– В усякій ситуації треба бути діялектиком і гнучким політиком*.
Більше на цю тему розмов не було. Кожен був радий, що мав свою печінку при собі. Цього вже було цілком досить.
Не доходячи до Карабулака, Бендер порадив звернути в гори, подалі від аулів. Усі визнали це цілком доречним. У дійсности Бендер переслідував лише одну мету: дійти до висоти 590, де невеличка печера правила йому за головний сейф.
Вже наступного дня на обрії чітко вирізьбилася гора, куди непомітно спрямовував своїх супутників великий комбінатор. Увечері розташувалися табором біля підніжжя гори. Розпалили багаття, щоб відганяти комарів, що літали тут хмарою. Дочекавшись коли всі поснули, Бендер нишком підвівся і крадькома залишив табір. Здається, все було гаразд, за винятком, проте, одного: капітан Дзюба не спав. Комарі кусали. Зауваживши, що Бендер почимчикував з табору, Півтораівана враз скочив на ноги і покрався за ним. Великий розвідник переслідував великого комбінатора. Справа тепер полягала лише в тому, чия велич перевершувала. Бендер ішов цілком безтурботно, переконаний, що ніщо йому не загрожує. Пройшовши кількасот метрів, він несподівано наштовхнувся на дротяну загорожу і зупинився, нічого не тямлячи. Включивши ліхтарик, він посвітив ним туди-сюди, але загорожа з колючого дроту була реальністю, і годі було її пройти. Та й взагалі, Бендер був не такий йолоп, щоб пхатися в якусь зону, про характер якої він не мав жодного уявлення. Великий комбінатор аж спітнів. Усі сни, що йому останнім часом снилися, раптом постали перед його очима. Саме тоді, коли він стояв перед загорожею, обливаючись холодним потом і не знаючи, що далі чинити – саме тоді позад нього хруснула гілка. Бендер ураз обернувся і спрямував світло в гущавину. Просто перед ним стояв Півтораівана.
– Ну, Бендер, – мовив він, – тепер мені зрозуміла мета вашої поїздки в гори: вас і ваших друзів цікавлять ракетні бази. Ані руху! Кругом, і прошу не обертатися.
З капітанових слів Бендер зрозумів усе, але замість того, щоб розгубитися, він розсміявся.
– Невже ви гадаєте налякати мене дамськими пістолями, що стирчать з ваших рукавів?
На це капітан відповів:
– Коли у вашій голові буде дірка, вам не залишиться часу на роздуми. Стріляю!
– Будь ласка! – вклонився великий комбінатор.
У відповідь пролунали два гучних вибухи, і в руках капітана Дзюби залишилися лише дві пістолетні ручки – все інше розлетілося на шматки.
– Чи не забагато галасу? – глузливо зауважив Бендер.
І в цей час раптом просто над їх головами спалахнула ракета і забахкали постріли. Півтораівана крикнув "ой!", услід за цим блиснув огонь вибуху, і великий розвідник упав. Куля влучила в задню кишеню штанів, викликавши детонацію пластичної бомби, бомба вибухнула, внаслідок цього капітан позбувся правої сідниці. Бачачи таке становище, Бендер закрутився на всі боки, та даремно: його враз оточили.
"Спокійно, Остапе, спокійно", – сказав сам собі великий комбінатор, знаючи з досвіду, що нема такої ситуації, з якої не можна було б вилізти.
– Ти хто такий? – блиснули йому світлом просто межи очі.
– Я? – перепитав Бендер, намагаючись зміркувати, з ким він має справу. – А, власне., у чім справа?
Люди підійшли ближче, і при блідому місячному світлі він розгледів просту селянську одежу. У нього відлягло від серця, і він, уже більш упевнено, знову спитав:
– А, власне, у чім справа?
– Ми сунженські козаки, а ти хто? Не чечен, часом? Ми вже тут трьох злапали.
І вони підштовхнули наперед трьох зв'язаних Обормотів. Оскільки всі троє були чорняві, їх, зрозуміло, прийняли за чеченських розвідників.
– Та що з ними тут вовтузитися! – крикнув хтось. – Давай сюди, на гілляку!
Не розгубившись, Бендер підніс руку.
– Хвилиночку, православні, навіщо так поспішати? Гілляк навкруги досить. А ви, якщо взялися лупити чеченців, то лупіть, щоб аж гай шумів. Я, Остап Бендер, по дідові – козак, по другому – січовик, кажу вам: вперед, православні, на бусурманів! Бийте за старим козацьким звичаєм: раз-раз, і ваших нєт! Хай живе! Слава! Ура! Я скінчив.
– Ура! – покотилося лісом.
– Ну, Остапе, – вмолотив Бендера хтось кулаком межи плечі, – вибачай за ошибку. Ти свій хлопець, козацького роду, а козацькому роду, як відомо, нема переводу. Ходи з нами, воювать! Ми тут одну ракету хапонули, їй-бо! Солдатів розігнали, охвіцерів – під зад. Пішли! Розв'яжіть хлопцям руки, бо то теж козаки.
"Ну, – промайнуло в Бендеровій голові, – здається, ускочив я в халепу".
А дітися було нікуди, бо вся козацька ватага попхала Бендера і Обормотів просто перед собою до здоровенної ракети, що задерикувато стирчала посеред гущавини.
– Давай! давай! повертай! – чулися голоси, і ракета, зрушившись з місця, поволі окреслила півколо.
Великий комбінатор, звичайно, поцікавився, що то має бути.
– Га! – замолотили його знову кулаками по спині. – А ти що б хотів? На Москву повертаємо, хоч раз стрельнемо – дуже вже вона нам осточортіла.
Бендер роззявив рота, а за ним і Обормоти. Отак вони й стояли весь час, поки козаки крутили ракету на всі боки. Стояли і чекали, що ось-ось бахне чортова атомна бомба. Однак, скільки не крутили козаки всякі коліщата, скільки не тисли всякі кнопки, ракета вперто мовчала.
І добре мала.
***
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ. Про події в Новочеркаську і таке-сяке
Почало саме сіріти, коли з усіх боків загуркотіли танки, і хоробре сунженське козацтво з криками "козаки, не губи штани!", кинулося навтьоки. Діло приймало такий кепський закрут, що Бендер з Обормотами і Обормоти з Бендером закрутилися, мов миші в пастці. Добре, що хоч недалечко знаходилась остапбендерівська фондова печера, і всі четверо пропхалися в неї навкарачки. Хоч тут і було тісно, проте цілком безпечно над головою раз по раз щось бахкало, гуркотіло, і наші туристи лише боялися, щоб їх там не подушило. Проте ніколи ще такого не бувало, щоб герої твору в самий розворот подій раптом припинили своє існування: це суперечило б авторській етиці. Отже, Обормоти і Бендер, дочекавшись, поки доблесні війська Кавказького військового округу очистять. від противника висоту 590, щасливо вилізли зі своєї печери. При цьому Бендер не забув, звичайно, захопити із собою заховану в печері торбу з усіма своїми фондовими коштовностями. Це не пройшло повз увагу Обормотів, але Бендер пояснив, що з деякого часу він колекціонує зразки гірських порід, і що в торбі саме оті зразки.
Вийшовши на тракт, близнюки згадали про Півтораівана. У відповідь Бендер лише махнув рукою і розповів, як він. був свідком того, як Півтораівана бомбою роздерло на шматки. Вражені тим Обормоти стягли з голів капелюхи і постояли отак, на знак жалоби, три хвилини. Великий комбінатор наслідував їх приклад і навіть тяжко зітхнув.
У дійсності, як ми знаємо, капітан Дзюба і не думав відправлятися до садів Аллаха. Він лежав, приголомшений, у кущах з відірваною правою сідницею, а очунявши, почав мацати навколо руками, відшукуючи відірвану частину тіла. Знайшовши, нарешті, ту штуковину, він старанно обмив її водою з фляги і міцно припасував на попереднє місце. Саме в такому стані й знайшли його в кущах солдати, натовкли морду і потягли до штабу. Тут, звичайно, швидко розібралися, з ким мають справу, віддали честь і відправили великого розвідника до шпиталю. Лікарі були дуже здивовані тим, як майстерно припасував капітан свою сідницю, і на консиліумі лише хитали головами. Великий розвідник дивився на лікарів з глузливою посмішкою, як дивиться людина, що почуває свою вищість над чимось сіро-буденно-примітивним. Опинившись у лікарні, капітан, у першу чергу, зв'язався з Москвою і дав указівку негайно заарештувати Обормотів. Таким чином, було негайно оголошено країнчудесівський розшук зазначених осіб. Про Бендера, як не дивно, Дзюба цілком забув. А забув тому, що, діставши контузію, втратив якусь частку нейронів, що несли в собі інформацію про великого комбінатора.
Сам великий комбінатор, дібравшись до Грозного, поспішив розпрощатися з Обормотами, пославшись на якісь невідкладні справи, сів у літак і відлетів у Сочі, дуже задоволений і туристською подорожжю, і смертю Півтораівана.
Залишившись самі, близнюки влаштували нараду щодо наступних планів.
– Ми випустили з уваги одне велике питання, – сказав задумливо Іван Обормот. – Робітнича кляса. Гегемон, деяким чином. Це прогалина в наших дослідженнях.
Порадившись, Обормоти вирішили вивчити гегемона, в його первісному аспекті, тобто безпосередньо на виробництві.
– Що для цього треба? – задав питання старший Обормот і сам на нього відповів: – Треба самим стати робітниками. Як? Глянемо на мапу.
Глянули на мапу. Врахували і те, і се і, врахувавши, зупинилися на Новочеркаську. Чому саме? Тому, що там електровозобудівний завод, і усяка промисловість: хемічна, будівельна, харчова тощо. Нарешті – що там казати – Тихий Дон, і можна завітати до Шолохова*.
Задоволені своїм рішенням, Обормоти дістали щоденник і занотували останні події. Як суворі й об'єктивні дослідники, описавши детально історію з ракетою під заголовком "Як сунженські козаки на Москву замахнулися" – Обормоти у своєму резюме чесно й одверто визнали, що жодного пояснення цій події вони не можуть дати з причини цілковитого свого нерозуміння. З цього ми можемо зробити висновок, що наші герої не належали до тих дослідників, котрі беруться пояснювати те, чого самі не розуміють.
Ми, здається, у свій час уже зазначили, що близнюки не мали жодної освіти, тому може бути дещо незрозуміло, яким чином вони могли упхатися до лав робітничої кляси, не маючи професії. Проте, якщо взяти до уваги їх матеріальну забезпеченість, це було не такою вже складною справою. Приїхавши до Новочеркаська, Обормоти дуже швидко влаштувалися на верстатобудівному заводі. Для початку вони поставили майстрові півлітра, зобов'язавшись з кожної получки відраховувати якусь частку на похмілля. Щоб цілком пристосуватися до маси, брати придбали собі спецівку і дешевенькі костюми. Тепер вони були справжні робітники: ходили з засмальцованими руками, пили дешеву горілку, лаяли матом майстрів і адміністрацію і двічі на тиждень відвідували кіно. Оскільки дирекція оголосила завод підприємством муністичної праці, то, природньо, всі бригади стали бригадами муністичної праці, і всі робітники, у тому числі й Обормоти, стали членами бригад муністичної праці.