділили гору на три яруси. Упоперек ним піднімалися куценькі провулочки, що розмежовували квартали цегляних чотириповерхових будинків. У другому ярусі, навпроти порту, розлягалася центральна площа, яку обступали обком партії з міськвиконкомом, театр драми, кінотеатр, школа і новенька лазня.

— Не позаздриш татові кульгати цими горбами. Сподіваюсь, Усть-Камчатськ виявиться більш пласким? — понадіялась мама.

— Не бажаєте в баню? Мусимо змити дорожній бруд, — запропонувала Рина Миколаївна.

Павлик вимився першим і, аби не прогавити попутниць, усівся у вестибюлі на лаві, що стояла навпроти виходу з жіночого відділення. Якась роззява, виходячи, не прикрила за собою двері, і хлопцю відкрилася чудесна панорама жіночої роздягальні. По проходу, від мийного залу до своєї шафочки, прямо на нього, дефілювала розпарена і прекрасна Венера Мілоська. Обома руками вона вижимала розпущену косу, відкриваючи на оглядання спокусливий трикутничок попід животом. Видіння тривало не довго. Двері похапцем прикрили, але у Павлика закарбувався яскравий образ: відтоді, коли він брався зображати жіноче тіло, у нього завжди виходила Рина Миколаївна.

Чисті і повні сил гості рушили до міського парку, прозваного тут "Сопкой Любви". Розлога гора заднім боком круто обривалася в бухту; переднім же, пологим, запрошувала до себе на відвідини. Якраз була неділя. На вході активісти всучували відвідувачам запрошення, надруковані на линялих бланках поштової телеграми.

ТЕЛЕГРАММА

Куда: Петропавловск

Кому: Всем, всем, всем!

КТО В ПАРКЕ БЫЛ И НЕ БЫВАЛ,

ПРИХОДИМ ВСЕ НА КАРНАВАЛ!

Першою історичною пам'яткою, що зустріла на вході, стала капличка, оточена стародавніми гарматами. На меморіальній дошці, присвяченій похованим тут захисникам міста часів Кримської війни, Павка знайшов чимало українських прізвищ. На самий верх, до батареї князя Олександра Максутова, вийшли серпантином паркових доріжок, вздовж яких терпеливі бабусі торгували кедровими горішками по рублю за стаканчик. Соняшникове ж насіння, що у Конотопі на кожному кроці вартувало п'ятдесят копійок, тут трапилося лише раз і то по два рублі.

— Напишемо татові, щоб вислав торбочку соняха, — зметикнув Павлик.

Танцювальний майданчик, який саме чепурили до вечірнього карнавалу, знаходився на самому верху, звідики зору відкривалися всі пишноти Авачинської бухти. Круто внизу під ногами, вздовж пристані каталися портові крани; праворуч до бокових причалів тулилися військові кораблі. Матроси у білих полотняних робах завзято драїли і без того чисті цегляно-червоні палуби.

Вволю нагулявшись, ще завидна, мандрівці повернулися до гуртожитку. Павлик дістався свого ліжка і з головою занурився під укривало. Він ще не заснув, коли почали сходитися мешканки. Веселі і збуджені, вони обмінювалися карнавальними враженнями.

— Так от, слухайте, дівки: причепився до мене той самий морячок Сергій. Вродливий і п'яненький. Я й подумала: може, він моя доля? Ось, танцюємо з ним усі танці поспіль, притискаємось тілами, він від мене не відходить, тримає за руку і ненароком торкається всього, чого тільки можна. Вийшли ми з майданчика, і повів він мене до затишної лавочки під лапастим деревом. Цілуємось; чую, а він вже в трусах! Майже стягнув. Ну, ні, думаю, не на ту напав: спершу — ЗАГС! Як штовхану! Він із лавочки впав,а я шаснула на центральну алею. Тепер жалкую.

— Тобі легше. Я ж зустріла свого Василька, я вам розповідала, практикант із Владивостока. Такий видний парубок, але не рішучий. Завів розмову, що йому, аби залишитися у Владивостоці, треба терміново одружитися. Я ж і думаю: скільки зустрічаємось, жодного разу не поцілував! Чую, що не заходиться у мене від нього серце: не жаркий, зовсім теля. Так нічого йому і не відповіла...

— Дівки! Забули, що у нас чоловік ночує?

— Той, що мамка привела?

— Дитятко, ти ще не спиш? Як тебе звати? — щось тепле і пахуче всілося на Павчине ліжко.

— Павло, — пробурмотів Павка з-під укривала.

— Павлику, золотце, не ховайся. Завчасно звикай до дівчат, бо виростеш телепнем, як мій Василько. Нумо, я тебе полоскочу.

— Надько, сучко, не займай дитину! Ти бачила, яка у нього серйозна мамка!

Щоб утихомирити бунтівну плоть, Павка перевернувся на живіт і притиснувся до матрацу, але солодке серцебиття довго не давало заснути.

Вранці переселенці видерлися з лахами на вантажівку, яка доставила їх до аеродрому Єлізово, і Рина Миколаївна стала прощатися. Вона розцілувалася з мамою та Наташею і пильно глянула на Павку.

— Скільки це тобі років?

— Чотирнадцять.

— Ще дитина, а погляд дорослий. Ось, йди до мене, — найчарівніша з усіх жінок притиснула Павку і поцілувала в губи.

Всю дорогу Рина Миколаївна переповідала зворушливі історії палкого кохання і лицарських вчинків, а прощаючись, надиктувала Наташі список зі ста книг, щоб обов'язково прочитали.

Чотирикрилий кукурузник злетів майже без розгону, обігнув Авачу і, трохи не чіпляючи дерева, неспішно полетів над тайгою. Всередині все тіпалося і гуркотіло; пасажирів трусило, неначе на підводі, яка котиться по шосейці. За півгодини у літаку виникла несправність, і пілоти приземлили його на трав'янистій галявині просто серед лісу. Вхопивши момент, Павка гулькнув у гущавину. Листя, трава, кущі з невідомими голубими ягодами — все всуціль було густо вкрито сірим порохом.

— Ключевська нещодавно вивергалася і розкидала попіл; ягоди — то жимолость, можна їсти, — пояснив попутник і подав приклад.

Жимолость виявилася солодкою, і Павка набрав жменю для мами і сестри. Невдовзі з галявини залунали кличні вигуки, і пасажири, що порозходилися, поквапилися до літака. Перелічивши гурт, пілоти продовжили курс у бік Ключевської сопки, яка поступово окреслювалася по курсу. Павка із задоволенням зазирнув би їй у жерло, але літак почав знижуватися, залишаючи для любування лише її білосніжні боки. Знизу з'явилася широка ріка, забита в затоках лісосплавом; зору відкрилися дерев'яні будинки, розкидані абияк по болотяному берегу, і виднокрай сірого моря.

Покинувши аероплан, сімейство опинилося на болотяному березі, на околиці вбогого поселення. Деякі доми стояли рядами, більшість — як прийдеться; тротуарами слугували дощаті настелення.

— Це й є Усть-Камчатськ? — розчарувалася Наташа.

Повернувшись зі школи, мама розповіла, що це ще не кінець мандрам: треба діставатися школи №2, що розташована за дванадцять кілометрів звідси у селищі рибоконсервного заводу РКЗ-65.

На борт катера — іграшкового суденця, по боках обвішаного використаними автомобільними шинами, — піднялися по вузенькій хиткій дошці з неширокими поперечками. Над річкою гуляв прохолодний вітерець і, щоб не змерзнути, сховалися на кормі, впритул до машинного відділення, звідки тхнув теплом буркотливий дизель. Молоденький матросик у чорному бушлаті з олов'яними ґудзиками (справжній юнга), спритно затягнув дошку на борт і обмотав звільнений кінець каната навкруг хрещатої залізяки. Катер відчалив і поторохтів найближчою до моря протокою. Приземисті хатини Усть-Камчатська швидко щезнули в кущах, і лише засніжена маківка вулкану, продовжила, не тьмяніючи, сяяти поза кормою. Суденце неквапно чалапало вздовж лисих берегів, вкритих чорним блискучим піском, і десь з годину на них з'явилися стада чотирилапих. Їх ставало все більше й більше, вони шикувалися пліч-о-пліч у кілька рядів і уважно стежили за прибульцями.

— Невже вовки? — запитала Наташа матросика.

— Ні, то собаки.

— Собаки?

— Так. Їх тут, навкруг селища, — сотні. Кожний господар тримає на подвір'ї з десяток їздових собак або й більше. Вони плодяться, зайвих вигонять із двору, і вони живуть вільно. Бачите на узбережжі купи риби? То — тріска. Завод тріску не приймає, і рибалки викидають її як непотріб. А для собак — то їжа. Взимку вони ховаються від негоди у колодних стосах, які люди складають вздовж берега з деревин, виловлених в морі. А якщо комусь не вистачає собаки, він приманює її зі зграї, — охоче розтлумачив юнга.

— А вони не кусаються?

— Ні, вони ж самі просяться до людей.

Попереду засіріли похмурі будівлі.

40 41 42 43 44 45 46

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(